Перетягши свою кладь через гирло Каньйону, вони змінили свій план. Через Протоку дійшла звістка, що біля озера Ліндерман до останнього повирубувано всі придатні на човна дерева. Обидва брати з великими пилками та іншим знаряддям, з вовняними ковдрами й харчем на спинах вирушили вперед, залишивши решту кладі на Кіта й на дядька. Тепер Джон Беллю куховарив разом із Кітом, і обидва вони несли кладь пліч-о-пліч. Час минав, і на верхах випав перший сніг. Якщо зима застукала б по цей бік протоки, то довелося б сидіти тут цілий рік.
Отож старий чоловік підставив свою залізну спину під стофунтову кладь. Кіта це вразило, але, зціпивши зуби, він приладнав ремнями сто фунтів до своєї власної спини. Це було важко, але він уже трохи звик, і тіло його, втративши ніжність і жир, почало гартуватися та набувати мязів. Він також спостерігав і робив висновки. Звернувши увагу на ремені, що їх носили індіяни на голові, він приладнав такі самі собі, як додаток до наплічних ремнів. Від цього полегшало, і він почав класти ще зверху легкі, але громіздкі речі. Незабаром він міг вже йти, маючи сто фунтів на ременях, а ще пятнадцять або двадцять лежало зверху поклажі, спираючись йому на шию; сокиру або пару весел він тримав в одній руці, а в другій вкладені один в один дорожні казанки.
Проте тяготи їхньої праці все більшали. Шлях ставав нерівний, пакунки якось важчали. Що не день, гірська снігова смуга нижчала, спускалася додолу, а платня за перенесення підскочила аж до шістдесяти центів за фунт. Від братів із того боку не доходило ні слівця, дарма, що добре вони знали, що ті мусили валити дерево та розпилювати його, щоб обшити човна.
Джон Беллю почав турбуватися. Перехопивши гурт індіян, що поверталися від озера Ліндерман, він умовив їх взяти їхню кладь. Ті запросили тридцять центів за фунт, щоб перенести це до верхівя Чількута, і така ціна дуже вразила старого. Проте як ніяк, а ще залишилося щось із чотириста фунтів мішків з одежею та дорожнім багажем. Вирядивши Кіта разом з індіянами, старий залишився, щоб посувати все це наперед. На верхівї Чількута Кіт мав чекати на дядька, поволі посуваючи свою кладь, поки той дожене його, а дядько запевняв, що не дуже забариться зі своїми чотирма сотнями фунтів.
VКіт волікся шляхом зі своїми індіянами-носіями. Зважаючи на те, що це мав бути довгий перехід просто до верхівя Чількута, його власний пакунок важив тільки вісімдесят фунтів. Індіяни важко переступали під вантажем, але це була хода швидша за ту, якою він ішов. Він не почував уже свого звичайного страху, а щодо витривалості, то мало не рівняв себе до індіян.
Пройшовши чверть милі, йому захотілося відпочити, але індіяни йшли вперед, і він ішов із ними нарівні. Пройшовши пів милі, він переконався, що неспроможний іти далі, але, зціпивши зуби, тримався свого місця, а доходячи до кінця милі, дивувався, що ще живий. Тоді повіяло, як то кажуть, іншим вітром, і друга миля була легша за першу. Після третьої милі він був ледве живий. Проте напівпритомний від болю й утоми, він усе ж таки не нарікав. І тоді, коли він відчув, що мусить справді знепритомніти, прийшов відпочинок. Замість того, щоб сидіти в ременях, як то був звичай у білих носіїв, індіяни скидали їх із пліч і голови і лежали цілком вигідно та спокійно, розмовляючи й палячи люльки. Минуло сповна пів години поки вони знов рушили. На диво собі, Кіт почував себе свіжою людиною, і «довгі переходи та довгі відпочинки» зробилося його найновішим гаслом.
Верхівя Чількута цілком опанувало його уяву, і часто доводилося йому дряпатися і ногами, і руками. Проте коли він досяг верхівя в люту сніговицю у товаристві своїх індіян, його таємна гордість була в тому, що, йдучи з ними, він жодного разу не пристав і не нарікав. Бути таким, як індіяни ось яке було його нове палке прагнення.
Коли він розплатився з індіянами, і вони собі пішли геть, запала грозова темрява. Він залишився сам на хребті гори, на тисячу футів вище смуги лісів. Мокрий по пояс, голодний та виснажений, він віддав би річний заробіток за вогонь та шклянку кави. Проте натомість він зїв шестеро холодних оладок і заховався у бганки не зовсім розгорнутого намету. Коли він уже засинав, у голові промайнув спогад про Джона Беллю, і він зловтішно посміхнувся, уявляючи, як енергійно буде той перетягати свої чотириста фунтів на Чількут. Хоча самому йому залишалося тягти дві тисячі фунтів, але ж він знав, що доведеться тільки спускатися з гори.
Уранці, ще не відпочивши гаразд від своєї праці та задубілий від морозу, він виліз із брезенту, зїв пару фунтів невареного сала, привязав ремнями сто фунтів кладі й почав сходити скелястим шляхом. За кілька сотень ярдів нижче шлях ішов через маленький льодовець і спускався до озера Кратера. Інші люди йшли також із кладдю через цей льодовець. Весь цей день він переносив свої пакунки до верхнього краю льодівця, а що цей перехід був короткий, то він навантажував стопятдесят фунтів за раз дивуючись, як це в нього вистачає сили носити такий тягар. За два долари він купив в індіянина три морські сухарі, що скидалися більш на підметку, та кілька разів поснідав, щоразу досхочу наїдаючись сала. Намерзшись, у мокрому від поту одязі, він спав і другу ніч у брезенті.
Рано-вранці він розіслав брезент на кризі, навантажив його трьома четвертинами тонни й почав тягти. Коли поверхня льодівця стала стрімкіша, його брезент пішов швидше і нарешті, випереджаючи, підбив його так, що він опинився зверху і разом із ним почав швидко котитися донизу.
Сотня носіїв, що зігнулися під своїми пакунками, спинилися, стежачи за ним. А він верещав застереження усім, хто траплявся йому назустріч, і всі швидко вступалися, даючи йому дорогу.
Унизу, на нижньому краї льодівця стояв маленький намет. Здавалося, що ніби той намет, підстрибуючи, несеться йому назустріч так швидко він більшав. Залишивши утоптану стежку шлях носіїв, що ухилявся ліворуч Смок врізався в незайманий сніг. Це збило навколо нього морозну куряву, але загальмувало його швидкість. Він знов побачив намет саме тоді, як наскочив на нього, зніс скрепи на ріжках, ударився в лицьову полу намету і вїхав у саму середину його, сидячи на брезенті, поміж своїх мішків із харчами. Намет загойдався, наче пяний, і в морозній парі Смок опинився віч-на-віч зі зляканою молодою жінкою, що сиділа на вовняних ковдрах, тією, що назвала його в Дайї «чечако».
Бачите, як від мене курить1? запитав він весело.
1 «Did you see my Smoke?» (Смок з англійської «обкурений», звідси і прізвисько героя.
Вона глянула незадоволено на нього.
Кажіть мені тепер про чарівні килими-літуни, провадив він.
Чи не хочете ви зсунути цей мішок із моєї ноги? запитала вона холодно.
Він подивився і швидко встав.
Це не мішок. Це мій лікоть. Вибачте.
А проте ця інформація не збентежила її, а холодний тон звучав, як виклик.
Треба ще дякувати вам, що не перекинули пічки, сказала вона.
Він простежив за її поглядом і побачив залізну пічку та кавник, що коло нього поралася молода скво2. Він утягнув у себе дух кави й озирнувся до дівчини.
2 Squaw жінка-індіянка.
Я чечако, сказав він. Невдоволений вираз її обличчя казав йому, що для неї це й без того ясно, але він не журився.
Я кинув мої заліза, цебто пістолі, сказав він.
Тоді вона пізнала його, і очі їй заблищали.
Я ніколи не думала, що ви дістанетеся аж сюди, сказала вона.
Він знов пожадливо втяг повітря.
Як я люблю каву! сказав він, звертаючись просто до неї. Я дам вам мого мізинця відріжте його і я не скажу нічого. Я буду вашим рабом хоч рік, хоч другий або скільки хочете часу, тільки дайте мені шклянку кави.
І за кавою він сказав їй своє імя та довідався, що її звуть Джой3 Ґастел. Він також дізнався, що вона здавна в цій країні. Вона народилася на торговельній стоянці на Грейт Слейв і ще дитиною перейшла зі своїм батьком через Скелясті Гори та спустилася до Юкону. Тепер вона їздить із батьком, що затримався у справах у Сітлі, і під час корабельної катастрофи мало не загинув на нещасливому «Чантері», але приїхав назад до Гіуджет Савнду на пароплаві, що його врятував.
3 Джой з англійської «радість».
Зважаючи на те, що вона сиділа ще у своїх ковдрах, він не затягував розмови і, героїчно ухилившись від другої шклянки кави, витяг з її намету свою кладь і себе самого. Він також звідти виніс кілька своїх спостережень, а саме: що мала вона гарне імя та гарні очі, їй було не більш ніж двадцять або двадцять два роки, її батько, певне, був француз. Вона мала сильну волю та палку вдачу і здобула освіту деінде, тільки не на кордоні.
VIНад відшліфованими кригою скелями, вище смуги лісів, шлях ішов навкруги озера Кратера та скелястим межигірям, що вело до Щасливого Табору та перших миршавих сосен. Перенесення важкої кладі цим кружним шляхом взяло б кілька днів праці, що надривала серце. На озері був парусний човен, що можна було найняти для перевозу. Досить було за дві годині зробити два кінці, щоб перевезти ютом його кладь. Але у нього був брак грошей, а перевізник запросив сорок доларів за тонну.