Пані Кажановська нахмурилася.
Романе, я прошу тебе
Кажановський виразно вигнув брови.
А що я такого сказав? Облиш, мамо, та ця геть заслинявлена дурня вже давно мандрує не лише Лубнами, а й усією губернією, Кажановський вклонився застиглій Лізі, котру все ж перестрашило те тремтіння пастушки, до котрої ніхто не торкався після слів Романа Яковича про його далекого дивного пращура, та нерухомим, певне, не менш перестрашеним маман і Мері. Хоча, як я вже згадував у кареті, надприродні здібності нашого славетного пращура є не чим іншим, ніж вигадками, дурними вигадками охочого до всякого такого таємничого люду.
Мить і вітальнею мов порив холодного вітру промайнув, здригнулося та затріпотіло, погрожуючи потухнутися, полумя в лампах, що щедро освітлювали вітальню, а пастушка та нещасна з козеням розхиталася так сильно, що зрештою перехилилася вліво й з тоненьким дзвоном упала на долівку, розбившись на дрібні шматочки. Ліза застигла, заблимала, відчуваючи, як страх липкий огидною тварюкою копирсається десь під серцем, наповнюючи усе її єство. На Мері ж і взагалі було поглянути страшно бідне дитя ледь трималося на ногах, завмерши біля фотеля маман і вчепившись побілілими пальчиками в спинку крісла. Як Ліза зараз розуміла нещасну свою сестру, бо й сама страшилася цього дивного будинку, та що там казати, навіть і маман була дивно притихлою й намагалася сміливо не видавати власного страху ні дочкам, ні господарям цього гнізда чаклуна, надто часто та незвично для себе опускаючи очі.
Й не соромно тобі, Романе, так нашого прадіда ображати? пролунав від порога низький, невдоволений голос, і Ліза побачила високу, темноволосу постать у чорній сорочці, й серце її на мить забулося про то, що має битися, й видалося знову, що то стоїть він той лихий вершник, і за мить поряд може зявитися його страшний, певне, нерозлучний з ним пес.
Але ось він вийшов уперед, наблизився до світла, й вона з неймовірним полегшенням зрозуміла, що це зовсім інша людина, хоча схожість між ним та вершником була разюча. Вони мали однакову могутню постать, довге та чорне волосся, пронизливі очі чорні та низький голос, але все ж вродливе лице того, хто увійшов до вітальні, було іншим і молодшим на вигляд, та й бракувало його, вершника, сивих стрічок біля скронь.
А був то Данило Якович Кажановський молодший брат Романа Яковича, у котрого й справді прослідковувалася вражаюча схожість як з покійним пращуром, так і з кузеном Ярославом. Хоча Данило досить мрійливий та цікавий парубок схожості зі старшим кузеном особливого значення не надавав, а ось схожістю з відомим пращуром, на честь котрого і ймення отримав, пишався надзвичайно. Ще дитиною майже, маючи невинні дванадцять чи то тринадцять років, коли зауважив хтось, що має він велику вподобу з колишнім мгарським ченцем-розстригою, втямив він собі до голови, що не тільки зовнішність Данила Кажана успадкував. Кортіло йому бути спадкоємцем і тієї сили, котру примальовували далекому пращуру Кажановському-першому. Й ось уже декілька років намагався він переконати найближче оточення та товаришів, що той дар таємничий та страшний дар чаклунства він успадкував повною мірою. Та мало хто йому вірив, за винятком хіба що полохливих служниць, котрих у темних коридорах будинку він полюбляв настрашити так, що переляканого дівочого вереску було чутно й до Лубен.
Роман Якович поморщився.
Нікого ображати я не збирався, невдоволено відгукнувся він і взяв Лізу за холодну, ледь помітно тремтячу долоню. Дозвольте, Елізо, познайомити вас ще з одним нащадком славетного Кажана, теж Данилом, моїм молодшим братом, котрий вбив у свою патлату темноволосу голову, що є прямим спадкоємцем таємничих здібностей прадіда-чаклуна, й іноді страшить нас своїми жахливими витівками.
Смагляве лице юнака порожевіло.
Романе
А я кажу неправду? вигнув темно-русу брову Роман Якович. Чи ж це не ти, просидівши три дні у кімнаті Кажана й начитавшись там якоїсь дурні, півночі вив так, що навіть Карай перелякався й забився в дальню кімнату, подалі від того виття?
Данило гордовито випрямився.
Я не вив, а читав закляття
Нащо? Щоби я перетворився на ропуху?
Та хоча би
Досить!
Тихий і спокійний, але владний голос матері змусив синів відразу ж змовкнути, й вітальнею опанувала якась насторожлива тиша, котру порушувало лиш тихе хропіння бабусі у глибокому кріслі.
Данило гордовито випрямився.
Я не вив, а читав закляття
Нащо? Щоби я перетворився на ропуху?
Та хоча би
Досить!
Тихий і спокійний, але владний голос матері змусив синів відразу ж змовкнути, й вітальнею опанувала якась насторожлива тиша, котру порушувало лиш тихе хропіння бабусі у глибокому кріслі.
У нас гості, велично кинула пані Кажановська, підвівшись із крісла, а ви поводитеся, мов двійко щенят на стайні.
Роман мяко усміхнувся.
Вибач, мамо, й ви, чарівні пані, теж вибачте, він уклонився дивно мовчазній маман, але ж ви маєте знати, що мій молодший братик є такою людиною, що й святого янгола доведе до сказу.
Ліза мовчала. Цей Данило був зовсім не страшним, чого не можна було сказати про його кузена та цей будинок узагалі Щось темне, недобре та муторне відчувалося нею в цих камяних, непривітних стінах, у цьому портреті над каміном, з якого за нею, мов живі, уважно спостерігали темні, холодні очі загадкового пращура її нареченого. Втомлена дорогою, настрашена тою грозою та зустріччю з вовкоподібним собакою та його дивним господарем, вона зараз найбільше бажала би відпочинути. Просто лягти й, заплющивши очі, уже ні про що не думати. А ще жалкувала, гірко жалкувала про то, що погодилася приїхати сюди. Й години ще не пробувши у цьому домі, уже бажала б вирватися з нього й поринути геть, нехай навіть повернутися в тісні, злидотні кімнати вдови Громової, але щоб не полишатися у цьому муторному домі, по кутках котрого причаїлося щось незрозуміле.
Замислившись й особливо не дослухаючись до розмови маман з пані Кажановською, котра тепер проходжувалася вітальнею, Ліза не помітила зовсім, як на порозі кімнати зявився спочатку великий сіруватий пес, а за ним високий, похмурий чоловік у розхристаній сірій сорочці, що мав довге чорне волосся, посеред котрого зміїлися дві стрічки сивини. Отямилася вона від задуми своєї тільки тоді, коли палаючі зеленуваті очі страшного собаки опинилися зовсім поряд. Закамянівши від страху, широко розплющивши великі зелені очі, Ліза нерухомою, наче мертвою сиділа в тому кріслі, розуміючи, що ніхто з присутніх у вітальні не поспішається їй на допомогу. Роман Якович застиг нерухомо поряд її крісла, упявшись у собаку наповненими ненавистю очима, розмова пані Кажановської з маман обірвалася на напівслові, але ніхто навіть не поворушився, аби відігнати того напіввовчиська, дивний будинок, дивні його мешканці Собака наблизився повільним кроком, понюхав поділ сукні геть закамянілої Лізи й вильнувши досить дружньо хвостом, просто всівся поряд крісла, біля її ніг, з кумедним виглядом нахиливши голову вліво та продовжуючи дивитися пильним, уважним поглядом зеленуватих очей.
Ліза дозволила собі ковток повітря.
Чому він так на мене дивиться? хрипким голосом запиталася вона нареченого, котрий продовжував стояти біля крісла, але він тільки перенизав широкими плечима й невдоволено пробурмотів:
А хто його знає, цього вовчиська
Пес, зачувши його невдоволений голос, ураз наїжачився, здибив шерсть і досить погрозливо загарчав. Та не встигла Ліза знову налякатися, як на темну голову собаки ляглася широка чоловіча долоня й низький чоловічий голос, уже знайомий Лізі, промовив:
Він прийшов вибачитися й познайомитися.
Погляд Лізи ухопив поряд з собакою довгі сильні ноги в чорних штанях, заправлених у високі забруднені чоботи, потім помандрував угору, аби побачити неочікувано близько уважні чорні очі, котрі з незрозумілим виразом вивчали її бліде від страху лице. Холодок якогось передчуття хвилею прокотився повз її серце, але що то було за передчуття, вона не могла й не хотіла розуміти. Ці очі чорні так перестрашивши її там, посеред буревію, зараз, у яскравому світлі затишної вітальні, не стільки лякали, як хвилювали Лізу незрозумілим чином, вабили до себе, мов трясовина глухого лісу, що тягне у свої тенета необачливого перехожого. А за його спиною впялися в неї такі ж чорні та пронизливі, але намальовані очі давно померлого Данила Кажана.
Заберіть свого собаку, мов здалеку, почула вона власний ворожий голос, але господар будинку у відповідь лиш примружив пронизливі очі й усміхнувся крижаною усмішкою.
Карай не кусається!
Він присів навпочіпки поряд її ніг, біля свого собаки, із якоюсь дратівливою пильністю продовжуючи вивчати її збентежене лице. А Ліза все ж бажала тільки одного опинитися нарешті сама, забратися під ковдру, заплющити очі й відразу забути все це: неочікувану бідність, зраду Назара, заручини з Романом Кажановським, будинок цей його жахливий та родичів його погордливих і пихатих, дивних і похмурих, як оцей патлатий велетень, що сидів зараз біля її ніг і роздивлявся її, мов рідкісне якесь створіння. Ще один Кажановський найдивніший, найнезрозуміліший з них, але такий, що викликав у неї хвилювання, котрого геть не пробуджував наречений, хоча вродою Роман ніяк не поступався своєму кузенові, але Дивний, зарослий та відлюдькуватий на вигляд Ярослав Кажановський схвилював її навіть такий, похмурий та непривітний, з потаємним виразом у чорних очах, і це Лізі не надто подобалося. А він дивився на неї так, мов незбагненним чином розумів і знав те хвилювання.