«Тільки на чверть годинки!» обіцявся він сам собі, збігаючи сходами й дедалі, пришвидшуючи ходу, а наприкінці перестрибуючи по три сходинки заразом Не зупиняючись, натяг на голову кашкет і прожогом чкурнув крізь бокові двері А там, раніш ніж він добіг до рогу двох вулиць, то Драконові закони загули кудись у прірву минулого, де був і сам Дракон, а завтрашні іспити відступили у далеку далечінь майбутнього.
III. Червонько, Цисавко та Рудько
А що це ви затіваєте? запитав Джо Фреда та Чарлі.
Літавці запускатимемо, відповів Чарлі. Ходімо мерщій, нам надокучило чекати!
Вони втрьох вирушили на шпиль, звідки видно було, як на долоні, геть чисто всю вулицю Юніон, що прослалася ген-ген під їхніми ногами. Вони це називали «Ямою», або «Пеклом», себе тим часом називаючи «Верховинцями». Заходити їм, «верховинцям», до «Ями» це була річ вельми небезпечна!..
Запускання літавців за останніми даними науки то була найулюбленіша розвага оцих трьох «верховинців». Аж під самі хмари запустити шість, а то й вісім літавців на шворці завдовжки в цілу милю це була для них справа звичайнісінька. А потім доводилося частенько доукомплектовувати запаси літавців, бо в разі якоїсь несподіваної пригоди: чи там мотузка бува урветься, чи закульгає якийсь із літавців і решту потягне за собою, чи раптом вітру не стане за всякої із цих причин усі літавці ринули прямісінько в «Яму-Пекло», а вже звідти їм вороття не було, бо там жили хлопчаки пірати й розбишаки які мали інші своєрідні поняття про власність і майнові права.
Щоразу після аварії якогось верховинського літавця на другий день можна було бачити, як цей самий літавець здіймався в небесну блакить на мотузці, що кінчалася прямісінько в лігвищі будь-якого з мешканців «Пекла». Отож «пекельникам» була ковінька на руку, що «верховинці» захоплювалися цією забавою: самі вони, злидарями бувши, не спромоглися б власним коштом організувати запускання літавців за останніми даними науки.
Був ще один старий моряк, який мав собі заробіток з отої розваги верховинців: добре обізнаний з вітрилами й повітряними течіями та спритний на руку, він просто по-мистецькому майстрував найкращих літавців. Жив старий у халупці край самої води й пильнував своїми тьмянілими старечими очима припливу та відпливу і кораблів, що приставали й відпливали, відживляючи у ньому спогади про минулі дні, коли він теж виходив у море.
Дістатися до його халупи не можна було інакше, як перейшовши «Пеклом»; туди й попрямували наші молодці. Удень вони частенько відвідували матросову халупку, а ось уночі йти по літавці це доводилося їм уперше, і вони добре розуміли, що це ризикована штука!
«Пекло» являло собою тісний квартал міського бідацтва, де купчилося найрізноманітніше й різноплемінне населення, яке перебивалося із драного в нелатане, день при дні порпаючись у бруді та старечих лахманах Було ще не зовсім темно, як хлопці переходили цим кварталом, простуючи до морякової халупи, і ніяке лихо їх не спіткало, хоча деякі хлопчиська-«пекельники», люто на них позираючи, коли-не-коли наздогін пускали задирливі зауваження.
Старий матрос робив такі літавці, що не то добре майоріли в повітрі, ба більше, згорталися так, що їх зручно було носити.
Хлопці накупляли цих літавців аж по кілька штук кожен. Загорнувши всі три пакунки та завязавши їх мотузками, вони рушили у зворотну путь, і кожний міцно тримав під пахвою свій придбанок.
Глядіть-но, стережіться наших хлопців! попередив їх старий матрос. Вони тут завжди тиняються поночі.
Ми не з боягузів! відповів Чарлі. А кулаки в нас не згірші за їхні!..
Звикнувши до просторих і тихих вулиць горішньої частини міста, мандрівники наші були приголомшені ґвалтом та гармидером цього тісного мурашника. Вони немов продиралися крізь густу страховинну хащу. Отже, проходячи лабіринтом заплутаних кривих вулиць та завулків, мимохіть тулилися один до одного, немов шукаючи захисту, свідомі того, яке їм усе навколо чуже й невідоме.
Дітлахи й немовлята плуталися їм попід ногами на пішоходах Простоволосі розпатлані баби базікали біля воріт або сновигали туди й сюди з якимись пакунками
Усе повітря відгонило тухлою рибою та гнилою садовиною якимсь застоялим духом бруду. Незграбні обертайла вайлувато обминали їх, і обшарпані дівчатка обережно протискалися серед натовпу з кухлями пива в руках. Звідусіль ринула тисячоголоса балаканина й клубочилась у різномовний зойк жартів, лайки, вигуків. Квартал аж гув та дзинчав, наче якийсь величезний людський вулик, та він таки й був ним достоту!..
Ух, добре було б, якби мерщій вислизнути звідси! промовив Фред.
Він казав пошепки, а Джо й Чарлі лише люто хитнули головами на знак згоди. Їм було не до балачок, вони радніші були б не йти, а бігти чимдуж, якби не заважав густий натовп, серед якого вони почували себе, як подорожні, що блукають десь у невідомих та ще й ворожих нетрях.
А ворожість і справді таки дедалі то гусла в повітрі. Очевидно, «пекельникам» було не до шмиги те, що в їхню гущу замішалися ці охайні хлопчики з аристократичної частини міста. Хлопята-обшарпанці щокроку займали «верховинців» глузуванням та лайкою, вони підступали до них, прибираючи хороброго вигляду; але досить було тупнути, щоб вони пустилися навтьоки. Нові кадри вуличної дітви приставали до них і сунули галасливою навалою; що більше їх ставало, то більше вони смілішали.
Не звертайте на них увагу, застерігав Джо. Простуйте собі далі, та й годі. Уже незабаром вихопимося звідси.
Чорта з два! глухо відказав Фред. Глянь-но туди!
На розі, до якого вони саме наближалися, стояла купа з чотирьох чи пятьох хлопців-підлітків, приблизно їхнього віку. На них падало світло вуличного ліхтаря, і в цім освітленні яскраво паленіла цегляно-руда кучма на голові в одного з хлопців. Певна річ, це був Симпсон-Червонько, страшний отаман страшної ватаги, що вже двічі за їхньої памяті видиралася аж до них на «Верховини», завдаючи жаху юним джентльменам, які прожогом тікали хто куди, тимчасом як їхні батьки та матері кидалися до телефонів, щоб викликати поліцію.
Угледівши цю компанію, що стояла на розі, хлопята, що переслідували «верховинців», раптовим жахом пойняті, дременули врозтіч. Це тільки додало страху нашим хлопцям, а проте вони відважно простували далі.
Червонько виділився з ватаги й заступив чужинцям дорогу. Вони спробували були обминути його, але той простяг вперед руку:
Чого ви тут вештаєтеся? гримнув він. Сиділи б удома та не рипались!
Ми й повертаємося додому! спокійно озвався Фред.
Червонько зиркнув на Джо.
Гей, що ти там ховаєш під пахвою?
Джо стримав вибух гордого гніву й, ніби не чуючи запитання, кинув Фредові й Чарлі:
Ходімо! і зробив крок уперед, щоб прослизнути повз отамана ватаги.
Але тут Червонько раптом дав йому здорового ляпасу й вихопив пакунка з літавцями. У ту ж мить, за вітром пустивши свою обачність, Джо з криком шаленої люті кинувся на ворога, і Червонько, певно, не сподівався, що його, ватажка, хтось насмілиться атакувати на його власному терені. Він поступився назад, міцно тримаючи заграбованого пакунка: два почуття боролися в нім: і битися кортіло, і боязно було, щоб не впустити з рук здобич. Останнє почуття перемогло, він обернувся й дременув униз вузенькою вуличкою, а там пірнув у лабіринт інших вуличок та завулочків.
Джо розумів, що пускається в нетрі ворожої країни, але ж тут уражено його честь і почуття власника!.. Отже, він прожогом кинувся навздогін.
Фред та Чарлі й собі побігли за Джо, який чимало випередив їх, а за ними з голосними посвистами погнала й решта Червонькової групи, скликаючи в такий спосіб усю свою ватагу.
З усіх усюд розлягалися посвисти-відповіді, і незабаром за Фредом та Чарлі, які напружували всю силу своїх мязів, щоб не спустити з ока Джо, який бігав швидше за них, уже гналося щось із двадцять темних хлопячих постатей.
Червонько кинувся до пустиря, певно важачи на якісь вилазки, що можуть заплутати того, хто не знає місцевості: на дірки в парканах, повітки, низькі дахівки та різні темні закутки.
Але Джо пощастило вчасно наздогнати його. Вони зчепилися й обидва покотилися долі
А як Фред, Чарлі й уся ватага добігли до них, вороги знов стояли вже на ногах, один проти одного, ладнаючись до бійки.
Чого тобі треба? вороже й задерикувато питався Червонько. Чого ти сікаєшся, хотів би я знати!..
Мені треба моїх літавців! відповів Джо.
Червонькові очі заіскрилися. Літавці якраз і йому потрібні були.
Тоді тобі доведеться дістати їх боєм! заявив він.
А навіщо мені битися?! обурено вигукнув Джо. Вони ж мої!
Ці слова лише доводили, як мало він знався на тому, які у «пекельників» поняття про власність і майнові права.
Уся ватага, що, мов вовча зграя, оточила «верховинців», ураз завила, занявчала й зареготалася.
Так чому ж це я мушу діставати літавці боєм? знову вигукнув Джо.
Тому, що я так сказав! відповів Симпсон. А коли я що сказав, то так воно й мусить бути! Уторопав?