Ще один урок. То он як вони це роблять! Бак упевнено вибрав собі місце і, заметушившись та марнуючи зусилля, почав копати для себе нору. Тепло від його тіла миттю заповнило замкнений простір, і пес заснув. День був довгим і важким, тож пес спав безпробудно й затишно, хоча й гарчав, гавкав та боровся з поганими снами.
Він не розплющував очей, аж доки його не розбудив шум з ранкового табору. Спочатку не зрозумів, де опинився. Вночі падав сніг, тож Бака повністю засипало. Снігові стіни тиснули на нього з усіх боків, і страх великою хвилею накрив його тіло страх дикого звіра перед пасткою. Це був знак, що він повертається у минуле, до життів своїх предків; адже був цивілізованим собакою, занадто цивілізованим, і з власного досвіду не знав жодних пасток і тому не міг їх боятися. Мязи усього його тіла скорочувалися спазматично й інстинктивно, шерсть на шиї та плечах стала дибки, і з лютим гарчанням він вискочив просто у сліпучий день, а сніг розлетівся навколо нього блискучою хмарою. Ще не ставши лапами на землю, побачив перед собою білий табір, зрозумів, де перебуває, і згадав усе, що трапилося відтоді, як він пішов на прогулянку з Мануелем, і до минулого вечора, коли вирив для себе нору.
Франсуа закричав, вітаючи його появу.
Що я казав? крикнув погонич собак Перро. Цей Бак вчиться швидко, як не знати хто.
Перро серйозно кивнув. Будучи курєром канадського уряду і доставляючи важливі депеші, він дбав про те, щоб знайти найкращих собак, і особливо тішився з того, що має Бака.
За годину до команди додали ще трьох хаскі, й загалом собак стало девятеро; ще не минуло чверті години, як вони були вже запряжені й піднімалися стежкою в напрямку каньйону Дайї. Бак був радий їхати, і хоча ця праця була важкою, виявив, що вона не викликає в нього якоїсь особливої зневаги. Його вразило завзяття, що підбадьорило усю команду і передалося йому; але ще дивніше було бачити зміну, що сталася з Дейвом та Сол-лексом. Вони були новими собаками, яких збруя змінила повністю. Уся їхня пасивність і байдужість зникли. Тепер вони були швидкими й активними, дбали, щоб робота ладилась, і дуже дратувалися, коли щось, затримка або плутанина, сповільнювало її. Важка праця із прокладання шляху стала, здавалося, найвищим втіленням їхнього єства, усім, заради чого вони жили, і єдиним, від чого отримували задоволення.
Дейва запрягли найближче до нарт, перед ним був Бак, потім Сол-лекс; решта команди простягнулася вперед, єдиною колоною, до лідера, місце якого займав Шпіц.
Бака навмисно запрягли між Дейвом та Сол-лексом, щоб він міг отримувати вказівки. Був здібним учнем, а вони так само здібними вчителями і не дозволяли йому надовго й помилково затримуватися, посилюючи науку гострими зубами. Дейв був справедливим та дуже мудрим. Він ніколи не кусав Бака без причини й ніколи не пропускав нагоди вкусити, коли в цьому була потреба. Оскільки його підтримував батогом Франсуа, Бак зрозумів, що простіше виправитися, ніж мстити. Одного разу, під час короткої зупинки, коли він переплутав посторонки й затримав старт, Дейв та Сол-лекс кинулися до нього і влаштували неабияку прочуханку. В підсумку вийшла ще гірша плутанина, однак після того Бак старався не помилятися з посторонками; і ще до того, як закінчився день, так добре опанував свою справу, що товариші майже перестали до нього чіплятися. Батіг Франсуа вже здіймався не так часто, а Перро навіть проявив до Бака повагу, піднявши його лапи й уважно оглянувши їх.
Це був важкий день, вони пройшли вгору ущелиною, через Шіп-Кемп, повз Скейлз і верхню межу лісу, льодовики та снігові замети сотні футів завглибшки й перевал Чілкут, що розташований між солоною та прісною водою і грізно охороняє сумну й самотню Північ{8}. Вони довго їхали вздовж ланцюжка озер, що наповнюють кратери згаслих вулканів, і пізно ввечері прибули до величезного табору, розміщеного у верхівї озера Беннетт, де тисячі золотошукачів будували човни, готуючись до того часу, коли навесні скресне крига. Бак вирив у снігу нору й заснув сном по праву втомленого собаки, але рано-вранці його підняли і разом з іншими погнали в упряжці.
Того дня вони здолали сорок миль втоптаною стежкою; але наступного дня та ще багато днів поспіль, пробивали власну стежку, важко працюючи і просуваючись повільніше. Зазвичай Перро йшов попереду команди, трамбуючи сніг перетинчастими черевиками, щоб їм легше було рухатися. Франсуа, який керував нартами за допомогою жердини, іноді мінявся з ним місцями, але нечасто. Перро поспішав і пишався тим, що знається на кризі; це знання належало до незамінних, адже осіння крига дуже тонка, а там, де сильні течії, криги не було взагалі.
Того дня вони здолали сорок миль втоптаною стежкою; але наступного дня та ще багато днів поспіль, пробивали власну стежку, важко працюючи і просуваючись повільніше. Зазвичай Перро йшов попереду команди, трамбуючи сніг перетинчастими черевиками, щоб їм легше було рухатися. Франсуа, який керував нартами за допомогою жердини, іноді мінявся з ним місцями, але нечасто. Перро поспішав і пишався тим, що знається на кризі; це знання належало до незамінних, адже осіння крига дуже тонка, а там, де сильні течії, криги не було взагалі.
Минали нескінченні дні, впродовж яких Бак важко працював на стежках. Табір згортали завжди у темряві, й перші світанкові промені бачили, як вони усі вирушають у дорогу, залишаючи позаду перші милі. Розбивали табір теж у темряві, вечеряли шматками риби і повзли на нічліг у снігу. Бак був голодний, наче вовк. Півтора фунта вяленого лосося, що були його щоденним раціоном, щезали, здавалося, в нікуди. Він ніколи не наїдався і страждав від постійних голодних спазмів. Але інші собаки, які важили менше й були народжені для такого життя, отримували лише фунт риби і примудрялися залишатись у формі.
Він швидко втратив гидливість, характерну для його старого життя. Вибагливий їдець, пес виявив, що його товариші, закінчивши трапезу раніше, крадуть його ще не доїдену порцію. Захиститися від цього було неможливо. Поки він бився з двома або трьома, їжа зникала у пащах решти. Щоб уникнути цього, Бак тепер їв так само швидко, як і вони; й під тиском голоду вже не вагався брати те, що йому не належало. Спостерігав та вчився. Коли побачив, як Пайк, один із нових собак, кмітливий симулянт та злодюжка, спритно вкрав шматочок бекону, поки Перро відвернувся, то наступного дня повторив цей трюк, схопивши увесь шматок. Піднявся великий ґвалт, але Бак був поза підозрою; тож за його вчинок покарали Даба незграбу, якого завжди ловили на гарячому.
Ця перша крадіжка продемонструвала здатність Бака вижити у ворожому середовищі Півночі. Вона засвідчила його спроможність пристосовуватися до мінливих умов, без якої він був приречений на швидку і жахливу смерть. Крадіжка також показала занепад або розпад його моралі, що була непотребом та перешкодою у безжальній боротьбі за існування. Це на Півдні, де правили любов і дружба, добре було поважати приватну власність та особисті почуття; а на Півночі, за законом кийка й ікла, той, хто брав таке до уваги, був дурнем і, доки зважав на це, не міг досягти успіху.
Не те, щоб Бак дійшов такого висновку мислячи логічно. Він був готовий до цього, от і все, й несвідомо пристосувався до нового способу життя. Усе життя ніколи не втікав од бійки, якими б не були шанси. Але кийок людини в червоному светрі забив у його голову фундаментальніший та примітивніший закон. Будучи цивілізованим, він загинув би через моральні міркування, скажімо, захищаючи батіг судді Міллера; але тепер здичавів повністю, про що свідчила його спроможність утікати від захисту моральних міркувань і таким чином рятувати власну шкуру. Він крав не заради задоволення, а через «голосні вимоги» шлунку. Не вдавався до відкритого грабунку, а крав потайки і хитро, поважаючи кийок та ікло. Одне слово, його вчинки були здійснені тому, що їх легше було зробити, ніж не зробити.
Розвиток (або реґрес) Бака відбувався стрімко. Його мязи потвердішали, мов залізо, і він ставав дедалі менш чутливим до будь-якого звичайного болю. Домігся внутрішньої та зовнішньої ощадливості. Міг їсти що завгодно, хоч би яким воно було огидним або нестравним; і щойно ковтав їжу, соки його шлунка висмоктували з неї усю поживу до останньої часточки; а кров несла її до найвіддаленіших закутків тіла, вбудовуючи у найгрубіші й найміцніші тканини. Зір та нюх стали надзвичайно гострими, а слух досягнув такої гостроти, що уві сні Бак чув найслабший звук і розумів, щ той віщує мир або загрозу. Навчився вигризати кригу, коли вона збиралася між пальцями; а коли його мучила спрага і над ополонкою намерзав товстий шар льоду, пес ламав його, ставши на задні лапи й ударивши сильними передніми. Найпомітнішою його навичкою стала здатність відчувати вітер і передбачати, яким він виявиться вночі. Яким би безвітряним не було повітря, коли він рив собі гніздо біля дерева або берега, вітер, що дув пізніше, неминуче бачив: Бак розташувався з підвітряного боку і в затишному укритті.
Він навчився цьому завдяки не лише досвідові, а й тому, що знову ожили давно померлі інстинкти. Набутки поколінь одомашнених предків ніби висипалися з нього. Пес невловимим чином повернувся до юності своєї породи, до тих часів, коли дикі собаки зграями мандрували через первісний ліс і, наздогнавши здобич, убивали її. Йому неважко було навчитися битися кігтями та зубами і кусати швидко, по-вовчому. Так билися забуті предки. Вони прискорили старе життя всередині його єства, і старі прийоми, які попередники заклали у спадок породи, стали його прийомами. Бак опанував їх без зусиль або відкриттів, так, ніби він володів ними завжди. А коли все ще холодними ночами піднімав носа до зірки і вив довго, по-вовчому, це говорили його пращури, мертві й зітлілі на порох, посилаючи сигнали через століття та крізь нього. І переливи його голосу належали їм та озвучували їхню печаль і те, що означали для них холод, тиша й темрява.