Як я ставлюсь до теперішніх літературних організацій?
Ставлюся. Ставлюся я до «Вапліте»{19}, до «Плугу», до «ВУСПП»{20}, до «Молодняка»{21}, до «Марсу»{22}, до «Неокласиків»{23}, до «Бумерангу» (чи як він там зветься). До всіх ставлюся.
Ех, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрий філософ. Звали його Йосипом, а по батькові й на прізвище не знаю, як там він був.
Так отой мудрий філософ Йосип казав колись:
«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозі все в пригоді стане».
Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового{24} й Досвітнього{25}.
Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хорошо на полюванні!
Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.
Ах!
А праворуч од тебе Хвильовий, а ліворуч од тебе Досвітній. Як їх не любить?!
І коли вони, ні Хвильовий, ні Досвітній, ніколи не говорять про літературу.
А решта всі хороші письменники, так тільки ж вони весь час про літературу і стрілять не вміють.
Я й їх люблю, тільки менше.
Із старих письменників мені подобаються: Нестор Літописець{26} та Остромир{27}.
Як ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан{28} Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директори любили свої опери так, як я їх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мистецтв, у нас би, їй-богу, була українська опера. Бо я знаю, що театр це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.
Із тварин найбільше люблю кіз. Із комах осу. Найулюбленіший колір жовто-бурий. Запах фіалка. Із квіток найбільше люблю фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв найсмачніша смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. У Бога перестав вірити через два дні після того, як було приказано, що Бога нема.
Крім усього цього, я член МОПРу{29}, Авіохему{30}, «Геть неписьменність»{31}, товариства «Змичка»{32} і літературного клубу ім. Вас. Блакитного{33}. Жонатий.
Це все для психології творчості!
Якось я запитав у свого сина:
Вячку! Чим ти будеш, як виростеш?..
Людиною буду!
Я й подумав:
«А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручки не цілуватиме, і нема біля нього картоплиння та бурянів. Нема де замислюватись».
Занотував я отут найголовніші моменти з свого життя та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що лягли в основу моєї літературної роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли хай лежать. Не займайте їх.
Як бачите, лінія в моєму літературному житті була правильна. Що, робота ні к лихій годині не годиться? То нічого: аби була лінія правильна.
Р. S. Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що, як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію А так сам зробиш, знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть.
1516 березня 1927 р.,
Харків
Вишневі усмішки
Чудáка, їй-богу!{34}
Іноді мале туди стромляє свою пичку, куди йому зовсім не слід.
І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оце чудно.
І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, та думка так і крутить, так і вертить.
А про що?
Я все думав, я все гадав: «Чи є в попа штани?»
І як зустрінеш було де попа нашого, то так руки сверблять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу та хоч одним оком глянути, чи він у штанях.
Було прийдеш до матері:
Мамо!
Га?
Ци в насого попа стани є?
Дурний!
Так аж сльози на очах забринять.
Тут аж пече, ну аж-аж-аж дізнатися хочеться, а вони:
Дурний!
Ну, хай дурний, хай!
Але ж хочу знати! Хочу та й квит!
Але ж хочу знати! Хочу та й квит!
Мамо!
Ну?
Мабуть, у попа станів немає, бо якби були, він би такої, як у вас, спідниці не носив!
Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не днаково, чи є в попа штани, чи немає!
Е, днаково! А цого він у спідниці?! Нема, мабуть!
І твердо я вирішив, що нема! Нема в попа штанів. Бо он тато в штанях, так вони спідниці не носять.
А я хоч і без штанів, так я ще малий.
І помилився!
У попа штани є.
І дізнався я про те незабаром.
Якось раненько жену на поле гуси, а тітчин Одарчин Панас гукає:
Остапе! Бізи сюди, сось ізказу!
Аж залопотів. І гуси кинув.
Со?
А в нас у коморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайло насого попа в Пріськи застукали. Так він стани забув. А вони стани забрали та й принесли!
Покази! Ґудзика дам!
Замкнені!
Ти бре! Хіба в попа стани є?
Ну да є! Якби не було, не забув би в Пріськи!
«Диви, думаю собі. Штани в попа є. А навіщо ж спідниця?»
Ага!
Пригнав гуси додому.
Мамо!
Га?
Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він у Пріськи забув! А со він спідницю носить, так то соб од Пріськи тікать, так соб не видко було, со він стани там забув.
Ну й били ж мене!..
За дітей
Племінниця в мене є, Лялька
Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.
Бубликом не годуй дай газету.
Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свіже число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує
І що ж би ви думали? Зіпсували газети мою племінницю.
Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:
Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі, дядю, тепер люди пішли Мучать люди людей
Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!
У газетах он що пишуть!
Що пишуть? Де ж там таке пишуть?
І вчора пишуть І сьогодні пишуть І позавчора пишуть
Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!
Негарні, дядю, люди!
Та чому вони негарні? Що вони такого злого роблять?
«Підтягують» одне одного, а потім «розкачують»!
Що ти мелеш? Хто кого «підтягує»? Хто кого «розкачує»?
А ось читайте: «Треба підтягтися!»
Ну, так що?
А далі он: «Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!» Бачите, які то люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить і вас, дядю, розкачують?
Та то ти не так розумієш Ніхто нікого не розкачує
А нащо пишуть?
Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди Одне слово, щоб ну, підтягувались! Розкачувалися щоб А як самі не хотять, треба їх підтягти й розкачати Одне слово Розумієш?!
Ну да! Я ж і кажу! Злі люди І мене, як виросту, розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!
Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть То такі слова є Ну й ухопилися за ті слова й пишуть Нема кращих слів А вони не страшні Ніхто нікого не підтягує
Вишневі усмішки сільські{35}
Памяті матері моєї, бо їй першій усміхнувся я
Подорожні враження
Традиційно почнемо. Як і всякий порядний «власний кореспондент».
Різниця тільки та, що всякий «власний» пише свої подорожні враження за два приблизно тижні до відїзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце «капітального ремонту».
Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. По-перше, це для вас не дуже цікаво, а по-друге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім «клунка». А клунок так воно завжди клунок.
А далі вже пішли й «враження»
Чимале враження на мене справили два грізних запитання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом в руках.
Перше запитання це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі.
Я галантно відповів, що «пру» я в вагон і що очі в мене поки що на місці.
На все це резолюція молодицина була така:
Чорти їх тут носять!
Але спасибі «чортам». Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з пять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.
Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 2030 за хвилину.