Джек Лондон
Смок Беллю. Смок і Шорті
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
СМОК БЕЛЛЮ
СМАК ВЕДМЕДИНИ
ІСпочатку він був Крістофер Беллю. Згодом, коли вчився в коледжі, він став Крістом Беллю. Пізніше, поміж богеми Сан-Франциска його назвали Кіт Беллю. І кінець кінцем ніхто не знав його під іншим імям як Смок Беллю. Ця історія еволюції його імені є історія його власної еволюції. Нічого б цього не трапилося, якби він не мав матері, що безмежно його любила, і суворого, залізної вдачі дядька, та якби не одержав листа від Джілета Беламі.
Допіру я переглянув число «Xвилі», писав Джілет із Парижа. Звичайно, ОТарі пощастить із нею. Але дечого бракує.
Далі були подробиці щодо удосконалення новонародженого тижневика.
Піди та побалакай із ним. Тільки так, ніби це ти сам від себе. Не треба, щоб він знав, що це моя думка. Бо як дізнається, то схоче, щоб я був його паризьким дописувачем. Але я не можу, бо одержую готівку за свою писанину в товстих журналах. Передусім не забудь зробити йому нагінку за того дурня, що веде відділ критики музики та мистецтва. До речі, Сан-Франциско мало завжди свою власну, своєрідну літературу. Проте не має її тепер Скажи йому, хай мотнеться навкруги та знайде якогось писаку, що гнатиме йому жваві статті та поверне минулу славу і барви Сан-Франциска.
Кіт Беллю одвідав контору «Хвилі» і сумлінно виконав доручення. ОТара уважно вислухав. ОТара сперечався. ОТара погодився. ОТара нагнав дурня, що писав критику. Далі ОТара взявся до Кіта, і з Кітом трапилося те, чого так боявся Джілет у далекому Парижі. Коли ОТара домагався чого-небудь, ніхто із приятелів не міг одмовити йому. Він був такий приємно та непереможно настирливий. Не встиг Кіт Беллю вислизнути з контори, як зробився співвидавцем, погодився писати щотижня кілька стовпців критики, поки не знайдуть пристойного співробітника, та зобовязався постачати щотижня частину десяти тисяч слів хроніки місцевого життя Сан-Франциско і все це задурно.
«Xвиля» ще не може платити, пояснив ОТара, одночасно додавши, що тільки одна людина в Сан-Франциско здатна писати, і що ця людина Кіт Беллю.
Який же я дурень! бурмотів потім Кіт, сходячи вузькими східцями.
З цього почалася його панщина в ОТари, що для нього він заповнював ненажерливі шпальти «Хвилі»
Тиждень у тиждень сидів він у конторі, витримував наскоки кредиторів, лаявся з друкарями та вигонив двадцять пять тисяч слів у всіх галузях щотижнево. Праця його не легшала. «Хвиля» мала надто великі претензії. Для неї потрібні були ілюстрації, а витрати на них були величезні. Ніколи не вистачало грошей, щоб заплатити Кітові Беллю. Через це саме й не було змоги оплатити збільшений штат співробітників.
Ось що означає бути добрим хлопцем, пробубонів одного дня Кіт.
Дяка Богові за добрих хлопців, коли так! зі слізьми на очах скрикнув ОТара, стискуючи Кітові руку. Ви врятували мене, Кіте! Ще трохи, друже, і вже буде легше.
Ніколи не полегшає, жалібно відповів Кіт. Я добре бачу свою долю. Я буду тут завжди.
Трохи згодом йому здалося, що він знайшов спосіб визволитися. Одного разу, скориставшись із присутності ОТари, він спіткнувся на стілець. Кілька хвилин пізніш він наскочив на ріжок конторки й тремтячими пальцями перекинув слоїк клею.
Пізно лягли? запитав ОТара.
Кіт доторкнувся руками до очей і, раніш, ніж одповісти, злякано подивився навкруги.
Ні, не те. Щось з очима. Вони, здається; відмовляються служити мені. Оце й усе.
Кілька днів він спотикався та налітав на конторські меблі, але серце ОТари не помякшало.
Знаєте, що я вам пораджу, Кіте? сказав він одного дня. Підіть ви до окуліста. Є тут такий лікар Гесдепл. Він дуже добрий спец. І це не буде вам нічого коштувати. Ми можемо заплатити йому оповістками. Я з ним побалакаю особисто.
І вірний своєму слову, він вирядив Кіта до окуліста.
Нічого не діється вашим очам, сказав лікар, після довгого огляду. Справді, у вас чудові очі одна пара на мільйон.
Тільки не кажіть цього ОТарі, попрохав Кіт. І дайте мені чорні окуляри.
Наслідком цього було те, що ОТара почав співчувати йому і з запалом говорити про той час, коли «Хвиля» зіпнеться на власні ноги.
На щастя своє Кіт Беллю мав власні кошти. Хоч невеликі вони були у порівнянні з іншими, але ж їх вистачало на те, щоб належати до кількох клубів та утримувати студію в Латинському кварталі. Щоправда, з того часу, як він став спільником ОТари, його витрати значно поменшали. Йому ніколи стало витрачати гроші. Він тепер ніколи не заглядав у студію, не частував місцевої богеми славетними гарячими вечерями. Проте він ніколи й не мав тепер грошей, бо «Xвиля» завжди забирала їх дочиста, висмоктуючи не тільки його мозок, але й кишеню. Були ілюстратори, які періодично відмовлялися ілюструвати, друкарі, які періодично відмовлялися друкувати, та конторські співробітники, які частенько відмовлялися виконувати свої обовязки. У такому разі ОТара тільки дивився на Кіта, а Кіт робив решту.
Коли пароплав «Екселсіор» прибув з Аляски і привіз новини про Клондайкські розсипи, що звели з глузду всю країну, Кіт зробив цілком легковажну пропозицію.
Слухайте, ОТаро, сказав він. Це захоплення золотом буде зростати. Повернуться дні 49-го року. А що, як я чкурну туди, за матеріалом для «Хвилі»? Я сам покрию свої витрати.
ОТара похитав головою.
Не може контора обійтися без вас, Кіте. До речі, ще нема й години, як я бачив Джексона. Він позавтрому вирушає до Клондайку і згодився надсилати нам щотижня дописи та світлини. Я не пустив його, поки він не дав цієї обіцянки. А найкраще те, що це нам нічого не коштуватиме.
Того самого дня Кіт ще раз почув про Клондайк, коли забіг до клубу, і в одній із ніш книгозбірні здибався зі своїм дядьком.
Здорові були, дядю! привітався Кіт, кидаючися в шкіряне крісло та простягаючи ноги. Призволяйтеся, коли хочете!
Він замовив коктейль, але дядько задовольнився слабим національним питвом кларетом, який він завжди пив. Він глянув із гнівливим докором на коктейль та на обличчя свого небожа. Кіт побачив, що дядько збирається його картати.
Мені лишається тільки хвилинка, сповістив він похапливо. Я збираюся до Кізу на виставку Елері, про яку мушу дати пів шпальти!
Що з тобою? запитав дядько. Який ти блідий! Страхіття, та й годі!
Кіт у відповідь тільки застогнав.
Я матиму приємність ховати тебе. Я це бачу.
Кіт сумно похитав головою.
Тільки не на їжу гробакам. Дякую. Ліпше спаліть мене.
Джон Беллю походив зі старого, суворого та загартованого покоління, що обїздило волами рідні рівнини ще в пятдесятих роках. І в ньому була ця сама витривалість та мужність, з дитинства ще зміцнена упокоренням нової країни.
Ти не живеш, як слід, Кристофере. Мені соромно за тебе.
Веселе життя, чи не так? Кіт переривисто засміявся.
Старий чоловік знизнув плечима.
Не печіть мене так очима, дядю. Я хотів би, щоб це було від веселого життя. Але це все відпадає. Я не маю часу.
Що ж тоді?
Праця над силу.
Джон Беллю різко та неймовірно засміявся.
І чесна?
Він знов засміявся.
Людина це виріб свого оточення, проголосив Кіт, показуючи на дядькову шклянку. Ваша веселість рідка та гірка, як і ваше питво.
Праця над силу, глузував той. Ти за життя своє ніколи й цента не заробив.
Бюсь об заклад, що заробив. Тільки я ніколи не отримував свого заробітку. Я заробляю пять сотень на тиждень саме тепер і працюю за чотирьох.
Малюнки, що ніхто не хоче купувати, чи може ще якась нікчемна робота такого ж ґатунку. Умієш ти плавати?
Так що, й умів.
А сидіти на коні?
І це доводилося!
Джон Беллю з огидою чмихнув.
Я радий, що твій батько не дожив, щоб бачити тебе в усій славі твого занепаду, сказав він. Твій батько був, що не цаль, то справжній чоловік. Ти розумієш це? Чоловік, а не баба. Я гадаю, він вигнав би всі ці музичні та артистичні дурощі з тебе.
О, це дні виродження, зітхнув Кіт.
Я міг би зрозуміти й терпіти ще, люто наступав дядько, якби тобі велося в цьому. Проте ти за життя своє ніколи й цента не заробив, ніколи не зробив хоч найменшої, чоловіка гідної роботи.
Гравюри, малюнки, вахляри, додав Кіт, протестуючи.
Ти недолуга і ялозник. Які ти малюнки малював? Поганенькі акварелі та жахливі афіші! Їх ніколи не приймали на виставу навіть тут, у Сан-Франциско.
Ви забули. Тут є мій малюнок, у залі цього самого клубу.
Грубий кардан. Музика? Твоя дурна мати витрачала сотні на твоє навчання. Проте нічого путящого з тебе не вийшло. Ти ніколи навіть не заробив пяти доларів, акомпануючи на концерті. Твої пісні? Безглузді дурниці, що їх ніколи не друкували, та й співають їх тільки поміж тої поганої богеми.