Поклик пращурів - Джек Лондон

Джек Лондон

Поклик пращурів

Поклик пращурiв

I

До первiсного життя

Бак не читав газет, бо інакше знав би, що насувається біда не лише на нього, а й на кожного пса у припливних водах, який має сильні мязи та теплу й довгу шерсть,  на всіх таких собак від Пюджет-Саунд до Сан-Дієго. Це тому, що люди, які нишпорили у темряві Арктики, знайшли жовтий метал, а пароплавні й транспортні компанії здійняли через це галас. І тепер люди тисячами ринули на далеку Північ{2}. Цим людям потрібні були собаки великі, мязисті, придатні до важкої праці, з теплим хутром, що захищало б їх від морозу.

Бак{3} мешкав у великому будинкові в сонячній долині Санта-Клара, що називався домом судді Міллера. Споруда стояла на деякій віддалі від дороги, наполовину прихована серед дерев, крізь котрі можна було побачити широку прохолодну веранду, що з усіх боків оточувала будинок. До нього вели посипані ґравієм доріжки, які вилися серед широких газонів та струнких тополь, переплетених між собою гілками. За будинком територія була ще просторішою. Там розляглися великі стайні, де працювала дюжина конюхів та їхніх помічників, стояли ряди заплетених лозою хатин для слуг, безліч чітко розпланованих надвірних будівель, довгі альтанки, повиті виноградом, зелені пасовиська, фруктові сади та ягідники. Були і насос для артезіанської свердловини та великий цементний резервуар, в якому хлопчаки судді Міллера купалися вранці й у полудневу спеку.

І в усьому цьому величезному володінні правив Бак. Тут він народився і тут прожив чотири роки. Щоправда, були й інші собаки. У такій величезній садибі не могло не бути інших собак, але їх можна було не брати до уваги. Вони приходили і йшли, мешкали у густонаселених псарнях або непомітно існували у затишних куточках будинку, як Тутс, японський мопс, або Ізабель, мексиканський безшерстий собака дивні істоти, які рідко витикали носа за двері або ступали лапами на землю. Хоча були ще фокстерєри, не менше двох десятків, які вигукували страшні погрози на адресу Тутса та Ізабель, коли ті дивилися на них з вікон, захищені леґіоном покоївок, озброєних мітлами і швабрами.

Але Бак не був кімнатним песиком чи собакою із псарні. Усе це королівство належало йому. Разом із синами судді він пірнав і плавав у басейні або ходив на полювання; супроводжував Моллі та Еліс, доньок судді, під час довгих прогулянок у сутінках або рано-вранці; зимовими вечорами лежав біля ніг судді перед вогнем каміна, що гудів у бібліотеці; возив онуків судді на спині або катав їх у траві та охороняв їхні кроки під час самовільних вилазок до фонтана на кінному дворі й навіть далі, до вигулів та ягідників. Бак пихато ступав поміж терєрами, а Тутса та Ізабель абсолютно іґнорував, бо був королем королем над усіма цими істотами, які повзали, пленталися та літали садибою судді Міллера, в тому числі над людьми.

Його батько, Ельмо, велетенський сенбернар, став нерозлучним супутником судді, й, схоже, Бак мав піти його слідами. Він не був таким великим важив лише сто сорок фунтів через свою мати, Шеп, шотландську вівчарку. Проте ці сто сорок фунтів, до яких додавалася гідність, що була результатом доброго життя і загальної поваги, давали йому змогу поводитися по-королівському. Протягом чотирьох років, од щенячого віку, він жив, наче пересичений аристократ; пишався собою, був навіть трохи егоїстичним, як це іноді трапляється з поміщиками внаслідок ізольованого існування. Але йому вдалося вберегтися, не перетворившись на просто розпещеного кімнатного песика. Полювання й інші подібні втіхи на свіжому повітрі перешкодили ожирінню та зміцнили його мязи; як для представника породи, звичної до холодних ванн, любов до води була для нього тонізуючим засобом і зберігала здоровя.

Таким був спосіб життя пса Бака восени 1897 року, коли відкриття на Клондайку потягнуло людей з усього світу на холодну Північ. Але Бак не читав газет і не знав, що Мануель, один з помічників садівника, був непевною особою. Мануель мав серйозний ґандж: полюбляв грати у китайську лотерею{4}. А під час гри вирізнявся головною вадою вірою у певну систему; це й зробило його прокляття неминучим. Бо для того, щоб грати за системою, потрібні гроші, тим часом заробіток помічника садівника не покривав потреб дружини і численного потомства.

Того памятного вечора, коли сталося віроломство Мануеля, суддя був на зборах Асоціації виробників ізюму, а хлопці займались організацією атлетичного клубу. Ніхто не бачив, як він і Бак ідуть фруктовим садом як здавалося Бакові, просто на прогулянку. І, за винятком одного чоловіка, ніхто не бачив, як вони прийшли на полустанок, відомий як Колледж-Парк. Цей чоловік поговорив з Мануелем, і між ними задзенькали монети.

 Міг би й упакувати товар перед доставкою,  похмуро сказав незнайомець, і Мануель обгорнув шматок товстої мотузки навколо Бакового нашийника.

 Крутнеш і добряче його придушиш,  сказав Мануель, і незнайомець ствердно буркнув.

Бак прийняв мотузку зі спокійною гідністю. Ясна річ, це був незвичний випадок, але пес навчився довіряти людям, яких знав, та віддавати належне їхній мудрості, що перевершувала його власну. Але коли кінці мотузки опинилися в руках незнайомця, Бак загрозливо загарчав. Він просто натякнув, що невдоволений, у своїй гордині вважаючи: цей натяк може бути наказом. Однак, на його подив, мотузка затягнулася навколо його шиї, перекривши йому дихання. Розлютившись, він стрибнув на чоловіка, а той перестрів його на пів дорозі, схопив за горлянку і спритним рухом повалив на спину. Потім мотузка безжально затягнулася; тим часом Бак розлючено боровся, його язик вивалився з пащі, а великі груди марно здіймалися, хапаючи повітря. Ніколи у житті до нього не ставилися так підло, й ніколи ще він не був такий розгніваний. Але його сили згасли, очі потьмяніли, і пес не бачив уже нічого, коли потяг зупинився і двоє чоловіків кинули його до багажного вагона.

Наступне, що відчув Бак,  це те, що в нього болить язик і він їде труською дорогою в якомусь транспорті. Хрипкий свист локомотива, що перетнув переїзд, підказав йому, де він. Він дуже часто подорожував із суддею й упізнав відчуття поїздки у багажному вагоні. Пес розплющив очі, й із них вихлюпнувся нестримний гнів викраденого короля. Чоловік стрибнув до його горлянки, але Бак виявився для нього зашвидким. Його щелепи зімкнулися на людській руці й не розслаблялися, доки свідомість не залишила його знову.

 Ага, сказився,  сказав чоловік, ховаючи покалічену руку від носильника, якого привабили звуки боротьби.  Везу пса для боса до Фріско. Є там один пришелепуватий собачий лікар, думає, що його вилікує.

Згодом про цю нічну поїздку чоловік розповідав у маленькому сараї на задньому дворі шинку в порту Сан-Франциско, використавши усю свою красномовність.

 І все, що я за це отримав,  півсотні, бурчав,  ніколи того більше не зроблю, хоч би й тисячу наперед давали.

Його руку було загорнуто у скривавлену хустку, а права штанина розірвана від коліна до щиколотки.

 А іншому роззяві скільки дали?  запитав шинкар.

 Сотню,  прозвучала відповідь.  Ні су менше не взяв би, повірте.

 Тобто вийшло сто пятдесят,  порахував шинкар,  і він того вартий, або я бовдур.

Викрадач розвязав закривавлену повязку і подивився на поранену руку.

 Хоч би сказ не підхопити

 Підхопиш, бо ти народився для шибениці, зареготав шинкар.  Гей, допоможи мені, перш ніж ушиєшся звідси,  додав.

Напівнепритомний, із болем у горлі та язиці, напівживий, Бак спробував глянути на мучителів. Але його кинули на землю і знову почали душити, аж доки не начепили важкий латунний нашийник. Потім мотузку забрали, а собаку кинули до ящика, схожого на клітку.

Там він пролежав решту цієї втомливої ночі, плекаючи гнів і травмоване самолюбство. Собака не розумів, що усе це означає. Чого вони хочуть від нього, ці дивні люди? Нащо тримають у вузькому ящикові? Бак не розумів, чому, але відчував, як гнітить його туманне відчуття навислої біди. Тієї ночі він, коли з гуркотом відчинялися двері сараю, кілька разів підхоплювався, очікуючи побачити суддю або хоча б хлопців. Але щоразу це було розпухле обличчя шинкаря, котрий дивився на нього у слабкому світлі лойової свічки. І щоразу радісний гавкіт, що тремтів у Баковому горлі, перетворювався на люте гарчання.

Але шинкар залишив його самого, а вранці зайшли четверо чоловіків і підняли ящик. Нові мучителі, вирішив Бак, бо вони мали зловісний вигляд, були розпатлані й у лахмітті; він розлютився і кинувся на ґрати. А ті четверо лише сміялись і тицяли в нього палицями, які він одразу ж хапав зубами, аж доки не зрозумів, що саме цього вони й хочуть. Відтак собака похмуро влігся і дозволив занести ящик до фургона. Потім пес і ящик, в якому його увязнили, пройшли через багато рук. За ним наглядали клерки у службі доставки; його везли в іншому фургоні; разом із різноманітними ящиками та посилками на вантажній платформі доставили на паровий пором, з порома до великого залізничного депо і нарешті розмістили у багажному вагоні.