Остап Вишня
Мисливські усмішки
Збірка
Моя автобіографія
У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ Божий і потім років, мабуть, із десять підряд мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині.
Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика.
Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку колиска з вервечками, з другого боку материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш і ростеш собі помаленьку.
Зявився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора.
Так ото й пішло, значить: їси ростеш, потім ростеш їси.
Батьки мої були як узагалі батьки.
Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Мате рин батько був у Груні хліборобом і пив горілку.
Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:
Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було!
З горілки померли, Царство їм Небесне!
Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й памятаю, що частенько було батько казав матері:
Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Хіба ж так, як оце ти, пють?! Царство Небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.
Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер от білої-білої, як буває білий сніг, гарячки.
А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.
За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись Милосердному.
Коли, було, хто з сусідів натякне батькові:
Чи не припинили б ви, Михайле Кіндратовичу, часом діточок?
А батько йому на те:
Нічого! Господь дав дітей, дасть і на дітей.
Помер батько 1909 року, на пятдесят восьмому році свого плодотворного життя.
І як згадує, було, мати про покійника:
Скільки це є вже, дітки, як наш батько помер?
Та вже, мамо, літ із десять.
Замислиться, було, матуся і прокаже:
Це б у вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б оце діточок Скільки, дітки?
Двадцять троє, мамо.
Еге ж. Двадцять троє Ох-хо-хо! Хай царствує покійничок.
Почав, значить, я рости.
Писатиме, сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але, нема де правди діти, багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.
Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі.
А письменник ні. Про письменника подай, обовязково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».
Бо письменники так, спроста, не бувають.
І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.
Підскочать оті явища і записала людина.
Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа, а в українського письменника картопля, коноплі, буряни.
Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бурян, чи коноплі амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.
І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?
Зразу ж мати пужне:
А де ж ти ото сів, сукин ти сину!? Нема тобі за сажем місця?!
І «знімайсь» моментально. І натхнення з переляку розвіялось.
Тут і стає в пригоді картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко картопля, на підметі коноплі. Сядем собі: вітер віє, сонце гріє, картоп линня навіває думки про Всесвіт, про космос, про соціалізм.
І все думаєш, думаєш
Аж поки мати не крикне:
Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!
З того ото й пішло. З того й почав замислюватись. Сидиш і колупаєш перед собою ямку все тебе вглиб тягне. А мати було лається:
Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, тоді ото ямки колупаєш, то погирить тебе в вишину, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на вербу по галенята.
Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже було батько череска або восьмерика моментально під ліжко й тіпаюсь.
Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!
А я лежу було під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: «Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літературу?!»
Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в память одна: упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь убік! А я лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мені тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.
Отак між природою з одного боку та людьми з другого й промайнули перші кроки мого дитинства золотого.
Потім оддали мене в школу.
Школа була не проста, а «Міністерства народнього просвєщенія». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тоді «комплексна система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто.
Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. І бачите, як пише? «Як муха дише». А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то не пани. Частенько-бо було батько посилає з чимось до барині в горниці, а посилаючи, каже:
Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.
«Велика, думав я собі, значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба».
Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку цілував барині ручку (явна контрреволюція), а з другого клумби квіткові їй толочив. А раз заліз на веранду і понабурював у хатні квіти (явні революційні вчинки).
Чистий тобі Мандональд. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша.
Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є.
І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу:
Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революція! Я тобі покажу, як триста літ із нас і т. д. і т. ін.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Провчився я там три роки, скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:
Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.
Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платні він у поміщиці діставав вісімнадцять чи двадцять карбованців на місяць. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.
Отут мені й повернути б було на «неокласицизм», бо вчилися ми разом із М. К. Зеровим{1}. Так я не схотів. Самі ж знаєте, неокласиком бути силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія{2} та інших Гомерів{3}. А бути сучасним письменником значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися. Він на Рим, я на Шенгерієвку.