Улас Самчук
На твердій землі
Передмова, коментарі І. Руснак
Художник-оформлювач Д. О. Чмуж
У виданні збережено основні особливості лексики та синтаксису авторського тексту.
© Національний університет «Острозька академія», 2019
© І. Руснак, передмова, коментарі, 2020
© Д. О. Чмуж, художнє оформлення, 2019
* * *У пошуках «Твердої землі»
Задум роману[1] «На твердій землі»[2] (1967) зродився у письменника ще на початку 60-х років ХХ століття. У центрі оповіді молоді українці-емігранти, котрі намагаються «врости» в ґрунт нової Вітчизни і відшукати тут своє щастя. Важливим чинником складного процесу розміщення-розбудовування-упорядкування власного простору була переконаність кожного з них у тому, що він неодмінно тут приживеться. Улас Самчук розгортає в романі цілісну концепцію «дому-гнізда», у якій центральними є поняття «врослості», «закоріненості»: «В зарисах будови таїться містика людського серця, вибухова сила душі, напруженість мязів, це нарешті філософія безконечного видозмінного пульсування таємничих законів, що приковують нас до землі на самому дні атмосфери. Ми, як поліпи, прилипаємо до тіла планети, вгризаємося в її твердінь, обкладаємось мурами, стінами, дахами, щоб пристосуватись велінню стихій в ворожості протидіяння. Разом з домом виростає в нас і біля нас безпека, сила, твердість, оборонна наснага».
Дім віддзеркалював усе ще існуючу досконалість земної дійсності, на «острівці» якої людина могла опертися у своїх спробах зайняти гідне місце. Відтак письменник ще від самого початку запрограмував головного героя Павла Даниліва на збереження свого космічного Храму і людського Дому, адже проєктування власного мешкання це ще одне свідчення готовності особистості продовжувати пошуки чогось особливо важливого в житті.
Павло Данилів, проєктуючи і зводячи свою фортецю, поріднився з нею, поєднався з її фізичною будовою та її моральним єством. Загальною формою новий дім вирізнявся з-посеред інших модерних споруд, але своїм виглядом він свідчив, що саме так його господар хотів виглядати на цій землі. То була доцільно продумана «шкаралуща» Павлової фізичної та духовної істоти. Відтак герой роману проєктує не тільки власний дім, а й самого себе, свою долю. Дім становить не тільки матеріальний, а й духовний скарб, у якому закодовано сенс людського життя, долю родинної спадщини, зрештою, долю роду. Умебльовувати власну оселю для Павла Даниліва процес із того ж функціонального ряду, що й обирати наречену.
У житті головного героя було дві жінки, і, як то часто буває, одну кохав, а з іншою одружився. У поведінці першої (Лени Глідерс) було багато театральності, картинності, штучності. «Мене втомлюють ті самі маски», зізналася вона Павлові. Ще Ф. Ніцше підкреслював, що в людини взагалі немає обличчя, його замінила маска. Позбутися машкари можна лишень за умови, що під знятою є інша. Самчукова героїня постійно прагне бути «учасницею тих двох відомих комедій Божеської і людської», тому вміло міняє маски. То вона вдавала зі себе дитину, котра бавиться ляльками і відриває їм руки, ноги, щоб заглянути досередини, то шпигунку, то ліниву кицьку. Бути вільною означало для Лени безборонно міняти свої маски, звідси її непередбачувані чудернацькі примхи, витівки, гримаси, кривляння. Навіть портретні зображення героїні позбавлені статики й однозначності. Вагому роль у них відіграють окремі деталі, що їх підкреслюють не тільки певну рису зовнішності, а й характеру, настрою, душевного пориву. Найчастіше це очі, колір яких може мінятися залежно від внутрішнього стану, набираючи дивовижних пивних і сіро-мідних відтінків. Окремі деталі переростають в образ жінки-птаха. Спочатку це пряма вказівка на зовнішню подібність Лени, котра сиділа посеред кімнати, підібгавши ноги, до скульптурки птаха. Далі ця деталь розгортається до еквіваленту внутрішньої нестабільності Лениного «я», відтак героїня нагадує маленьку колібрі живу, непередбачувану іскорку.
Кумедність і грайливість надавали Лені хвилюючої грації, аромату хмільного трунку. Хтиво-приваблива, лицемірна, манірна, позірна, егоїстична саме такою вона наснажувала мужністю, надихала Павла суперечливими бажаннями. І він усе гостріше відчував у лукавій спокусниці «глибинну, надглибинну, підглибинну містику».
У прагненні героїні-художниці перетворити життя на гру, безперешкодно одягати і зривати зі себе маски проступає її бажання самореалізації у світі, де гра йде за чоловічими правилами. Аби розірвати замкнене коло, Лена зважилася на звичну для жінки стратегію вирішила стати марсельською повією, вуличницею. Можливо, тому, що між мистецтвом і проституцією завжди є щось спільне, що якось незрозуміло поєднує красу і любощі. Автор не показав, чи впала ця жінка взагалі, а коли так, то наскільки низько, але після поїздки до Парижа вона таки стала схожою на громадянку з-під мостів Сени: зіжмакані штани, не зовсім чиста блузчина, шлапаки на ногах, неплекане, залишаєне обличчя, потріскані губи, закудлане волосся. Шокуючою зовнішністю, епатажною поведінкою героїня Самчука кидала виклик традиційній жіночності. Вона свідомо жила у штучному світі, де було місце тільки для маріонеток Мулен Руж. Але дівчині швидко набридло повсякчас вдавати із себе когось іншого. Лена вирішила жити по-своєму, стати незалежною, знайти своє місце, словом, обжити власний, не обмежений традицією простір.
Лена Глідерс вільна і сильна особистість, вивищення якої над середовищем У. Самчук показав через наполегливі спроби вийти за межу недозволеного для жінки, що сама художниця означила поняттями «великий митець, світова карєра, капітал, вілли, авта». Вона обрала шлях, що обіцяв свободу і незалежність, а це було можливо тільки в разі зречення своєї належності до другої статі: «з мене ніколи не буде доброї жінки, але навіть доброї коханки. То ж я без статі». Свої сексуальні пориви героїня трактує як раптове хвилинне фізіологічне збудження, скороминуще подразнення, відмовляючись тим самим від реалізації у традиційно жіночий спосіб. Лена художник-модерніст. Рафіноване мистецтво вимагало від неї самопосвяти, його важко поєднати з патріархальними життєвими ролями жінки, від яких героїня вперто відмовляється: «Я не та гола жіноча матерія для постелі, для кухні, для пологів, для мадонности». І хоч головний сюжет її картин жінка, котра народжує, все-таки для малярки це тільки далека, внутрішня, атавістична туга: «Я могла б також родити. Моя біологія цілком в порядку Але я, моя психологія до цього не достосована. Моє покликання. Моя мрія мої примхи Це моя доля. Призначення. Приречення». У. Самчук заговорив про психологію, покликання, мрію, призначення і приречення нової жінки, сильної жінки епохи атому. І коли Павло хотів бачити у ній тільки Єву, то не врахував її наполегливого мовчання і невмолимого заперечення всього патріархального. Інша (Катруся), як Пра-Єва, переконливо виконала трафаретну сцену з яблуком і виказала готовність за третім, четвертим і пятим розділами Мойсеєвого Буття прочитати всі подальші.
Катруся народжена, аби стати турботливою господинею, берегинею домашнього вогнища, відданою коханкою, тобто справжньою міцною дружиною. Ще до одруження з Павлом вона прибирала його мешкання, готувала вечері, лишала під подушкою або на столі романтичні писульки, стелила постіль так, ніби то був вівтар. Від усіх Катрусиних талантів віяло запахом подружжя, родинного затишку, материнства. Її патріархальні чесноти творили дисонанс дивовижним принадам Лени, цієї жінки-таємниці. Павла ж більше хвилювала й інтригувала загадка, яку він прагнув розкрити. Можливо, не стільки сама таїна, скільки процес її складного осягання. А тому Катруся з наперед-заданою-патріархальною-передбачуваністю ще деякий час лишалася поза його увагою.
Любов до малярки стала неповторною подією в духовному житті головного героя роману. Усі його почування забарвлені почуттям, яке було не тільки найпотужнішим мотором його бажань, а й запорукою, що забезпечувала повноту існування Павлового «я». Нестримні переживання викликали переключення позитивних почувань молодого чоловіка з обраниці на все, що було з нею повязане, особливо це відчутно в еволюції ставлення Павла до модерного живопису, яким захоплювалася Лена. Почуття до загадкової й екстравагантної жінки стало важливою рушійною силою перетворень предметного світу. Головний герой будує власний дім, плекає здичавілі яблуні, розбиває квітники. Навесні у нього «цвіло навіть каміння». Кохання це та всевладна творча сила, яка спонукає Павла до вибору активної життєвої позиції і до «здобування» світу.
Головний герой переживає справжню пристрасть, занурюється у романтичну атмосферу ностальгійної, засадничо легкої музики, примітивних фільмів про любов, томливих, завантажених сексом романів, мелодійно-млосних і кабалістично-натхненних віршів. Йому все видавалося «надреальним, надфізичним, наддоторкальним, почував себе не на твердій груді земного підложжя, а у висотах і надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвіту. Такого сакраментально дурного положення не видумати і не виказати найбезглуздішому фантастові, навіть коли ми лежимо десь під плотом, залиті алкоголем. Немає бо шаленішого опяніння, як опяніння власною кровю». Пристрасть до жінки наповнює Павлове життя вагомим смислом і значимістю, хоча автор трактує її в суто античній традиції як недугу, неміч, паталогію, гангрену, що примусила головного героя «стати подразненим, настороженим, невротичним, перевантаженим бурхливими імпульсами». Підхоплений хворобливим станом та еротичним жаданням, почуваючись Колумбом, Павло прагне розкрити таємницю жіночої плоті, він має претензії не до Лени як особистості, а до її «очей, уст, грудей, стегон, поглядів». Закоханий прагне насолоди цілком тривіальна ситуація. Ще наприкінці 30-х років ХХ століття Д. де Ружмон розрізняв пристрасть-страждання і пристрасть-насолоду. Видатний швейцарський мислитель нарікав на надмірне захоплення книгами і фільмами, на ідеалізовану еротику і на втечу від механізованої нудьги, що надмір оспівували тільки втіху. Внаслідок цього людина почала вбачати у цьому обіцянку наповненішого життя, силу, яка може перетворити дійсність у щось, що існуватиме поза межами щастя і страждання, у палке блаженство. Вона розучилася відчувати все, що є стражданням, натомість утішається всім, що є насолодою[3].