Мабуть, найбільше Бак полюбляв лежати біля вогню, підібгавши під себе задні лапи, а передні простягнувши до багаття, та, піднявши голову і сонно кліпаючи, дивитися на полумя. Іноді згадував про великий дім судді Міллера у сонячній долині Санта-Клара й цементний басейн, Ізабель, мексиканського безшерстого собаку, і Тутса, японського мопса; але ще частіше він згадував чоловіка у червоному светрі, смерть Керлі, велику бійку зі Шпіцем та смаколики, які зїв або хотів би зїсти. Бак не тужив за домом. Сонячний край був дуже туманним і далеким, тож такі спомини не мали над ним влади. Набагато сильнішими були спогади про його спадковість, що давала те, чого він ніколи раніше не бачив; інстинкти (які були споминами його предків, що стали звичками), котрі пізніше зникли, а потім прискорились і ожили в ньому.
Іноді, коли він лягав там і, сонно кліпаючи, дивився на полумя, здавалося, що це полумя від іншого вогнища, а перед ним не кухар-метис, а зовсім інший чоловік. Цей інший чоловік мав коротші ноги та довші руки, мязи його були тягучими й вузлуватими, а не круглими та розбухлими. Волосся мав довге і заплутане, а череп скошений від очей до тімя. Видавав дивні звуки і, здавалося, дуже боявся темряви, в яку постійно вдивлявся, стискаючи в руці, що звисала посередині між коліном та ступнею, палицю з важкою каменюкою на кінці. Він був майже голий, зі спини трохи звисала обірвана та попалена вогнем шкура, але тіло заросло волоссям. У деяких місцях, на грудях, плечах і на зовнішньому боці передпліч та стегон, воно заплутувалося, перетворюючись майже на товсте хутро. Він стояв не прямо, а нахиливши тулуб та зігнувши ноги в колінах. У його тілі були своєрідна пружність або еластичність, майже котяча, й різка настороженість, як у людини, котра жила в постійному страху перед видимим та невидимим.
Іншим разом цей волохатий чоловік сидів навпочіпки біля вогнища і спав, поклавши голову між ніг. У таких випадках його лікті лежали на колінах, а долоні стискалися над головою, ніби проливаючи дощ з волохатих рук. А за вогнем, в оточенні темряви, Бак бачив багато вугликів, парами, завжди парами, котрі, як він розумів, були очами великих хижаків. Він чув, як їхні тіла з хрускотом продиралися через підлісок та шум, який вони створювали вночі. Дрімаючи на березі Юкона та лінивими очима поглядаючи на вогонь, Бак відчував, як від цих звуків і картин з іншого світу в нього здиблюється шерсть від спини до самої шиї, аж доки не починав приглу шено скавучати або тихо гарчати, а кухар-метис кричав: «Гей ти, Баку, ану прокидайся!». Після того цей інший світ зникав, і перед очима в нього виникав реальний, пес підводився, позіхав та потягувався, ніби спав.
Це була важка подорож з поштою за спиною, і тяжка праця виснажувала їх. Діставшись Доусона, собаки схудли й почувалися погано, тому мали б відпочити днів десять чи хоча б тиждень. Але через два дні їх знову погнали берегом Юкона від казарм, із вантажем листів для зовнішнього світу. Собаки були змучені, погоничі бурчали, а на додачу до всього злого щодня падав сніг. Це означало грузьку дорогу, більше навантаження на курєрів і важчу їзду для собак; однак погоничі усе-таки виконували свої обовязки і старанно дбали про собак.
Щовечора вони навідувалися передусім до собак. Ті їли раніше за погоничів, і ніхто не шукав ковдру, не оглянувши лапи своїх чотирилапих. Та сили собак усе одно танули. Від початку зими вони проїхали тисячу вісімсот миль, тягнучи сани на виснажливу відстань; а тисяча вісімсот миль дадуться взнаки і найсильнішому. Бак витримав це, підштовхуючи своїх товаришів до роботи і зберігаючи дисципліну, хоча теж дуже змучився. Біллі щоночі плакав та скиглив уві сні. Джо був похмурішим, аніж завжди, а Сол-лекс не підпускав до себе з ніякого боку хоч сліпого, хоч зрячого.
Але найбільше страждав Дейв. Щось із ним було не так. Він ставав похмурішим та дратівливішим, а одного разу, коли розбили табір, зробив собі кубло там, де його нагодував погонич. Вилізши із запряжки, Дейв не піднімався на ноги, аж доки вранці не наставав час запрягання. Іноді, вже у посторонках, смикаючись од раптової зупинки саней або від напруги при старті, Дейв кричав од болю. Погонич оглядав його, але не міг нічого знайти. Цей випадок зацікавив усіх інших візників. Вони обговорювали його за їжею і курячи останні люльки перед сном, а одного вечора провели нараду. Пса витягнули з кубла до вогнища й там тиснули та штрикали багато разів, аж доки він не починав кричати. Щось усередині нього було не так, але вони не виявили ні зламаних кісток, ані причини хвороби.
Але найбільше страждав Дейв. Щось із ним було не так. Він ставав похмурішим та дратівливішим, а одного разу, коли розбили табір, зробив собі кубло там, де його нагодував погонич. Вилізши із запряжки, Дейв не піднімався на ноги, аж доки вранці не наставав час запрягання. Іноді, вже у посторонках, смикаючись од раптової зупинки саней або від напруги при старті, Дейв кричав од болю. Погонич оглядав його, але не міг нічого знайти. Цей випадок зацікавив усіх інших візників. Вони обговорювали його за їжею і курячи останні люльки перед сном, а одного вечора провели нараду. Пса витягнули з кубла до вогнища й там тиснули та штрикали багато разів, аж доки він не починав кричати. Щось усередині нього було не так, але вони не виявили ні зламаних кісток, ані причини хвороби.
Коли дісталися Кассіарської мілини{16}, собака так заслаб, що падав у запряжці. Шотландець-метис оголосив зупинку і витягнув Дейва із запряжки, поставивши на його місце наступного собаку, Сол-лекса. Таким чином хотів дати відпочинок Дейву, дозволивши йому вільно бігти за санями. Але, незважаючи на хворобу, Дейв опирався, бурчав і гарчав, поки розвязували посторонки, а коли побачив Сол-лекса на місці, яке займав так довго, гірко завив. Будучи смертельно хворим, він усе одно відчував запал подорожі й не міг стерпіти те, що його роботу виконуватиме інший собака.
Коли сани рушили, то, спотикаючись у мякому снігу на узбіччі, Дейв почав нападати на Сол-лекса, намагаючись скинути його в сніг і стрибнути у запряжку між ним та санями, й увесь цей час скавучав, гавкав та вив від горя і болю. Метис спробував відігнати його батогом, але пес не звертав уваги на болючі удари, а чоловікові було шкода бити сильніше. Дейв відмовлявся тихо бігти за санями, де був легкий шлях, а продовжував борсатися у снігу на узбіччі, де бігти важче, аж доки зовсім не виснажився. Відтак упав і лежав на місці, зажу рено виючи, поки довга валка саней мчала мимо.
Зібравши рештки сил, він зумів іти, доки валка не зробила ще одну зупинку, на якій пес, спотикаючись, підійшов до власної запряжки і став поруч із Сол-лексом. Його погонич ненадовго затримався, щоб прикурити в чоловіка позаду. Потім повернувся і дав собакам команду рухатися. Вони вийшли на дорогу, демонструючи надто легкі зусилля і трохи повертаючи голови, та здивовано зупинилися. Погонич теж здивувався; нарти не рухалися. Він покликав товаришів, щоб ті побачили це видовище. Дейв перегриз обидві посторонки Сол-лекса і став просто попереду нарт на своєму місці.
Поглядом він благав, щоб його там і залишили. Погонич був спантеличений. Його товариші заговорили про те, як у пса може розірватися серце, коли йому не дають займатися своєю справою, згадували випадки, коли собаки, застарі для важкої праці або поранені, помирали через те, що їх не допускали до запряжки. Та ще й вони вважали, що раз Дейв усе одно має померти, то нехай помре у запряжці, задоволений та з легким серцем, і це буде милосердям. Тож його знову запрягли, і він з гордістю потягнув сани, хоча й не раз мимоволі кричав од внутрішнього болю. Кілька разів пес падав, і його тягнули інші, а потім нарти наїхали на нього, і після того він кульгав на одну із задніх лап.
Але йому вдалося втриматися, доки не розбили табір, а тоді погонич підготував для нього місце біля вогнища. Вранці Дейв був настільки слабким, що вже не міг іти. Під час запрягання він спробував підповзти до погонича. Конвульсивними зусиллями зіпявся на ноги, спіткнувся і впав. Опісля повільно поповз уперед, туди, де на його товаришів надягали збрую. Спираючись на передні лапи, він ривками підтягував тіло, проповзаючи по кілька дюймів. Сили Дейва танули, і коли товариші побачили його востаннє, він лежав на снігу, важко дихаючи й тужачи за ними. Але вони чули його жалібне виття, доки не зникли з виду за смугою лісу біля ріки.
Там валка зупинилася. Шотландець-метис повільно пішов власними слідами до табору, який вони залишили. Люди перестали розмовляти. Пролунав револьверний постріл. Чоловік швидко повернувся. Заляскали батоги, весело задзеленчали дзвіночки, сани помчали вперед; але і Бак, і всі собаки зрозуміли, що сталося за смугою прибережних дерев.
V
Важка праця в дорозi
Через тридцять днів після відїзду з Доусона поштова валка зі «Солт-Вотер мейл» із Баком і товаришами попереду прибула до Скагвея. Вони були у жалюгідному стані, виснажені та втомлені. Бакові сто сорок фунтів зменшилися до ста пятнадцяти. Решта його друзів, хоча й були легшими, втратили більше ваги, ніж він. Пайк, симулянт, який раніше успішно вдавав, ніби пошкодив лапу, тепер кульгав по-справжньому. Сол-лекс теж кульгав, а Даб мучився через вивихнуту лопатку.