Над відшліфованими кригою скелями, вище смуги лісів, шлях ішов навкруги озера Кратера та скелястим межигірям, що вело до Щасливого Табору та перших миршавих сосен. Перенесення важкої кладі цим кружним шляхом взяло б кілька днів праці, що надривала серце. На озері був парусний човен, що можна було найняти для перевозу. Досить було за дві годині зробити два кінці, щоб перевезти ютом його кладь. Але у нього був брак грошей, а перевізник запросив сорок доларів за тонну.
Ви здобули собі в цьому поганенькому човні золоту копальню, мій друже, сказав Кіт перевізникові. Чи не бажаєте ви мати ще й другу золоту копальню?
Покажіть мені її, була відповідь.
Я продам вам її за ціну перевезення мого вантажу. Це ще не патентована ідея, і ви можете багато доскочити, як тільки я повідаю вам її. Ну що, по руках?
Човняр згодився, і Кітові сподобався вираз його обличчя.
Добре. Ви бачите цей льодовець? Візьміть мотику і попрацюйте нею. За один день ви можете зробити добрячий жолоб зверху до низу. Тепер розумієте? Жолоб, що сполучить Чількут з озером Кратера. «Чількут-Кратер, транспортне товариство, з обмеженою запорукою». Ви можете брати пятдесят центів за сотню, мати сотню тонн на день і нічого не робити, як тільки збирати гроші.
Двома годинами пізніше вантаж Кіта було перевезено за озеро, і він вигадав собі три дні. А коли Джон Беллю наздогнав його, він пройшов далеко вперед, у напрямку Глибокого Озера другого вулканічного басейна, повного льодівцевої води.
VIОстанній перехід від Великого Озера до озера Ліндерман простягся на три милі, і шлях, якщо це можна назвати шляхом, закручувався вгору по тисячофутовому хребті, падав униз, чіпляючись за слизькі скелі та перетинав широку багнисту просторінь. Джон Беллю почав умовляти Кіта, коли побачив, що той, опріч ста фунтів, що підняв на ремені, перекинув ще пятдесятифунтовий мішок із борошном та умостив його зверху.
Ходімо, ви, диво витривалості, відповів Кіт. Ви забули вашу ведмедину та одну пару білизни.
Проте Джон Беллю похитав головою.
Я боюся, що роблюсь застарий, Кристофере.
Вам лише сорок вісім років. А хіба ви забули, що мій дід, сер, ваш батько, старий Ісаак Беллю, убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят девять років?
Джон Беллю скривився, але змовчав.
Дядю, я хочу вам сказати щось важливе. Я ріс лордом Фаунтлероєм, але я можу тепер більше за вас носити та загнати вас у переходах. Можу також покласти вас на лопатки або звалити ударом кулака.
Джон Беллю простяг свою руку й урочисто сказав:
Кристофере, мій хлопче, я вірю, що можеш. Вірю, що ти можеш це зробити навіть з оцим пакунком на спині. Ти досяг цього, мій хлопче, хоча як це неймовірно.
Кіт робив свою кругову мандрівку останнього переходу чотири рази на день, себто він робив щоденно двадцять чотири милі, дряпаючись на гору, причому дванадцять миль він зробив із поклажею в сто пятдесят фунтів. Він був стомлений, але пишався своєю витривалістю. Фізичний стан його був чудовий. Він їв і спав, як не їв і не спав ніколи за свого життя, і коли наблизився кінець роботи, він мало не засумував.
Одна проблема хвилювала його. Він знав із досвіду, що може впасти зі стофунтовим тягарем на спині й залишитися живим. Проте він був певний, що як упаде із цими додатковими пятдесятьма фунтами на шиї, то скрутить собі вязи. Кожну стежку через болото, що протоптували тисячі носіїв, швидко затягало знов, і вони без кінця мусили протоптувати собі нові стежки. І саме під час прокладання такої нової стежки, він розвязав цю проблему зайвих пятдесяти фунтів.
Мяка багнюка піддалася під ним, він похитнувся й упав ниць. Пятдесятифунтовий пакунок удавив його обличчя в болото і скотився геть, не скрутивши йому вязи. Зі ста фунтами, що залишилися у нього на спині, він зіпнувся на карачки. Проте не просунувся далеко. Одна рука загрузла до плеча, і він ліг щокою в болото. Коли він витяг цю руку, загрузла друга. У такому стані було неможливо скинути ремні, а стофунтовий тягар на спині не давав йому піднятися. Спираючись на руки та на коліна, загрузаючи то однією, то другою рукою, він напружився, щоб порачкувати до того місця, куди впав малий мішок із борошном, але знесилив себе, нітрохи не посунувшись уперед, і так витолочив травою вкриту поверхню, що маленька калюжа води почала утворюватися в небезпечній близькості біля його рота та носа.
Він спробував перекинутися на спину, на свій пакунок, але загруз обома руками по самі плечі і став відчувати, що затопає. З надзвичайною терплячістю, він поволі витяг одну загрузлу руку, а тоді другу і сперся на них підборіддям. Тоді він почав кликати на поміч. Через деякий час він почув звуки кроків, що чалапали по багнюці позад його.
Дайте мені руку, товаришу, сказав він, або киньте мотузка чи щось інше.
Відповів йому жіночий голос, і він впізнав його.
Якщо ви розпустите ремені, я зможу підвестися.
Стофунтова кладь чвакнула в багнюку, і він поволі встав на ноги.
Гарне становище, засміялася міс Ґастел, побачивши його вкрите болотом обличчя.
Нічого, відповів він весело. Це моя улюблена фізична вправа, щоб не дуже швидко рости. Спробуйте це коли-небудь. Вона зміцнює грудні та спинні мязи.
Він витер обличчя і рвачким рухом струснув бруд зі своєї руки.
О! закричала вона, пізнавши його. Це ви, містер ах, містер Смок4 Беллю!
4 Smoke з англійської «обкурений».
Дякую красненько за вчасний порятунок і за це імя, відповів він. Я тепер двічі охрещений. Відтепер я буду завжди вимагати, щоб мене звали Смоком Беллю. Це сильне імя, і воно не без змісту.
Він помовчав, а тоді сказав із раптовою силою в голосі й виразі.
Ви знаєте, що я збираюся зробити? Я повернуся до Сполучених Штатів. Я одружуся. Я матиму багато дітей. І тоді, коли впаде вечірній сутінок, я зберу навколо себе своїх діток і оповідатиму їм про страждання й тяготи, що я перетерпів на Чількутському шляху. І якщо вони не заплачуть, кажу вам, якщо не заплачуть, то я з них шкуру спущу.
VIIШвидко настала арктична зима. Сніг укрив землю шаром у шість цалів, і крига почала відкладатися на тихих ставках, дарма, що весь час віяв буйний вітер. Одного дня надвечір у перервах дужого вітру Кіт та Джон Беллю допомагали братам вантажити човна, а потім стежили, як він поволі зникав на озері за сніговою запоною.
Тепер переспати нічку, а рано вранці вирушати, сказав Джон Беллю. Якщо нас не захопить сніговиця на верхах, ми дістанемося до Дайї завтра ввечері. А якщо нам пощастить захопити пароплава, ми будемо в Сан-Франциско за тиждень.
Ви задоволені вашим подорожуванням? спитав Кіт неуважно.
Їхній табір останньої ночі на озері Ліндерман являв собою сумні покидьки. Усі потрібні речі, разом із наметом, забрали брати. Дрантивий брезент, напнутий від вітру, лише почасти захищав їх від снігу. Вечерю вони варили просто на вогні, користуючись якимись двома побитими і непотрібними дорожніми посудинами. Все, що залишилося у них, це їхні вовняні ковдри та харчі на кілька днів.
З того часу, як відїхав човен, Кіт зробився якийсь неуважний та стурбований. Дядько зауважив його стан, але пояснював це тим, що скінчилася їхня важка праця. Тільки раз під час вечері Кіт заговорив.
Дядю, сказав він неуважно, після цього, я хочу, щоб ви мене звали Смоком. Я таки обкурився за цю подорож, чи не так?
Пятьма хвилинами пізніш він зник у напрямку табору, де тулилися під своїми наметами шукачі золота, що ще переносилися або будували свої човни. Він проходив кілька годин, а коли, повернувшись, загорнувся у свої ковдри, то Джон Беллю вже спав.
У темряві буряного ранку Кіт виліз із ковдр, висушив на вогні панчохи, якими відігрівав свої замерзлі черевики, зварив каву та підсмажив сала. Це була мізерна їжа. Зараз по сніданку вони згорнули свої ковдри. Коли Джон Беллю повернувся, щоб попростувати до Чількутського шляху, Кіт простяг йому руку.
Бувайте здорові, дядю, сказав він.
Джон Беллю глянув на нього і від несподіванки вилаявся.
Не забувайте мого ймення: Смок, сказав Кіт.
Але що ти збираєшся робити?
Кіт махнув рукою на північ у напрямку озера, що хвилювалося від бурі.
Чи варто вертатися назад, коли дістався так далеко? спитав він. Між іншим, я розкуштував смак ведмедини, і вона мені сподобалася. Я йду далі.
Ти знесилений, заперечував Джон Беллю. Ти не маєш нічого.
Я знайшов роботу. Дивіться на вашого небожа Кристофера Смока Беллю! Він має роботу! Він слуга джентльмена. Він має роботу на сто пятдесят доларів на місяць на хазяйських харчах. Він вирушає до Давсону з двома денді та другим слугою джентльмена за похідного кухаря, човняра та найголовнішого попихача. А ОТара і «Хвиля» хай проваляться до пекла. Бувайте!