На твердій землі - Улас Алексеевич Самчук 3 стр.


«Тверда земля» змушує Самчукових героїв жити у злагоді й рівновазі з навколишнім світом. І то не з чийогось примусу чи наказу, а цілком добровільно, за власними бажаннями і вибором. Людина, переконує письменник, тісно повязана зі світом, у якому живе, адже у Космосі немає ізольованих явищ, все у ньому взаємодіє, виконує свою світову роль. Закони «твердої землі» спонукали У. Самчука поєднати три сторони трикутника: кохання шлюб щастя. Не випадково втіленням «запашної рожевої радості і запашного рожевого щастя» у романі стала Марта одружена жінка, у долі якої кохання і шлюб взаємосправдилися. Автор відстоював абсолютну нагальність реставрації основ патріархальної сімї, адже шлюб інституція, яка призначена тривати і протистояти соціальному хаосу. Він виконує завдання зі збереження роду людського, а разом з тим поєднує любовну втіху двох статей і щастя. Улас Самчук повертався до узвичаєних норм і моделей поведінки, за якими, на його думку, людина ХХ століття вчилася б мистецтва кохати і мистецтва бути щасливою. У цьому плані його творчість, перефразовуючи тезу С. Павличко, може стати «полем ґендерної боротьби».

Ірина Руснак(Вінниця Київ)

На твердій землі

We measure history by its catastrophes, we recall the weather by its storms, but the periods of peace and joy who can describe them?

Hugh MacLennan[5]
I

Коли я наважився на цю карколомну авантюру набути власний будинок із шести кімнат з пивницею, за дванадцять тисяч і сімсот доларів, маючи на конті Королівсько-Канадського банку всього лиш тисячу сімсот готівкою,  мені здавалося, що я наважився як не на справжнє самогубство, то в кожному разі на якусь довічну каторгу, з якої не було вороття. Це коштувало мені не тільки багато доларів, але ще більше безсонних ночей, ніби я збирався ограбувати банк, або виконати атентат. Причин для цього було чимало, а головне що після довгого одісейного блукання по широкому, розбурному світі, я ступив нарешті на тверду землю великого, спокійного континенту з його іншим, відмінним ладом, до якого я не мав доступу і на грані якого стояв грізний, вогненний напис: Небезпека! Вступ заборонений!

Але я відважився ту заборону порушити, жереб кинуто, і ось я вперше за всі свої тридцять вісім років життя зробився власником пречудного кусника нашої планети, тридцять два фути широкого, сто вісім довгого, під кокетливим горбиком звивистої вулиці Ґлен, де пишався в західному сонці, на два поверхи, «мій дім моя фортеця»[6], з верандою колоніального стилю, до якої від хідника вело тридцять двоє не дуже надійних, бетонових східців.

На початку цей дім і ця фортеця уявляли собою лишень містерійно занедбану порожнечу з атмосферою запаху тютюну, правдоподібно «оґдену», зі стелями, розписаними примарними розводами, які понуро, кожної хвилини, погрожували звалитися на голову, з помостами, які мало чим різнилися від звичайного хідника на вулиці, і кухнею, у якій, можна припускати, замість варити їжу, тридцять років кували кінські підкови.

Аґент продажу реальностей новозаснованої, але вже відомої агенції «Снилик і Ко», з вулиці Дандес-Захід 33, якого я просив щось подібне для мене вичарувати, виконав своє завдання зразково і тим самим заощадив мені принаймні дві і пів тисячі готівкою.

Бо засадничо, мій дім (дозвольте на майбутнє його так величати) робив цілковито вдовольняюче враження, містився в непоганій частині міста, поблизу Гай-Парку, не позбавлений фантазії в топографії, два, спереду і ззаду, травники, залишки квітника, пара тінистих дерев, а головне, вище на взгірї за межею, справжні джунґлі флори і фавни, де, крім дубів, берез, сосон та іншої рослинности, водилося також чимало сірих, ледачих ракунів, які лазили поруч з домашніми котами, перістих, кокетливих скунксів, які тероризували йоркширських пуделів і цілі зграї сірих та бурих вивірок, які, мов блохи, стрибали не тільки по деревах та телефонних дротах, але також по кухнях та їдальнях.

Пернате населення цього строкатого царства було заступлене не менш вражаюче. По травниках, куди не глянь, трудилися заприсяжені, невтомні ловці-молодці всілякого хробацтва, добродушні робіни, як фурія налітали зграями расові імперіалісти і агресори темно-бурі шпаки, між галуззям молитовно перегукувались, у своїх пишних червоних сутанах, педантично-важні чубаті кардинали, на телевізійних антенах різко і зловіще скреготали синюхи і багато інших дивовижних крилатих сотворінь, між якими особливо визначне місце займали різнобарвні колібрі, які, час від часу, блискавично зявлялися, обціловували кожну квітку і так само блискавично зникали.

Пернате населення цього строкатого царства було заступлене не менш вражаюче. По травниках, куди не глянь, трудилися заприсяжені, невтомні ловці-молодці всілякого хробацтва, добродушні робіни, як фурія налітали зграями расові імперіалісти і агресори темно-бурі шпаки, між галуззям молитовно перегукувались, у своїх пишних червоних сутанах, педантично-важні чубаті кардинали, на телевізійних антенах різко і зловіще скреготали синюхи і багато інших дивовижних крилатих сотворінь, між якими особливо визначне місце займали різнобарвні колібрі, які, час від часу, блискавично зявлялися, обціловували кожну квітку і так само блискавично зникали.

А коли додати, що в зарослому кленовим гаєм, давноневживаному ґаражі сусідки Ґрінвуд, водилося кілька осячих гнізд, а під моїм столітнім дубом за хатою незалежно і гордо росли червоні з білими крапками мухомори і височіла темно-бура піраміда муравлища картина буде завершена. Бракувало хіба індіян-сиуксів[7], які б вийшли з пралісу сусіда Фіцджеральда[8], отаборилися на моєму травнику, розложили багаття і під звуки тамтаму почали танцювати свої загрозливі гуґі-буґі[9].

Така картина далебі могла проймати і найчерствішого субєкта, особливо коли западала ніч і з-за побитої громами сосни на пригірку висувався щербатий диск місяця під гімни міріядів цвіркунів, які нагадували дикий захід, ковбойські фільми, Гарі Купера[10] і гавкання койотів.

І подобався мені не лишень краєвид, настрій, довкілля, а також весь, його величність, дім, бо ж це значило не тільки «дах над головою», не тільки «домашнє огнище», а також копальню золота, бо ж між моїми генеральними операційними планами, був ще й такий, що для свого особистого вжитку я беру одну, щонайбільше дві кімнати, а решту житлової площі віддаю в комірне, що за моїми математичними обрахунками мусіло покрити всі мої будинкові витрати, включно з податком міської управи. Після цього я мав би жити на планеті як спадкоємний паразит, зовсім задурно, у просторі двох кімнат з трьома вікнами і різними вигодами, гідними будь-якої капіталістичної акули.

Але дорога до цього зворушливого парадизу проходила досить тернистими місцевостями: весь той дім, ціле те огнище і славетна копальня золота, вимагали не лишень захоплення, а також поту і крови. Критий зеленими квадратиками папи дах над головою, невідомо яким правом, дозволяв опадовим стихіям просякати до верхніх кімнат і розписувати по їх стелях фрески, гідні фантазії помпейських майстрів, а його ринви, як тільки полив перший дощ, спричиняли на всі боки такий водоспад, що до деякої міри нагадував Ніагару. Не маючи ніякого досвіду з ніякими дахами, я також не мав зеленого поняття, що в таких випадках треба робити. Мені завжди здавалося, що всі дахи, яких стільки набудовано по всій землі, красуються собі між небом і землею, як ті птахи небесні, що піклується ними сам Господь Бог, а їх власники розкошують собі під їх благодатним покровом і покурюють люльку з «оґденом».

Щойно аж тепер і на власні очі я побачив і я переконався, що це соціально-філософське питання виглядає аж не так ідилійно. Стіни, стеля, помости, ринви, накриття, сходи включно з пивницею і убиральнею обступили мене зо всіх боків, «як та чорна хмара», не давали пільги ні вдень, ні вночі, вимагали ремонту, незважаючи на сумний факт, що моє конто в «Роял-Кенедієн» безнадійно ізсякло і нічого не залишалося, як надолужити його моїм власним кривавим потом.

О, той дах і ті ринви! І хто їх таких вигадав? Першим моїм природним відрухом було вдатися до відповідних майстрів цього діла і віддати цілу цю морочливу проблему у їх досвідчені руки. І дуже до речі, на це навинувся один мій знайомий, старий еміґрант, поважний громадянин, власник будинку і тягарового авта «Дженерал моторс»[11] з Оттави, який саме цим ділом займався. Я, розуміється, представив йому весь мій клопіт, він уважно досвідченим оком позирнув на дах, кількакратно обійшов весь будинок, відходив на віддаль, дивився з перспективи, мов би на абстрактний малюнок, похитував загадково головою, прицмокував зловісно язиком; я, розуміється, слідкував за кожним його магічним рухом, моє серце, розуміється, боляче завмирало і майже завмерло зовсім, коли мій експерт, з виглядом чародія, вирік своє остаточне рішення: причина злочинного діяння моїх ринв таїться в тому, що весь той будинок, коли дивитися на нього спереду, похилений на доброго пів інча на правий бік. Така прецизна докладність цієї експертизи викликала у мене зрозумілу пошану до її майстра, а разом з цим спричинила наглу паніку, бо ж чи не значить все це разом, що весь той будинок безнадійна тандита, пізійська вежа[12], кандидат на руїну, і що втиснули мені його несумлінні аґенти, як гнилі яйця, та чи не прокинуся я одного разу під його звалищами, як кіт, який заліз у невластиве місце і обвалив на себе склад черепяних горшків. Я обережно висловив свої сумніви експертові, на що він, з авторитетним виглядом, мене потішив, що для песимізму нема причин, бо, мовляв, коли він простояв в такому вигляді три десятки років, він зможе простояти і ще стільки і що тут залишається дати нові ринви і піднести правий бік на пів цаля вище.

Назад Дальше