За сім днів після вїзду до Доусона вони спустилися крутим берегом повз казарми{14} до Юконського шляху і поїхали в бік Дайї та Солт-Вотер. Перро віз депеші, можна сказати, ще терміновіші, ніж ті, що доставив; його теж тримав запал мандрівника, і він задумав здійснити цьогоріч рекордну поїздку. Йому сприяли кілька чинників. За тиждень відпочинку собаки відновили сили і тепер були в повному порядку. Дорогу, якою вони їхали, добре утоптали попередні мандрівники. Крім того, в двох або трьох місцях поліція створила продовольчі склади для собак та людей, і Перро мандрував порожнем.
Першого дня вони дісталися Сіксті-Майл, пройшовши шістдесят миль; а другого вже наблизилися до Пеллі. Але такий чудовий успіх вартував Франсуа чималих клопотів та нервів. Підступний бунт, що підняв Бак, зруйнував єдність запряжки. Собаки більше не мчали у запрягу як одне ціле. Бак заохотив бунтівників, і вони чинили різноманітні дрібні капості. Шпіц уже не був лідером, якого боялися. Колишній трепет зник, і всі кидали виклик його авторитетові. Пайк одного вечора поцупив у нього пів порції риби, проковтнувши здобич під захистом Бака. Іншого вечора Даб та Джо побили Шпіца, змусивши його відмовитися від покарання, на яке ті заслуговували. Навіть добродушний Біллі став не таким добродушним і не скавучав так примирливо, як колись. Бак уже не проходив мимо Шпіца без гарчання й загрозливо наїжаченої шерсті. Його поведінка була фактично хуліганською, і він хвалькувато розгулював перед самісіньким Шпіцевим носом.
Спад дисципліни вплинув і на стосунки між собаками. Вони частіше сварилися та гризлися між собою, вили так, що табір інколи перетворювався на божевільню. Лише Дейв і Сол-лекс залишилися незворушними, хоча нескінченні сварки змушували їх дратуватися. Франсуа вигукував дивну варварську лайку, марно лютуючи, тупав ногами по снігу і рвав на собі волосся. Його батіг постійно гуляв собачими спинами, але користі від того було небагато. Щойно Франсуа повертався до них спиною, усе починалося знову. Він підтримував Шпіца батогом у той час, як Бак підтримував решту запряжки. Франсуа знав, що за усією цією проблемою стоїть Бак, і Бак це знав; але Бак був занадто розумним, щоб його спіймали на гарячому. Він чесно працював у запрягу, бо ця важка праця давала йому задоволення; і все ж іще більше задоволення пес отримував від того, що хитро прискорював боротьбу серед своїх напарників і заплутував сліди.
Одного разу після вечері, у гирлі Техіни, Даб натрапив на зайця-снігоступа, але не встиг його спіймати. За секунду уся запряжка побігла свіжими слідами. За сто ярдів від них був табір Північно-Західної поліції, з пятдесятьма собаками, усі хаскі, які приєдналися до погоні. Заєць побіг річкою вниз, звернув у маленький струмок, замерзла крига якого витримала його. Він легко біг сніговою поверхнею, тимчасом, як собаки прокладали собі шлях з великими зусиллями. Бак вів зграю із шістдесяти собак, долаючи поворот за поворотом, але не міг наздогнати здобич. Він мчав, завиваючи від задоволення, його розкішне тіло миготіло в тьмяному й білому місячному світлі. І так само, стрибками, ніби якийсь блідий морозний привид, попереду миготів снігоступ.
Уся хвиля давніх інстинктів, що у певні періоди виганяє людей зі шумних міст на ліси та рівнини вбивати живих істот спеціально виготовленими свинцевими кульками, жага крові, радість від убивства все це зараз оволоділо Баком, тільки було йому набагато ближчим. Він біг на чолі зграї, гнав дичину, живе мясо, щоб убити його власними зубами і вмити писок у теплій крові.
Є екстаз, що позначає вершину життя, вище за яку воно не може піднятися. І таким парадоксальним є життя, що цей екстаз настає тоді, коли істота почувається найбільш живою, і заполонює у вигляді повного забуття про те, що ти живий. Цей екстаз, це забуття життя приходить до митця, оточуючи його вогняною стіною натхнення; приходить до солдата, який божеволіє від війни на полі бою й відмовляється йти на постій; цей самий екстаз спізнав і Бак, який вів зграю та, виючи по-вовчому, мчав за їжею, що була ще жива й утікала від нього у місячному світлі. Він вихлюпнув потаємне своєї природи, частини єства, що були глибшими за нього і брали витоки в утробі Часу. Ним керувала справжня пульсація життя, припливна хвиля буття, кожен його мяз, суглоб, сухожилля відчували ідеальну радість від усього того, що було не смертю, а полумяним і шаленим самовираженням у русі, захопленим летом під зірками й над поверхнею нерухомої мертвої матерії.
Але Шпіц, завжди холоднокровний та розважливий навіть у найкращому настрої, залишив зграю і побіг напереріз вузькому перешийкові, де струмок робив довгий поворот. Бак не знав про це і, коли обігнув поворот, то морозний привид зайця ще миготів перед ним. Та раптом на стежку перед зайцем вискочив інший, ще більший привид. Це був Шпіц. Заєць не зміг повернути, і коли білі зуби зламали йому шию у повітрі, заверещав голосно, наче поранена людина. Зачувши цей звук, крик Життя, що впало з вершини у лапи Смерті, уся зграя, котра бігла за Баком, злилася у пекельному хорі захоплення.
Бак не скавчав. Він не стримував себе, але врізався у Шпіца, плече в плече, так сильно, що не вцілив у горлянку. Вони качалися й качалися у рихлому снігові. Шпіц піднявся так, наче його й не повалили, порізавши Бакові плече і стрибнувши. Двічі його зуби зімкнулися разом, наче сталеві лещата капкана, коли з вищиром і гарчанням він позадкував, шукаючи кращу точку опори для стрибка.
Бак зрозумів це блискавично. Час настав. Час смерті. Коли вони з гарчанням заколували довкруж один одного, притиснувши вуха і вишукуючи перевагу, обстановка здалася Бакові знайомою. Він ніби згадав усе це: засніжений ліс, землю, місячне світло та хвилювання від бою. Над білизнóю і тишею навис моторошний спокій. Не дув навіть найслабший вітерець нічого не рухалося, не тремтів жоден листочок, було видно, як пара від видихів собак повільно піднімається і зависає у морозному повітрі. Усі швидко розправились із зайцем-снігоступом, ці собаки були погано прирученими вовками; і тепер вичікувально зібралися колом. Вони теж мовчали, лише блискали очима, а від їхнього дихання повільно піднімалася пара. Для Бака в такій сцені зі старих часів не було нічого нового або незнайомого. Здавалося, це звичне відбувалося з ним завжди.
Шпіц був досвідченим бійцем. Від Шпіцберґена в усій Арктиці, Канаді й тундрі він зберігав самовладання з усіма видами собак та здобував над ними владу. Його лють була запеклою, але сліпою ніколи. Охоплений бажанням розірвати та знищити, Шпіц ніколи не забував, що і ворогом рухає те саме бажання. Він ніколи не кидався на противника, не будучи готовим зустріти його натиск; ніколи не атакував, не забезпечивши оборону.
Бак марно намагався вчепитися зубами у шию цього великого білого пса. Де б не цілили його ікла у мяку плоть, їх зустрічали ікла Шпіца. Ікло стикалося з іклом, губи були порізані та кровили, але Бак не міг прорвати захист противника. Тоді він запалився й закрутив Шпіца у вирі перегонів. Знову і знову пробував упястися в його білосніжну горлянку, де життя вирувало біля самої поверхні, але щоразу Шпіц ранив його і втікав. Тоді Бак став удавати, ніби кидається до горлянки, а потім, відводячи голову вбік, штовхати Шпіца плечем, наче тараном, щоб повалити. Але натомість Бакове плече щоразу виявлялося порізаним, тим часом Шпіц легко відстрибував убік.
Шпіц залишався неушкодженим, а Бак стікав кровю і важко дихав. Боротьба ставала дедалі відчайдушнішою. І увесь цей час мовчазне та вовче коло собак чекало, готуючись прикінчити того, хто впаде. Бак задихався більше й більше, і Шпіц почав бігати, змушуючи того спотикатися та шукати опори. Одного разу Бак перекинувся і все коло із шістдесяти собак підскочило; але він відновив сили, майже у повітрі, й коло знову присіло, щоб чекати.
Одначе Бак володів якістю, що підсилювала його, уявою. Він боровся, керуючись інстинктом, але міг задіяти й розум. Тож побіг, ніби намагаючись вдатися до старого трюку з плечем, але останньої миті пригнувся аж до снігу. Його зуби впялися у передню ліву лапу Шпіца. Почувся хрускіт кісток, і білий собака стояв перед ним уже на трьох лапах. Тричі Бак знову спробував збити його, а потім повторив трюк і зламав праву передню лапу. Попри біль та безпомічність, Шпіц із усіх сил намагався втриматися. Він уздрів мовчазне коло, блиск очей, висолоплені язики та сріблясту пару, що піднімалася над собаками; він уже бачив у минулому, як такі кола змикалися над переможеними суперниками. Та цього разу переможеним виявився він.
Надії на порятунок не було. Бак не мав жалю. Милосердя він приберіг для лагідніших країв. Бак маневрував, готуючись до останньої атаки. Коло звузилося настільки, що з флангів він відчував дихання хаскі. Бачив, як вони влаштувалися за спиною у Шпіца та з боків, приготувавшись до стрибка і зосередивши на ньому погляди. Здавалося, настала пауза. Жодна тварина не рухалася з місця, ніби перетворившись на камінь. Лише Шпіц тремтів і, здибивши шерсть, хитався з боку на бік із загрозливим гарчанням, ніби для того, щоб відлякати майбутню смерть. Потім Бак стрибнув і нарешті штовхнув його плечем. Темне коло стало точкою на залитому місячним сяйвом снігу, коли Шпіц зник із поля зору. Бак стояв і дивився навкруги, успішний переможець, первісний звір, який убив свою жертву і переконався, що це добре.