У нас постійно зявляються нові звички. Може, й погані, бо самотність усе-таки. Тод грішить наодинці Він приохотився до алкоголю й тютюну. Його день розпочинається з цих гріхів: скляночка червоного вина, сигара в задумі хіба це не шкодить? І ще одне. Без особливого захвату і без особливого успіху, наскільки я розумію, ми почали займатися сексом самі з собою. Це відбувається, якщо вдається, відразу після прокидання. Потім ми насилу зводимось на рівні ноги, підбираємо з підлоги одяг, сідаємо і булькаємо в склянку, задумливо пихкаємо сигарою і лу´паємо очима на бульварну пресу з огидними дурницями.
Не можу второпати (а не завадило б), чи Тод добрий. Або наскільки недобрий. На вулиці він забирає в дітей іграшки. Щира правда. Дитина стоїть собі біля метушливої матусі або здоровеги-татка. Підходить Тод. Усміхнена дитина простягає йому іграшку, пискляве каченя абощо. Тод бере. І задкує назад, мерзотно вишкірившись при цьому, як лайноїд. Обличчя дитини стає безвиразним, замкнутим. Більш нема ні усмішки, ні іграшки: Тод забрав і те, й інше. Потім він несе іграшку до крамниці здавати. Заради чого? Заради кількох баксів. Можна вірити такій людині? Він ладен одібрати цукерку в немовляти, якщо за неї дадуть пятдесят центів. Тод ходить до церкви. У неділю він чимчикує туди в капелюсі, з краваткою і в темному одязі. Дорогою до храму у віруючих пробачливий погляд, і, схоже, Тоду така громадська підтримка потрібна. Ми сідаємо рядами і вклоняємося трупу. Але мені зрозуміло, нащо туди ходить Тод. Господи, він такий безсоромний! Він зі скарбнички бере купюру побільше.
Для мене це дивно. Я знаю, що живу на невблаганній чарівній планеті, яка проливає і віддає дощі або навіть батожить ними, через що на небесній тверді золотом спалахують громовиці зі швидкістю 186 000 миль за секунду, а одним порухом тектонічних плит вона може за пів години спорудити місто. Творіння Легко і швидко. Звісно, ще існує Всесвіт. Але я не зношу зірок, хоча й знаю, що вони там, і навіть бачу їх, бо Тод уночі дивиться вгору, як усі, буркоче і показує пальцем. Великий Віз, Сиріус, Гончаки. Для мене зірки як шпильки і голки, як маршрут кошмару. Не сполучайте точки. Лише одну зірку я можу споглядати без болю. Та й та планета. Її називають вечірньою зорею, уранішньою зорею. Вразлива Венера.
Я знаю, що в Тодовій чорній скриньці любовні листи. Кажу собі набратися терпцю. Тим часом я іноді складаю, якось запечатую і відправляю листи, яких не писав. Тод створює їх за допомогою вогню. На отих ґратках у каміні. Потім ми виходимо з дому й кидаємо їх до нашої поштової скриньки з написом «Т. Т. ФРЕНДЛІ». Ці листи адресовані мені, нам. Наразі у нас лише один кореспондент. Якийсь хлопець із Нью-Йорка. Завжди один і той самий підпис унизу сторінки. Та й лист завжди один і той самий. Він пише: «Любий Тоде Френдлі! Сподіваюся, ви почуваєтеся добре. Погода тут і далі помірна. З найкращими побажаннями. Щиро ваш» Такі листи приходять раз на рік, приблизно на зламі років. Дуже швидко я розібрався, що вони одноманітні та невиразні. Але в Тода інші відчуття. Багато ночей напередодні одержання листа його фізіологія свідчить то про страх, то про ганебне полегшення.
А ще мені подобається дивитися на місяць. У цей період він особливо боязкий і слабовільний, як вигнана й принижена душа Землі.
2
Жорстоким стань, щоб бути добрим
Події відбувались одна за одною. Нова домівка. Карєра. Користування автівкою. І любовне життя. З головою поринув у ці справи, і для себе часу не лишалося.
Переїзд був операцією, симетричною до досконалості, елегантною і незамутненою. Прийшли здоровані й повантажили все моє майно у свій пікап. Я поїхав з ними в кузові (ми весь час жартували) на нове місце. До міста. По Шостому шосе, на південь від річки, над залізничними коліями, поза складами з їхніми іржавими корсетами, артритними підвязками, підпорами для хребта. Нові володіння виявилися меншими за попередні: терасований будинок дві кімнати вгорі, дві внизу і маленький задній двір. Мені тут до душі, бо, гадаю, і люди тут різні, і присутній милий американський плюралізм. Але Тод не знає, на яку стати. Ні в сих ні в тих. Я ж бачу. Наприклад, у день переїзду, коли чоловяги ще снували з ящиками й коробками, Тод шмигонув у садок, який плекав багато років. Він укляк, носом удихнув на повні груди Там було по-своєму розкішно. Суху траву вкрила ніби роса, але не затрималась і злетіла вгору, бо щось билось у грудях і спонукувало її до лету. Росяна волога ніжно бриніла на наших щоках, доки, моргаючи, наші очі не увібрали її. Така туга Чому це? Я тоді вирішив, що він плакав за садком, у який вклав стільки праці. Садок здавався раєм, коли ми починали, але за кілька років та нехай мені всячина за такі слова. Вирішував не я. Я взагалі нічого не вирішую. Тож сльози Тода були слізьми покути, слізьми каяття. За все зроблене. Погляньте-но. Кошмар вянення і мілдью, грибок і чорна плямистість. Він поволі висушив і поламав усі тюльпани й троянди, а тоді запечатав їхні ексгумовані трупи в паперовий пакет і відніс до крамниці продавати. Буряни та кропиву повстромляв у землю, і земля прийняла в себе це неподобство, чіпко хапаючи його. Такі плоди ретельного вандалізму Тода. Його товариші попелюха, білокрилка, пильщики. І ґедзі. Він наче притягує їх до свого обличчя, поплескуючи запястком. Могутні ґедзі відлітають і повертаються, сідають і злостиво потирають свої лапки в передчутті. Руйнувати важко. Руйнування відбувається поволі.
А от творення, як я вже казав, проблем не викликає. Як у випадку з автівкою. Ледве облаштувавшись на новому місці, ми подалися до гаражика або кладовища автівок кількома кварталами південніше. Такі «заклади» я називаю дірами-в-стіні. Але стіни нема, щоб виколупати в ній діру. Усі будівлі в цьому районі неначе на колінах стоять. Така халепа із сучасними містами. Працювати в такому місті ви, може, й схочете. Але жити ні на здорову голову. Сенс, значення і наповнення усе в центрі, у зубчастих стовпах хмарочосів. Так от, автівка, здавалося, нівроку. Автівка та й годі. Але Тод дивився на неї з почуттям, з тупою хіттю як би це сказати любощів, що перервалися. Незабаром до нього вийшов гаражний працівник, витираючи масними пальцями промащену ганчірку. І раптом Тод дає йому вісімсот баксів. Чоловік рахує гроші, і вони трішки сперечаються: Тод каже девятсот, а чоловік сімсот, потім чоловік почав просити шістсот, а Тод підняв до тисячі, і так далі. Залишившись біля автівки на самоті, Тод провів пальцями по кузову. Що він шукав? Шрами. Травма Пригадую, того ранку Тод не мав настрою. Удень був на похоронах чи просто випадково побачив процесію, але намагався на цвинтарі триматися віддалік, де могили стояли ще не викопані. Він перехрестився і подався геть. Ми вертались автобусом, а він їде нескінченно довго, і в ньому повно пяниць і верескливих дітей Автівки це клас. Автівки. Щодня ми навідувалися до гаража, і з кожним днем наша машина мала жалюгідніший вигляд. Вісімсот доларів? І видно було, як біля неї порались замурзані мавпи з молотками і мутровими ключами, перетворюючи її на достеменний металобрухт.
Чи варто говорити, що коли ми пішли її забирати (в іншому місці у центрі), автівка була схожа на судно. Ми теж були не в кращій формі. Транзакції передувала вкрай неприємна пригода. Шпиталь. Саме так. Прийом у травмпункті. Ми йшли туди по-своєму (бо Тод знає це містечко задом наперед) і, дяка богові, пробули там недовго. Робити треба те, що треба: знімаєте сорочку, вас простукують і колють, але голову ви не піднімаєте, бо не хочете знати, що вони там виробляють. Не ви тут командуєте. Вас це не стосується. Зрештою санітари повезли мене в центр міста, де все сталося. Там стояла моя машина, ніби скажений старий кабан у шалі: рило та ікла розбиті, аж пара йде. І сам я не дуже добре почувався, коли поліцай допомагав запхати мене на водійське сидіння і намагався зачинити деформовані дверцята. Відтак я собі сів, і нехай Тод усе вирішує. Різні люди навколо видивлялися на нас, а Тод як дурень упявся в них очима. Але потім опанував себе. Щосили натиснув на гальма, й автівка зайшлася в судомах від обертання, мов дзиґа, й реготу. Одним майстерним вивертом він бортанув зігнутий гідрант на хіднику, і ми гайнули геть назад вулицею за висхідними номерами. Інші автомобілі вищали, заповнюючи вакуум нашого несподіваного пробудження.
Через кілька хвилин перший випадок з нашого любовного життя. Просто такий собі збіг. Ми приїхали додому, Тод натиснув до краю на газ, і машина наче прикипіла до місця. Він не зупинився помилуватися нею (автівка була як нова на вигляд: клас!), а поспішив до будинку, важко дихаючи, скинув пальто і притьмом до телефона.
Я намагався зосередитися. Гадаю, вловив майже все. Розмова поточилася так:
Прощавай, Тоде.
Стривай. Не роби нічого.
Кому воно треба? Усе однаково лайно.
Айрін, сказав він.
Авжеж, Тоде, зроблю, я тепер страшна стара карга. Як це сталося?
Ти не зробиш цього.
Ні. Я накладу на себе руки.
Ти не зробиш цього.
Я потелефоную до «Нью-Йорк Таймз».
Айрін! запалився він. І тіло жаром пойняло.
Я знаю, що ти змінив імя. Як тобі таке? Я знаю, що ти втікач.
Ти нічого не знаєш.
Я збираюся доповісти про тебе.
Справді?
Ти вночі проговорився. Уві сні.
Айрін.
Я знаю твою таємницю.
Що?
Я хочу, щоб ти знав.
Айрін, ти під чаркою.
Шматок лайна.
Слухаю, знуджено відгукнувся Тод і закінчив розмову. Поклав трубку й прислухався до настирливого дзвінка. Потім тиша. Його емоційний стан невиразний Ну, то воно й на краще. Я хотів, аби Тод пішов і дістав ту чорну скриньку, щоб я як слід придивився до Айрін. Та ба. А нагода гарна.
Може, з коханням буде як із водінням.
«Був кінь, та зїздився?» підсумував механік у промащеному робочому комбінезоні. Те саме сказав санітар у білому хрусткому халаті в шпиталі. Але вони помилилися. Навпаки, наша їзда лише починалася. Гадаю, Тод сумує за старим будинком у Веллпорті, бо більшість наших поїздок там і завершується. Ключ він зберіг. Ми заходимо до будинку і ходимо по кімнатах. Будинок стоїть порожнем. Тод усе вимірює. І робить це з любовю. Нещодавно ми почали оглядати ще й іншу власність у районі Веллпорта. Але, на відміну від нашої домівки, там нема чого навіть міряти. Тод повільно повертається на Шосте шосе.