Я Я
Ну, ну далі! підганяв батько.
Я я був там у «Пеклі»! вибухнув Джо.
Цьому достойно можна пойняти віри! суворо мовив містер Бронсон, але якщо йому доводилося коли вживати найдужчих зусиль, щоб не усміхнутися, то це саме зараз Однак, гадаю, що ця назва стосується не того місця, де спокутуються гріхи, а певне якогось району Сан-Франциско. Чи так?
Джо махнув рукою у бік Юніон-стриту й промовив.
Це там під горою.
А хто ж дав таку назву «Пекло»?..
Я, вимовив Джо, немов визнаючи якийсь особливий злочин.
Дуже влучно! Це доводить, що в тебе неабияка фантазія. Кращої назви й не вигадати! Певно, ти маєш у школі добрі бали з англійської мови?
Не дуже то зрадів Джо з цієї похвали, бо англійська мова то був один-однісінький навчальний предмет, за який йому не доводилося пекти раків.
А поки він отак стояв мовчазний образ лиха й нещастя містер Бронсон дививсь на нього крізь призму власного юнацтва та ще з такою любовю та щирим розумінням, що Джо ніколи цьому й віри не пойняв би.
Ну, зараз у будь-якому разі тобі не до балачок. Тобі треба ванну, примочку, пластир та компрес, сказав батько. Отже, йди до своєї кімнати. Тобі слід добре виспатися. Май на увазі, що завтра ти й поворухнутися не зможеш без болю!
Годинник вибив першу по півночі, коли Джо, нарешті, натяг на себе укривало. У ту ж мить принаймні так здалося йому він кинувся, бо у двері його кімнати хтось тихенько, але уперто, настирливо стукав. Це тривало кілька століть, аж нарешті хлопцеві терпець увірвався, і він, ураз розплющивши очі, підвівся і сів на ліжку.
Крізь віконце ринув струменем погожий сонячний ранок. Джо потягся, наміряючись солодко позіхнути, але враз відчув гострий біль у всіх мязах, і піднесені руки впали йому далеко швидше, ніж зносилися догори. Він аж скрикнув, подивився запаморочено на свої руки й тут враз пригадав усі пригоди вчорашньої ночі. У двері стукотіли таки.
Чую, чую! Котра година?
Уже на девяту, долинув крізь двері Бессін голосок. Одягайся мерщій, бо спізнишся до школи!
Ой, лишко! Він зірвався з ліжка й, застогнавши від нестерпного болю в мязах, обережно сів на стільця. Чом же ти раніш не збудила мене?
Батько наказав, щоб тобі дали виспатися.
Джо скривився. Відтак на очі йому потрапив підручник історії, і тут він застогнав уже з іншої причини.
Добре! гукнув він. Іди. Я зараз прийду.
Джо й справді таки не забарився; але якби то Бессі побачила, як він злазив сходами, вона б здивувалася надміру з його боязкої обережності й тих гримас, що коли-не-коли пересмикували йому обличчя. Ледве зайшов він до їдальні, як вона з переляканим криком кинулася до нього.
Джо! Що з тобою?.. голос її тремтів. Що сталося?..
Нічого, буркнув він, присипаючи цукром свого пориджа[3].
Ой, ні! Певно, щось
Будь ласка, дай мені спокій! урвав він її. Я спізнився і хочу мерщій поснідати.
Місіс Бронсон тієї ж миті зловила очима доньчин погляд, і Бессі, усе ще не розуміючи, поспіхом вийшла з їдальні.
Джо зрадів, що мати вирядила сестру геть і що сама вона ні про що не допитувалася. Певно, батько попередив її. Він знав із досвіду, що в такому разі мати йому не докучатиме. Йому було ніяково. Він нашвидку ковтав свій сніданок, відчуваючи, що мати якось тривожно стежить за ним.
Вона завжди була така ніжна до нього, але сьогодні Джо помітив, що коли він виходив із дому, вимахуючи книжками на ремінці, вона поцілувала його якось особливо й, аж доки він не завернув за ріг вулиці, усе стояла та дивилась йому вслід із вікна. А проте найбільшу увагу Джо зараз приділяв власним болям. Кожен крок завдавав йому нестерпної муки. Боляче було й од виразок, і од сліпучого блиску сонячного проміння, що відбивав асфальт, і од намятих мязів та суглобів. Ніколи він і в думках собі не покладав, що мязи можуть так задеревяніти. Кожнісінький із них відмовлявся коритися. Пальці розпухли так, що поворухнути не можна було, руки від запястя й аж по лікоть нили так, що страх! «Це, певно, тому, гадав він, що вчора доводилося затуляти обличчя й, зберігаючи тіло від ворожих штовханів, підставляти весь час під удари лікті».
Йому цікаво було, як себе має сьогодні Симпсон-Червонько, й думка про те, що й Червонькові доводиться зазнавати, такого ж болю, мимохіть зародила в ньому якусь товариську симпатію до цього вуличника.
На шкільнім подвірї усі голови й очі повернулися до Джо. З якоюсь повагою купчилися коло нього хлопці-школярі, й навіть найближчі приятелі-однокласники виявляли до нього підвищену пошану, чого раніше Джо не помічав.
VI. Іспити
Певна річ, що Фред та Чарлі встигли вже пустити чутку про все, що відбулося цієї ночі в «Пеклі»: і про бійку з Симпсоновою ватагою, і про сутичку з харцизяками-рибалками. Джо зітхнув із полегкістю, коли о девятій годині, задзеленькотів дзвоник, і попрямував до класу під перехресним вогнем захоплених очей. Навіть дівчатка й ті дивилися на нього з якимось побожним острахом, наче він був Данилом, який вийшов із левової печери, або Давидом, який переміг велетня Голіафа.
Джо почував себе ніяково, що його мають за якогось героя; він радий був би, щоб оті скеровані на нього очі обрали собі іншу мету. Незабаром вони й скерувалися в інший бік.
Школярам роздано великі аркуші паперу, й учителька, міс Вілсон статечна панна, якій, мабуть, уся земна куля здавалася за льодовню, бо вона навіть у найспекотніші дні завжди приходила до класу запята теплою хусткою злізла із катедри, наблизилася до класної дошки й вивела на ній так, щоб усім було видно, велику римську цифру «І».
Пятдесят пар очей упялися в її руку, чекаючи, що буде далі. В кімнаті запанувала тиша. Під римським «І» вона написала: а) Які закони називалися Драконовими? б) Чому один з атенських ораторів сказав, що вони написані не атраментом, а кровю?
Сорок девять голів схилилися до столів, і сорок девять пер зарипіло, виводячи щось на папері.
Не схилив голови лише Джо. Він усе ще дивився на дошку, утупивши в неї очі, й міс Вілсон, яка озирнулася через плече, вивівши римське «II», аж зупинилася на хвилину й пильно-пильно подивилася на нього. Відтак написала ще:
а) Як то війна між Атенами й Меґарою за острів Саламін спричинилася до Солонового законодавства? б) Яка різниця між законами Драконовими й Солоновими?
Вона знову зиркнула на Джо. Той сидів і дививсь так само, утупивши очі.
У чім річ, Джо? запитала вона. У вас паперу немає?
Ні, дякую, є, відказав він і старанно заходився стругати олівця. Застругав гостро, далі ще гостріше, а там уважно й надзвичайно терпляче почав загострювати його на голку. Декотрі зі школярів почувши той шкребет, запитливо підвели голови. Але той цього й не помічав, надто заглибившись у своє діло, а думки його літали далеко й від олівця, і від історії греків.
Ви, звісно, знаєте всі, що письмову роботу на іспиті пишеться атраментом, міс Вілсон зверталася до всіх учнів, проте очі її зупинилися на Джо.
Саме в той момент загострений понікуди кінчик олівця уломився, і Джо заходився знов застругувати його.
Адже ви заважаєте вашим товаришам писати, Джо! не витримала далі учителька.
Тоді він кинув стругати, сховав цизорика й знов упявся нерухомим зором у дошку. Що він міг сказати про Дракона, Солона й усіх греків?.. Він певен, що «сів» на цьому іспиті. Отже, ні до чого йому й дивитися на решту запитань. Не варто щось писати, хоч би навіть він і знав, що на деякі з них відповісти. Однаково вже не склав іспит, «сів». А до того ж писати боляче й дивитися боляче заплющити очі так само боляче і навіть думати, то й те боляче!..
Сорок девять пер сквапно рипіли по паперу, щоб устигнути за міс Вілсон, рука якої вкривала дошку дедалі новими низками запитань. Джо наслухався до цього рипіння, дививсь, як щохвилини більшало білих рядків на дошці, й почував себе дуже кепсько. Голова йому обертом йшла, боліла й зверху, й усередині, а думки розбігалися врозтіч.
«Пекельні» спомини, мов привиддя кошмарів, узяли в облогу його мозок, і несила йому було розвіяти їх. Він силкувався свої думки й погляди сконцентрувати на обличчі, міс Вілсон, що тепер уже сиділа на катедрі, та ба, постать учительчину зухвало заступав загонистий образ Симпсона-Червонька.
Нічого не вдієш. Він почував себе хворим, і стомленим, і недужим, і нікчемним. «Ну що ж, іспиту не складено!..» І коли нарешті, після цілих віків чекання, аркуші з письмовою працею позбирали, його аркуш пішов до загальної купи цілком білий, на ньому вгорі стояло прізвище, назва предмета, дата та й по всьому!
По коротенькій перерві школярам роздано нові аркуші паперу, й почався іспит з арифметики, але Джо не поцікавився навіть перечитати задачу.
За нормальних умов він напевне склав би цей іспит, але в отакому душевному й фізичному стані про це й мріяти не доводилося. Отже, він поклав голову на руки й у такій позі наважився чекати, доки скінчиться і цей іспит Підвівши на хвилинку голову, щоб глянути на годинника, він несподівано зустрівся очима з Бессі, яка перелякано дивилася на нього з того краю класу, де сиділи дівчатка. Від цього на душі йому ще погіршало. І чого вона допікає своїми турботами? Най її не обходить його доля, вона ж складе собі іспит, ну й край!.. Чого ж допікати? Джо гнівно глянув на сестру й знов уткнув обличчя в руки. Аж коли опівдні задзеленчав дзвоник, він так само подав чистого аркуша й пішов із кімнати разом з усіма.