Ха, ха Смішно. Фі це скашіть суддя фін теш сміяться.
Кажу ж вам, що я не знав, відважно повторив Джо. Я не знав, що потрапив до злодіїв!..
З цих його слів Фриско-Кіда всього немов підкинуло; якби Джо поглянув на нього, то побачив би, як обличчя йому зашаріло вогнем.
Але тепер, казав Джо далі, я це знаю й тому вимагаю, щоб ви мене виладували на берег. Законів я не знаю, але знаю, що чесно й що нечесно, й коли я зробив що-небудь зле, я ладен відповісти перед кожним суддею, й у цій справі хай мене судять усі судді Сполучених Штатів. А ось ви, містере Піте, цього сказати не можете!
Фі так кашете? Туше гарно! А фсе ж такі фі є феликий слодій!
Ні, я не злодій! І ви ще раз мене так назвати не посмієте! Джо зблід і весь тремтів, але тремтів не з жаху.
Слодій повторив француз, збиткуючись.
Ви брешете! Джо недарма зростав серед товаришів, він добре знав, до чого призведуть оці його слова, а тому за хвилину він без особливого дивування підвівся із підлоги, ошарашений французовим кулаком, який влучив йому саме в перенісся, так що аж у вухах загуло.
Повторіть це ще раз! загрозливо здіймаючи свій стиснутий для нового удару кулак, прокричав француз.
У Джо були сльози в очах, сльози озлості, проте на погляд він був цілком спокійний і надзвичайно серйозний.
Ви брешете, називаючи мене злодієм, Піте. Можете вбити мене, а я таки скажу вам, що брешете.
Ні, ви його не вдарите! Фриско-Кід, наче кішка, підскочив до француза й, відштовхнувши, не дав йому вдарити вдруге. Не чіпайте його!!! і несподівано витягши важкого залізного румпеля, він із такою зброєю став між Джо й французом. Ви вже й так надто сягнули! Чи ви не розумієте, дурна людино, що це за хлопець? Він правду каже. Він має рацію і добре це знає, можете забити його, а він від слів своїх не відступиться. Дай мені твою руку, Джо, обернувшись до останнього, сказав Фриско-Кід і простяг руку, яку той потис. У тебе є мужність, і ти не боїшся це показати.
Вуста французові болісно скривив усміх, але люті вогники в очах виказували його справжні почуття.
А, ось що, фін не хоше, шоп я його назфаф ляскафий імена. Такий гра буфайт міш матрос. Ну, тафайте Як це казаль фсе прощайт і фсе сабувайт. Тобре? Туше тобре, прощайт і сабувайт.
Він протягнув Джо свою руку, але той не взяв її. Фриско- Кід ухвально хитнув головою, а Піт-Француз, усе ще знизуючи плечима й посміхаючись, пішов до каюти.
Фі спускайт грот і прямуйт на Мисливський мис! крикнув він звідтіль. Я сготую обід сам, і фі побашите, що фін пуде туше смашний. Піт-Франсус фелйкий майстер щото кулінарія.
Він завжди так, якщо хоче звести на лад, то враз добрішає і сам готує обід, становлячи румпеля на місце й виконуючи наказ, увернув Фриско-Кід. Але надто йняти йому віри не слід, додав він.
Джо потакнув головою, але нічого не промовив. Йому не хотілося говорити. Він ще весь тремтів від усього, що допіру пережив, і, перевіряючи себе, не міг знайти нічого такого, чого б йому треба було соромитись!
XIII. Заприятелювали
Опівдні знявся морський вітер і дедалі то міцнішав, налітаючи тепер подувами з Тихого океану. Острів Янголів швидко зникав позаду, а берегова смуга Сан-Франциска, що повз нього, ніби виорюючи воду, йшов «Сліпучий», чимраз яскравішала. Незабаром вони вже на превелику силу продиралися між незчисленних суден, що прийшли сюди з усіх усюд.
Відтак їм довелося перетинати лінію, якою ходили напхом набиті пасажирами фері-боти, що крейсували між Сан-Франциско та Оклендом. Один із таких пароплавів-паромів проходив так близько повз них, що пасажири стовпилися біля облавка подивитись на гарного вітрильника й хлопців, які сиділи в його кокпіті. Джо заздро дивився на обличчя, що схилилися понад поручнями. Усі вони йдуть до себе додому, а він навіть не знає, де саме опиниться з волі Піта-Француза. Він мало не загукав: «Рятуйте!» та вчасно схаменувся, зрозумівши все безглуздя такого вчинку. Він відвернувся й очима мимохіть почав блукати по горішній, огорнутій димом, частині міста. Він дивився й думав, які дивні шляхи людей і кораблів на морі. Фриско-Кід скоса стежив за ним і так вірно вгадував його думки, наче б той їх голосно проказував йому.
Мабуть, родичі там десь угорі? несподівано запитав він, махнувши рукою в напрямку міста. Джо навіть здригнувся з подиву, що його думку так вірно вгадано.
Так, сказав він просто.
Так, сказав він просто.
Розкажи мені про це.
Джо живо змалював йому своє рідне гніздечко; йому доводилося пригадувати найменші подробиці, бо Фрискові запитання одно одне побивали. Усе його цікавило, а надто місіс Бронсон та Бессі. Запитанням про дівчинку, здавалося, кінця-краю не буде. Деякі з них були такі незвичайні та невихитрувані, що Джо ледве стримував усмішку.
Тепер розповідай про своїх, закінчивши нарешті, свої оповідання, сказав Джо.
Обличчя Фриско-Кіда раптом немов закрижаніло, прибрало якогось суворого вигляду, що його Джо досі ще не бачив. Він стояв, недбало похитуючи ногою туди й сюди, а тоді похмуро поглянув угору, на гротові блоки, де, між іншим, усе було гаразд.
Ну, та що ж розпочинай, заохочував його Джо.
У мене немає родини.
Ці чотири слова відрубисто вилетіли йому з рота, а тоді губи враз зціпилися.
Джо зрозумів, що торкнувся болючого місця, й, щоб виправити помилку, сказав:
Розкажи тоді за родину, яка в тебе була. Йому й на думку не спадало, що на світі є хлопці, в яких не було ніколи родини, й що він ще гіршого болю завдає.
Ніколи не було нікогісінько!
Та як же воно? Тепер уже Джо зацікавився й пустив свою обережність за вітром.
І сестер не було?
Hi.
А мати?
He памятаю її дуже малий був, коли померла.
А батько?
Я мало його бачив. Він все плавав а потім загинув.
Боже мій! Джо не знав, що й казати. Запанувала важка тиша; лише було чутно, як дзюрчала вода під кормою «Сліпучого».
Аж ось прийшов Піт-Француз заступити їх коло стерна, доки вони обідатимуть. На цей раз обидва хлопці були аж раді йому: за обідом уся ніяковість розвіялась, бо ж обід, як і обіцяв шкіпер, був справді чудовий. Відтак Фриско-Кід пішов заступити Піта, і поки той обідав, Джо заходився мити посуд і порядкувати в каюті. Пізніш усі троє зійшлися коло стерна, і капітан, намагаючись бути особливо ґречним, розважав їх оповіданнями з життя перлярів у південних морях.
Так збіг день. Сан-Франциско залишилося далеко позаду. Вони обійшли Мисливський ріг і тепер простували вздовж берега Сан-Матео. І раптом Джо побачив компанію велосипедистів, що обгинали скелю. Вони гнали тим самим шляхом до Сан-Бруно, яким і він свого часу їздив своїм велосипедом. Було це лише з місяць-два перед тим, а тепер йому здавалось, що з того часу минули цілі роки, так багато він пережив.
Затим вони повечеряли й попорядкували, «Сліпучий» уже вийшов далеко й минув болотяні мілини, за якими тулилося містечко Редвуд. Сонце зайшло, вітер ущух, і «Сліпучий» ледве посувався вперед. І раптом вони побачили, що просто їм назустріч, забираючи вітрилами рештки вітру, йде інший шлюп. Фриско-Кід одразу ж упізнав у ньому «Північного Оленя». Піт-Француз, пильненько придивившись, притакнув і, вочевидь, зрадів цій зустрічі.
Це судно Червоного Нелсона, повідомив Фриско- Кід Джо. Він відчайдух; але як орудує, то вже не схибить! Я боюся, коли він зявляється. Він завжди заварює щось непевне; оце вже вони наважилися на якусь велику справу й хочуть утягти до неї й Піта. Піт-Француз завжди краще за них поінформований у будь-якій справі.
Джо головою потакнув. Він із цікавістю дивився на вітрильника, що наближався до них. Хоч на розмір він був і трохи більший за «Сліпучого», та збудовано його за тим самим типом: усе розраховано на швидкість ходи. Розміри грота нагадували ті, що бувають на перегонових яхтах, і на ньому стриміли кінці для трьох рифів на випадок бори. На нарядді й на чардаку все було на своєму місці, й не було нічого зайвого. Починаючи з бігучого такелажу й закінчуючи стоячим, усе доводило, що тут панує лад і керують чудові моряки. «Північний Олень» підходив до них у згустілому присмерку й нарешті став на кітву недалеко від них. Піт-Француз зробив те саме, і відтак човном попрямував візитувати їх. Хлопці, чекаючи його повернення, простяглися на даху каюти.
Подобається тобі це життя? порушив мовчання Джо. Фриско-Кід підвівся на лікоть.
Як сказати? І так, і ні. Мені подобається ця морська прохолода, солона морська вода, я люблю цей простір, я люблю волю, але не люблю я він замовк, наче язик відмовлявся коритись йому, відтак раптом випалив, крадіжу не люблю!
Чого це ти тоді тут залишаєшся?
Цей хлопець подобався Джо більше, ніж він наважувався сам собі признатись, і тепер його несподівано охопив місіонерський запал.
Кину, як навернеться щось інше.