Два дні та дві ночі цей вагон тягли крикливі локомотиви; увесь цей час Бак не їв і не пив. Розгніваний, він з гарчанням зустрічав посильних, а вони мстили, дражнячи його. Кидався на ґрати, його аж трусило від люті, а ті сміялися та піддражнювали. Вони гарчали і гавкали, наче огидні собаки, нявкали, розмахували руками та кричали «кукуріку». Пес знав, що це дуже нерозумно; але це ще більше ображало його гідність, і його гнів дедалі зростав. Собака не дуже звертав увагу на голод, але брак води змушував його сильно страждати і роздував гнів до крайньої межі. Через це нервування, чутливість та погане ставлення в нього почалася лихоманка, що підсилювалася запаленням пересохлих та розпухлих горла і язика.
Єдине, з чого він тішився, це з того, що на шиї не було мотузки. Вона давала їм несправедливу перевагу; але тепер, уже без неї, він їм покаже. Вони більше ніколи не накинуть йому мотузку на шию. Це вселило у нього рішучість. Два дні й дві ночі собака не їв та не пив, і за цей важкий час накопичив запас гніву, що віщу вав біду для кожного, хто першим на нього кинеться. Його очі почервоніли, він перетворився на розлюченого демона. Бак настільки змінився, що й суддя тепер не впізнав би його, а посильні з полегшенням зітхнули, спекавшись пса у Сіетлі.
Четверо чоловіків обережно перетягли ящик з фургона на маленький двір, оточений високими мурами. Огрядний чоловік у червоному светрі, дуже обвислому на шиї, вийшов і виписав візникові чек. Наступний мучитель, здогадався Бак, і розгнівано кинувся на ґрати. Чоловік похмуро посміхнувся, приніс сокиру та кийок.
Ви ж не збираєтеся його зараз випустити? запитав візник.
Збираюся, відповів чоловік, заганяючи сокиру в ящик як важіль.
Четвірка, яка занесла собаку сюди, відразу ж розбіглась і, зайнявши безпечні місця на верхівці муру, приготувалася спостерігати за видовищем.
Бак кинувся на розтрощене дерево, встромивши туди зуби і борючись із ним. Де б не стукала зовні сокира, пес із гарчанням кидався туди, бажаючи якнайшвидше вилізти, а чоловік у червоному светрі холоднокровно полегшував йому вихід.
Ну, чортяко червоноокий, сказав, збільшивши дірку настільки, щоб пес міг просунути туди тулуб. Одночасно чоловік кинув сокиру і взяв у правицю кийок.
Бак був таки справжнім чортякою, коли приготувався до стрибка: наїжачена шерсть, піна з пащі, божевільний блиск у залитих кровю очах. Він кинувся просто на чоловіка, зібравши свої сто сорок фунтів люті, доповнені злістю від дводенного увязнення. У стрибку, коли щелепи були вже близько від чоловіка, пес отримав удар, що зупинив його тіло і змусив зуби боляче зімкнутися. Бак перевернувся, вдарившись об землю боком і спиною. Його ще ніколи не били кийком, і собака не зрозумів, що сталось. Із гарчанням, що було не так гавкотом, як криком, він знову скочив на ноги та стрибнув. І знову натрапив на удар та з усієї сили гепнувся на землю. Цього разу вже зрозумів, що це кийок, але його божевілля не знало обережності. Він нападав із десяток разів, і щоразу кийок переривав його атаку та кидав на землю.
Після особливо сильного удару пес уже ледве пересував ноги, занадто слабкий, щоб кидатися. Він ходив, мляво хитаючись, із його рота, пащі та вух текла кров, чудове хутро було забризкане кривавою слиною. Тоді чоловік підійшов і навмисно зі страшною силою ударив його в ніс. Увесь попередній біль, що витримав пес, неможливо було порівняти з цією невимовною мукою. Заревівши від люті, майже як лев, він знову кинувся на чоловіка. Але той, переклавши кийок з правої руки до лівої, холоднокровно схопив собаку під щелепою, одночасно смикнувши вниз і назад. Бак описав у повітрі півтора кола, а тоді впав на землю, вдарившись головою та грудьми.
Пес кинувся востаннє. Чоловік завдав сильного удару, котрий свідомо відтягував, і Бак звалився переможений, майже непритомний.
А він, я вам скажу, мастак собак приборкувати, захоплено вигукнув один з чоловіків, які сиділи на мурі.
Ліпше кеюзів[1] обїжджати коли завгодно й у неділю двічі, відповів візник, залізши на фургон і смикнувши віжки.
До Бака повернулися відчуття, але не сила. Він лежав там, де й упав, спостерігаючи за чоловіком у червоному светрі.
«Відгукується на імя Бак», заговорив сам до себе чоловік, читаючи лист шинкаря, котрий сповіщав про ящик та його вміст. Що ж, Баку, хлопчику мій, продовжив привітним голосом, невеличку прочуханку ти отримав, і нам з тобою краще на цьому й закінчити. Ти своє місце тепер знаєш, і я своє теж. Будеш добре поводитися, й усе йтиме, як по маслу. Будеш поганим я тебе на порох зітру. Зрозумів?
Ліпше кеюзів[1] обїжджати коли завгодно й у неділю двічі, відповів візник, залізши на фургон і смикнувши віжки.
До Бака повернулися відчуття, але не сила. Він лежав там, де й упав, спостерігаючи за чоловіком у червоному светрі.
«Відгукується на імя Бак», заговорив сам до себе чоловік, читаючи лист шинкаря, котрий сповіщав про ящик та його вміст. Що ж, Баку, хлопчику мій, продовжив привітним голосом, невеличку прочуханку ти отримав, і нам з тобою краще на цьому й закінчити. Ти своє місце тепер знаєш, і я своє теж. Будеш добре поводитися, й усе йтиме, як по маслу. Будеш поганим я тебе на порох зітру. Зрозумів?
Говорячи, він безстрашно погладжував голову, яку так безжалісно потовк, і хоча від цього дотику шерсть Бака мимоволі стала дибки, він не запротестував. Коли чоловік приніс йому води, пес жадібно її випив, а потім шматок за шматком брав з його рук сире мясо.
Його перемогли, і він це розумів; але його не зламали. Собака раз і назавжди зрозумів, що не має шансів проти людини з кийком. Засвоїв цей урок і ніколи його не забуде. Кийок став для нього відкриттям, ознайомленням із царством первісного закону, який пес швидко засвоїв. Дійсність набирала жорстокішого вигляду; він зустрів її безстрашно, з усією хитрістю, що прокинулась у його єстві. Дні минали, привозили інших собак, у ящиках і на мотузках, одні покірно слухались, інші лютували й ревіли, як колись він; Бак бачив, як вони, усі без винятку, змирялися з владою чоловіка у червоному светрі. Знову і знову дивлячись на кожну жорстоку виставу, пес засвоював урок: чоловік з кийком законодавець, хазяїн, якому треба підкорятись, але не конче прагнути його довіри. Останнього Бакові не можна було поставити на карб; а тим часом він бачив переможених собак, які підлещувалися до цього чоловіка, махали хвостами, лизали йому руку. Бачив і собаку, який не став ані підлещуватись, ані підкорятись, тому зрештою був убитий у боротьбі за владу.
Час од часу приходили люди, незнайомці, які збуджено розмовляли і по-всякому підлабузнювалися до чоловіка у червоному светрі. Й щоразу, віддаючи гроші, забирали зі собою одного-двох собак. Бак запитував себе, куди вони йдуть, адже ті ніколи не повертались; але над ним нависав страх перед майбутнім, і він тішився щоразу, коли бачив, що його не обирали.
І все ж зрештою настав його час: у вигляді зморшкуватого чоловічка, який сперечався ламаною англійською та сипав дивними й незвичайними вигуками, яких Бак не міг зрозуміти.
Чорт забирай! вигукнув той, коли його очі побачили Бака. То собака-головоріз! Га? Скільки?
Три сотні й одразу, вмить відповів чоловік у червоному светрі. Раз це урядові гроші, то й копняка тобі за такі витрати не дадуть, еге ж, Перро?
Перро посміхнувся. З огляду на те, що вартість собак злетіла до небес через незвичний попит, це була справедлива ціна за таку чудову тварину. Канадський уряд не програє, і його курєри не сповільнять своєї роботи. Перро знався на собаках, тож, подивившись на Бака, зрозумів, що той один з тисячі. «Один із десяти тисяч», зауважив подумки.
Бак уздрів між ними гроші й не здивувався, коли маленький зморшкуватий чоловік забрав його та Керлі, добродушного ньюфаундленда. Це був останній раз, коли пес бачив чоловіка у червоному светрі, а коли Бак та Керлі дивилися з палуби «Нарвала»{5}, як віддаляється Сіетл, то востаннє побачили теплий південь. Перро забрав їх із Керлі вниз і передав смаглявому велетневі на імя Франсуа. Перро був франко-канадцем і смаглявим; але Франсуа був метисом{6} франко-канадцем, вдвічі смаглявішим. Бак швидко дізнався, що Перро та Франсуа справедливі люди, спокійні й неупереджені у здійсненні правосуддя і занадто мудрі, щоб собаки могли їх обдурити.
У твіндеках «Нарвалу» Бак і Керлі приєдналися до двох інших собак. Один з них був великим, білосніжним псом зі Шпіцберґена, якого забрав капітан китобійного судна і який згодом супроводжував геологічну експедицію в тундрі. Зовні собака був доброзичливим, але насправді підступним: шкірився комусь у обличчя, задумуючи якусь підступну витівку, наприклад, тоді, коли вкрав у Бака їжу під час першої трапези. Бак тоді стрибнув, щоб покарати його, й у повітрі одразу ж засвистів батіг Франсуа, торкнувшись спочатку винного; Бакові не залишалося нічого іншого, як забрати кістку назад. Це було справедливо з боку Франсуа, вирішив пес, і метис почав зростати в очах Бака.