Боже! проголосив цей апостол витривалості. Яке охляле покоління вийшло з наших чересел! Коли мені було шістнадцять років, я жартома підіймав такі речі.
Ви забули, дядю, швидко зауважив Кіт, що я не ріс на ведмедині.
Я жартома підійматиму їх і в шістдесят років.
Ви мусите це мені показати.
Джон Беллю показав. Йому було сорок вісім років. Проте він нахилився над мішком, схопив його рукою, розгойдав, швидко підкинув і випростався, перекинувши мішок із борошном собі на плечі.
Спритність, мій хлопче, спритність. Та ще міцний хребет.
Кіт із пошаною зняв свого капелюха.
Ви, диво, дядю, блискуче диво. А як ви гадаєте, чи зможу я навчитися цієї спритности?
Джон Беллю знизав плечима.
Ти накиваєш пятами раніше, ніж ми звідси вирушимо.
Не бійтеся, простогнав Кіт. Там ОТара лев лютий. Я ніколи не повернуся назад, поки маю снагу.
IIIЗ першим пакунком Кітові повелося добре. До місця їм пощастило найняти індіянів, щоб перенести дві тисячі пятсот фунтів поклажі. Проте, починаючи з цього місця, мусили працювати їхні власні спини. Вони надумали просуватися вперед щодня на одну милю. Це здавалося легким на папері. Джон Беллю лишався в таборі куховарити, а тому не мав змоги перенести більше за одного випадкового пакунка на день. Тож на долю кожного із трьох молодих хлопців припадало нести вісімсот фунтів щодня, посуваючись на одну милю вперед.
Якщо робити пятдесятифунтові пакунки, то вийде щоденна прохідка на шістнадцять миль із поклажею, та пятнадцять миль порожняком, бо останній раз ми не вертатимемося, зробив Кіт приємний винахід. Вісімдесятифунтові пакунки потребуватимуть щоденної прохідки у девятнадцять миль, а стофунтові тільки в пятнадцять.
Я не охочий ходити, сказав Кіт. Тому я носитиму по сто фунтів.
Він зловив неймовірну посмішку на дядьковому обличчі й швидко додав:
Звичайно, я буду до цього привчатися. Навчаються ж люди ходити на кодолі та робити фокуси. Я почну з пятдесяти.
Він почав і, весело сміючись, побіг підтюпцем уздовж шляху. Скинувши мішок на першому привалі, він повернувся назад. Це було легше, ніж він думав. Проте дві милі вже стерли тоненький покрівець його сили й оголили кволість, що ховалась під ним. Його другий пакунок важив шістдесят пять фунтів. Це було набагато важче, і він уже не біг. Кілька разів, наслідуючи звичай усіх носіїв, він сідав на землю, спираючись пакунком на скелю або на пень. За третім пакунком він зробився зовсім сміливий: підвязав ременями девяностопятифунтовий мішок із бобами і вирушив. Пройшовши сто ярдів, став себе почувати знесиленим. Сів і обтер піт з обличчя.
Невеличкі переходи і невеличкі відпочинки, пробубонів він. Так буде ліпше.
Іноді він не міг зробити й сотні ярдів, і щоразу з великим зусиллям спинався на ноги для другого невеликого переходу. Його пакунок виразно важчав. Він засапався, і з нього струмками стікав піт. Не пройшовши й чверть милі, зідрав із себе вовняну сорочку і почепив її на дерево. Трохи далі скинув свого капелюха. Доходячи пів милі, він гадав, що йому кінець прийшов. Ніколи у своєму житті він не напружував так своїх сил і знав, що тут йому край. Коли сів віддихати, його уважний погляд спинився на величезному пістолі та важкому поясі з патронами.
Десятифунтове опудало! глузливо посміхнувся він, відстібуючи пояса.
Не потурбувався навіть повісити це на дерево, а шпурнув у чагарник. І коли повільний потік носіїв проплив повз нього, він помітив, що й інші «чечако» почали кидати свої пістолі.
Його невеличкі переходи все меншали. Часом він не міг проволоктися більше, як сто футів, і тоді зловісні удари серця, що віддавалися у вухах та колінах, що тремтіли від знесилля, примушували його відпочивати. А відпочинки раз у раз більшали. Проте розум його працював. Перенесення було двадцять вісім миль, і воно займало так багато днів. І все ж таки, як-не-як, а це була найлегша частина дороги.
Почекайте, як дістанетеся до Чількута, казали йому інші, коли вони, спочиваючи, розмовляли, то там дряпатиметесь і руками, і ногами.
Не буде ніякого Чількута, відповів Кіт. Принаймні для мене. Ще задовго до того я спочиватиму в моїй маленькій домовині під мохом.
Він підковзнувся, і страшне зусилля утриматися на ногах злякало його. Він відчув, наче щось у середині йому відірвалося.
Почекайте, як дістанетеся до Чількута, казали йому інші, коли вони, спочиваючи, розмовляли, то там дряпатиметесь і руками, і ногами.
Не буде ніякого Чількута, відповів Кіт. Принаймні для мене. Ще задовго до того я спочиватиму в моїй маленькій домовині під мохом.
Він підковзнувся, і страшне зусилля утриматися на ногах злякало його. Він відчув, наче щось у середині йому відірвалося.
Якщо я впаду з цією поклажею на спині, я пропав, сказав він одному носієві.
Це ще нічого, була відповідь. Почекайте, ще попадете до Каньйону. Вам треба буде переходити через бурхливий потік по шістдесятифутовій сосні. Нема ні кодол, що за них можна було б триматися, нічогісінько. А вода клекоче, а дерево угинається під вашими ногами. Як упадете там із поклажею, то не визволитеся з ременів. Так і потонете.
Добра мені потіха, відповів він, але був такий знесилений, що зрозумів ледве половину того, що чув.
Там щодня тонуть по троє та по четверо, запевнив його той. Я якось допоміг витягти з води німця. Він мав при собі чотири тисячі грошей банкнотами.
Весело, мушу сказати, відповів Кіт і, хитаючись, пішов своєю дорогою.
Він та його мішок із бобами зробилися якоюсь мандрівною трагедією. Він усе згадував морського діда, що сидів на шиї у Синбада. «І це одна з подорожей, що зміцнюють мужність», міркував він собі. Рівняючи до неї, навіть служба в ОТари була дитяча забавка. Знову і знову його спокушала думка кинути мішок із бобами в кущі, прокрастися поза табором до берега та повернутися якимсь пароплавом до цивілізації.
Проте він цього не зробив. Десь у ньому ще жевріла спадкова витривалість, і він казав собі без перестанку, що те, що інші люди роблять, може й він робити. Це стало в нього якимось кошмарним приспівом, і він мимрив його всім, хто на шляху проходив повз нього. Іншим разом, відпочиваючи, він стежив заздрісно за малорозумними індіянами з міцними, наче у мулів, ногами, що чалапали під своїми важкими пакунками. Вони ніколи, здавалося, не відпочивали, а все йшли вперед та вперед з витривалістю та певністю, що йому здавалися страшними.
Він сів та почав лаятися (ідучи, він не мав на це сили) й боротися зі спокусою втекти назад до Сан-Франциска. Залишалося ще пройти милю, він перестав лаятись і почав плакати. Ці сльози були сльози знесилля та огиди до самого себе. Якщо був коли чоловік розбитий та знесилений украй, то це він. Коли нарешті він побачив місце, де вони спинялися, то з одчаєм напружив усі свої сили, доплентався туди й впав ницьма на землю з бобами на спині. Це не вбило його, але він лежав пятнадцять хвилин, поки зміг зібратися із силою, щоб визволитися від ременів. Тоді він знов зробився смертельно слабим, і таким його застав Роббі, що перетерпів ті самі муки, що й він. Сталося так, що слабість Роббі надала йому бадьорості.
Що роблять інші люди, те ми теж можемо робити, сказав Кіт, хоч у душі не був певний цього.
IVІ мені двадцять сім років, і я справжній чоловік часто казав собі Кіт наступними днями. У цьому була потреба. Хоч він і спромагався щодня переносити свої вісімсот фунтів, проходячи милю на день, але наприкінці тижня виявилося, що він загубив пятнадцять фунтів своєї власної ваги. Його обличчя зробилося худе та похмуре. Він більше не йшов, а чалапав. І повертаючись назад порожняком, він майже так само волік ноги, як коли ніс тягар.
Він зробився робочою твариною. Від надмірної втоми він засинав над їжею, а його сон був важкий, як у тварини, за винятком тих ночей, коли він прокидався, стогнучи від болю, що корчив йому ноги. Кожна частина тіла йому боліла. Ноги були вкриті болючими пухирями, але це ще було ніщо, у порівнянні зі страшними порізами та синцями на ступнях від обточених водою каменів Дайської Долини, через яку пролягав його шлях на дві милі. Ці дві милі являли собою насправді тридцять вісім миль. Він мив тепер обличчя тільки раз на день і ніколи не чистив своїх поламаних, з болючими задирками нігтів. Плечі та груди він натер собі до живого тіла ременями мішків, і тоді він згадав про коней, що їх він бачив на вулицях міста, і вперше зрозумів їхні муки.
Справжньою тортурою для нього, що майже зруйнувала його нанівець, була на початку їжа. Надмірна праця вимагала надмірного харчування, а шлунок його не звик був до такої величезної кількости сала та грубих, дуже шкідливих, темних бобів. Кінець кінцем його шлунок перестав травити, і протягом кількох днів біль, роздратування та ще й голод мало не звалили його з ніг. І аж тоді настав той радісний день, коли він міг їсти, наче ненажерлива тварина і з голодними, як у вовка, очима просити ще їжі.