Я надрукував одного разу книжку. Ті сонети, пригадуєте? лагідно зауважив Кіт.
Скільки це тобі коштувало?
Лише дві сотні.
Що ти ще зробив?
Я ставив пєсу в літньому театрі.
Що ти отримав за неї?
Славу.
І ти умів плавати, і тобі доводилося їздити верхи! Джон Беллю стукнув склянкою об стіл. На що у світі ти здатний? Ти був добре розвинений фізично. Проте, навіть в університеті ти не грав у футбол. Ти не веслував на воді. Ти не
Я боксував та фехтував.
Коли ти боксував востаннє?
Не дуже давно. І мене визнали за доброго знавця. Тільки я був
Ну, кінчай!
Невитриманий.
Ти хочеш сказати, ледачий?
Я б ніколи не вжив такого слова.
Мій батько, сер, ваш дід, старий Ісаак Беллю убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят девять років.
Чоловікові?
Ні, дідові, безсоромний ти блазню! Але ти не убєш навіть москіта, коли тобі буде шістдесят девять років.
Часи змінилися, дядечку! Тепер за вбивство людей кидають до вязниці.
Твій батько проїхав верхи сто вісімдесят пять миль, не спавши в дорозі, та загнав троє коней.
А якби він жив тепер, то міг би зробити всю цю подорож у Пульмані та ще й добре виспатись.
Старий задихався від безмежної люті, але здолів її та запитав:
Скільки тобі років?
Гадаю, що
Знаю. Двадцять сім. Ти закінчив коледж, маючи двадцять два. Ти мазав, та грав, та бив байдики пять років. Скажи перед Богом і людьми, яка з тебе користь? Коли я був у твоєму віці, я мав тільки одну пару білизни. Я гонив товар до Колузи. Я був міцний, як скеля, і міг спати на скелі. Живився я вяленим мясом та ведмединою. Та й зараз фізично ти, рівняючи до мене, баба: важиш щось зі сто шістдесят пять фунтів. Я можу хоч зараз тебе побороти або збити з ніг кулаком.
Не можна зробитися силачем, спорожнивши склянку коктейлю, з жалем пробурмотів Кіт. Хіба ви не бачите, дядю, що часи змінилися? До того ж я не маю справжнього виховання. Моя люба, дурна мати
Джон Беллю сердито засовався.
Так ви самі назвали її Була занадто добра до мене. Тримала мене у ваті й таке інше. Якби я ще юнаком зробив, як ви, кілька таких подорожей, що зміцнюють енергію та мужність Мене дивує, чому ви ніколи не закликали мене? Ви брали Гела та Роббі із собою в мандрівки до Оіери та Мехіки.
Я гадав, що ти занадто Лорд Фаунтлеірой
Ваша провина, дядю, і моєї любої та дур матері. Як я можу тепер бути витривалим? Я був тільки дитиною. Що мені лишалося, як не гравюри, малюнки та вахляри? Хіба я винний, що я ніколи не працював?
Старий подивився на свого небожа, не ховаючи відрази. У нього не ставало терпцю до цих теревень.
Добре. Я знов збираюся їхати в одну з таких подорожей, що, як ти кажеш, зміцнюють мужність. А що, як я запропоную тобі поїхати зі мною?
Трохи пізненько, мушу сказати. А куди ви їдете?
Гел та Роберт збираються до Клондайку. Я хочу провести їх через Протоку до Озер, а тоді повернутися
Він не докінчив, парубок стрибнув наперед та схопив його за руку.
Визволителю мій!
Джон Беллю зараз же зробився обережним. Він не сподівався, що запросини буде прийнято.
Ти ще обміркуй собі цю справу, сказав він.
Коли ви їдете?
Це буде важка подорож! Ти нам заважатимеш!
Та ні. Я працюватиму. Я навчився працювати з того часу, як потрапив до «Хвилі».
Кожний мусить узяти з собою запас харчів на цілий рік. Там буде така метушня, що індіяни-носії не упораються з усім. Гел і Роберт переноситимуть своє начиння самі. Отож я їду, щоб допомогти їм. Якщо ти поїдеш, то робитимеш те саме.
Випробуйте мене!
Ти не зможеш носити кладь, була відповідь.
Коли ви їдете?
Завтра.
Тільки ви не робіть висновку, що це на мене вплинула ваша лекція про витривалість, сказав Кіт на останок. Мені хотілося вислизнути якось від цього ОТари.
Хто це ОТара? Японець?
Ні, він ірландець, погонич невільників і мій найліпший приятель. Видавець «Хвилі», власник та великий гнобитель. Усе, що він каже, виконується. Він навіть мертвого на ноги поставить.
Цього вечора Кіт написав ОТарі: «Це тільки відпустка на кілька тижнів. Вам доведеться спіймати якогось писаку замість мене. Шкода, товаришу, але моє здоровя вимагає цього. Коли я повернуся, то мотатимуся вдвічі більше.»
IIКіт Беллю зійшов на берег у Дайї серед божевільної метушні збитого докупи люду, тисячного натовпу з тисячофунтовим вантажем. Цю безмірну силу речей та харчу вивантажували з пароплавів, нагортаючи на березі цілі гори. Звідси все це починало повільно текти в долину Дайї та через Чількут. Переносити все це треба було за двадцять вісім миль і тільки на людських спинах. Індіяни-носії збільшили платню за перенесення з восьми центів за фунт до сорока і, не зважаючи на це, вони були переобтяжені роботою. Можна було сподіватися, що не встигнуть перенести всієї клади, як западе зима.
Цього вечора Кіт написав ОТарі: «Це тільки відпустка на кілька тижнів. Вам доведеться спіймати якогось писаку замість мене. Шкода, товаришу, але моє здоровя вимагає цього. Коли я повернуся, то мотатимуся вдвічі більше.»
IIКіт Беллю зійшов на берег у Дайї серед божевільної метушні збитого докупи люду, тисячного натовпу з тисячофунтовим вантажем. Цю безмірну силу речей та харчу вивантажували з пароплавів, нагортаючи на березі цілі гори. Звідси все це починало повільно текти в долину Дайї та через Чількут. Переносити все це треба було за двадцять вісім миль і тільки на людських спинах. Індіяни-носії збільшили платню за перенесення з восьми центів за фунт до сорока і, не зважаючи на це, вони були переобтяжені роботою. Можна було сподіватися, що не встигнуть перенести всієї клади, як западе зима.
Найслабшим з-поміж слабих на ноги був Кіт. Як і сотні інших, він мав при собі величезного пістоля, що почепив собі на поясі, з патронами. У цьому був також винний його дядько, що памятав ще старі дні сваволі в цих місцях. Проте Кіт Беллю був романтиком. Його засліпила ця гонитва за золотом, що вабило далеким блискучим маревом, і на життя, що клекотіло навколо нього, він дивився очима артиста і не ставився до нього поважно. Як він казав на пароплаві, це ще не був його похорон. Він мав тільки відпустку і хотів «кинути оком» на все, а тоді повернутися.
Облишивши своїх на березі, де вони чекали вантажу, Кіт почвалав угору, де була стара торговельна комора. Він не бундючився та не вихилявся, йдучи, дарма, що так робили інші, що теж були озброєні пістолями. Стрункий, шість футів на зріст індіянин пройшов повз нього, несучи дуже важкий пакунок. Кіт пішов слідом за ним, захоплюючися дебелими литками індіянина і тим, як зграбно і легко він переступав під своїм тягарем. Індіянин скинув свій пакунок на ваги проти комори, і Кіт прилучився до гурту захоплених шукачів золота, що оточили індіянина. Пакунок важив сто двадцять фунтів. Це викликало навколо вигуки здивування. Кіт і собі дивувався та міркував, чи зміг би він хоч підняти таку вагу, а не те, що йти з нею.
Йдете, товаришу, до озера Ліндерман із цим? запитав він.
Індіянин, надимаючись від гордощів, пробубонів, що так.
Скільки ви отримаєте за цей пакунок?
Пятдесят доларів.
Тут Кіт припинив розмову. Йому впала в очі молода жінка, що спинилася у дверях. Вона не мала на собі ні куцої спідниці, ні кольорового одягу, як ті жінки, що зійшли з пароплава, а була одягнена, як звичайно вдягаються жінки в дорогу. Що його вразило це доцільність її присутності тут. Почуття, що вона якось пасує, належить до цього оточення. Над усе, вона ще була молода та гарна. Блискуча краса і ніжний колір її овального обличчя захопили його. І він дивився дуже довго, дивився доти, поки вона не відчула його погляду, і її темні очі з довгими віями глянули «на нього з байдужою цікавістю». Від його обличчя вони з виразною веселістю перейшли до величезного пістоля за поясом. Тоді вона знов глянула йому в обличчя, і в її очах промайнула весела зневага. Це дуже вразило його. Вона ж обернулася до чоловіка, який стояв біля неї, і показала на Кіта. Чоловік подивився на нього з такою самою веселою зневагою.
Чечако, сказала дівчина.
Чоловік, що скидався на мандрівного робітника у своїх дешевих широких штанях та благенькій вовняній куртці, засміявся, глумливо вишкіривши зуби, і Кіт зніяковів, сам не знаючи чому. «Проте однаково, вона надзвичайно гарна дівчина», подумав він, коли вони обоє пішли. Він звернув, увагу на її ходу, і йому здалося, що він пізнав би її по ході й через тисячу років.
Бачили ви цього чоловіка з дівчиною? схвильовано спитав Кіта його сусід. Ви знаєте, хто він?
Кіт похитав головою.
Карібу Чарлі. Мені допіру його показали. Йому добре пощастило на Клондайку. Він здавна у цих краях. Був на Юконі з дванадцять років. Оце допіру зявився тут.
Що означає «чечако»? запитав Кіт.
Ви чечако, я чечако, була відповідь.
Можливо, я і чечако. Але ви повинні пояснити мені, що воно значить.
Мазунчик.
Повертаючися до берега, Кіт на всі лади обмірковував цей вираз. Його схвилювало, що вона, цей ніжний зародок жінки, назвала його мазунчиком.
Ідучи поміж куп поклажі (у його уяві ще зберігся образ індіянина з превеличезним пакунком), Кіт схотів випробувати свою власну силу. Він вибрав мішок із борошном, що, як він знав, важив сто фунтів, став, розкарячивши ноги, біля нього, нахилився і спробував скинути його собі на плечі. Його перший висновок був, що сто фунтів реальна вага. Другий що його спина не витримає. А третій він вилаявся, коли після пяти хвилин зусиль сам звалився на тягар, що його він даремно намагався підняти. Він обтер чоло і за купою мішків із харчами угледів Джона Беллю, що уважно стежив за ним з виразом глуму в очах.