Із цим істотно повязане те, що покладання і насамперед споглядальне схоплення сутності в жодному разі не імплікує покладання будь-якого індивідуального існування; чисті сутнісні істини не містять жодного твердження про факти, отже, з них не можна висновити бодай найобмеженіші фактичні істини. Якщо мислення про факти і висловлення про факти для свого обґрунтування потребують досвіду (наскільки його вимагає сутність влучності такого мислення), то мислення про чисті сутності мислення, яке не змішує факти та сутності потребує для свого обґрунтування вбачання сутностей.
§ 5. Судження про сутність і судження про ейдетичну загальну значливість
Однак тепер слід взяти до уваги таке. Акт судження про сутність і звязки сутностей і акт ейдетичного судження, враховуючи той обсяг, який мусимо надати останньому поняттю, не є тим самим; ейдетичне пізнання не має в усіх своїх реченнях сутність за «предмет-про-який»; і з цим ближче повязане, що споглядання сутності взяте як дотепер як споглядання досвіду, аналогічне досвіду існування усвідомлення, в якому предметно схоплюється сутність, як у досвіді щось індивідуальне, не є єдиним усвідомленням, яке у разі вимкнення будь-якого покладання існування приховує в собі сутність. Сутності можуть усвідомлюватися інтуїтивно, навіть бути схопленими в певний спосіб, не перетворюючись на «предмети-про-які».
Погляньмо на судження. Точніше кажучи, йдеться про відмінність суджень про сутність і суджень, які в невизначено загальний спосіб, не змішуючись із покладанням індивідуального, все ж таки судять про індивідуальне, але чисто як про одиничність сутності в модусі «взагалі». Так в чистій геометрії ми зазвичай судимо не про ейдос прямої, кута, трикутника, конічного розрізу, а про пряму і кут взагалі або «як такі», про індивідуальні трикутники взагалі, конічні розрізи взагалі. Такі універсальні судження мають характер сутнісної загальності, «чистої» або, як то кажуть, «строгої», просто «безумовної» загальності.
Заради простоти ми припускаємо, що йдеться про «аксіоми», про безпосередньо очевидні судження, на які в опосередкованому обґрунтуванні спираються всі інші судження. Такі судження наскільки вони, як ми тут припускаємо, у наведений спосіб судять про індивідуальні одиничності потребують для свого ноетичного обґрунтування, тобто для того, щоби стати очевидними, певного бачення сутності, яке також (у модифікованому сенсі) можна позначити як схоплення сутності; і воно також, як і упредметнювальне споглядання сутності, спирається на видимість індивідуальних одиничностей сутності, але не на їх досвідчування. Для нього також достатньо простих уявлень фантазії або навіть видимості фантазії; видиме усвідомлюється як таке, воно «являє себе», але не схоплюється, як те, що існує. Коли ми, наприклад, із сутнісною загальністю («безумовною», «чистою» загальністю) судимо: «колір взагалі відрізняється від звуку взагалі», то це підтверджує щойно сказане. Одиничне сутності «колір» і одиничне сутності «звук» «уявлені» інтуїтивно, а саме як одиничність власної сутності; тут водночас у певний спосіб наявні споглядання фантазії (без покладання існування) і споглядання сутності, але останнє не як споглядання, яке робить сутність предметом. Утім, до сутності стану справ належить те, що для нас завжди можливе звернення до відповідної обєктивувальної настанови, що вона навіть є сутнісною можливістю. Відповідно до зміненої настанови змінюється і судження, тоді воно звучить так: сутність («рід») «колір» відрізняється від сутності (роду) «звук». І так усюди.
І навпаки: кожне судження про сутність еквівалентно може бути перетвореним на безумовно загальне судження про одиничності цієї сутності як такі. Таким чином поєднуються чисті судження про сутність (чисто ейдетичні судження), хоч би якої логічної форми вони були. Спільним для них є те, що вони не покладають жодного індивідуального буття, навіть коли судять про індивідуальне а саме з чистою сутнісною загальністю.
§ 6. Деякі засадові поняття. Загальність і необхідність
Отже, очевидно, що між собою повязані такі ідеї: акт ейдетичного судження, ейдетичне судження або ейдетичне речення, ейдетична істина (або істинне твердження); як корелят останньої ідеї: ейдетичний стан справ як такий (як наявне в ейдетичній істині); нарешті, як корелят попередніх ідей: ейдетичний стан справ у модифікованому сенсі простої гаданості, в сенсі того, про що судять як про таке, що може бути або не бути наявним.
§ 6. Деякі засадові поняття. Загальність і необхідність
Отже, очевидно, що між собою повязані такі ідеї: акт ейдетичного судження, ейдетичне судження або ейдетичне речення, ейдетична істина (або істинне твердження); як корелят останньої ідеї: ейдетичний стан справ як такий (як наявне в ейдетичній істині); нарешті, як корелят попередніх ідей: ейдетичний стан справ у модифікованому сенсі простої гаданості, в сенсі того, про що судять як про таке, що може бути або не бути наявним.
Кожне ейдетичне відособлення та деталізація ейдетично загального стану справ означає, наскільки він є цим, сутнісну необхідність. Отож, сутнісна загальність і сутнісна необхідність є корелятами. Але щодо необхідності та повязаних кореляцій виникає неоднозначність: відповідні судження також називають необхідними. Проте важливо взяти до уваги відособлення і передусім не позначати сутнісну загальність (як це часто роблять) як необхідність. Усвідомлення необхідності, точніше кажучи, усвідомлення судження, в якому усвідомлюється стан справ як розрізнення ейдетичної загальності, називається аподиктичним, саме судження, речення аподиктичним (також аподиктично-«необхідним») наслідком загального, з яким воно повязане. Висловлені речення про звязки між загальністю, необхідністю, аподектичністю можуть також бути настільки загально схоплені, що вони будуть чинними для будь-яких, а не лише для ейдетичних сфер. Утім, очевидно, що в ейдетичному обмеженні вони отримують особливий і надто важливий сенс.
Дуже важливим також є звязок ейдетичного акту судження про індивідуальне взагалі з покладанням існування індивідуального. Сутнісна загальність переноситься на покладене як таке, що існує, індивідуальне або на невизначено загальну сферу індивідів (щодо якої діє теза існування). Це стосується кожного «застосування» геометричних істин до (покладеної як справжня) природи. Стан справ, покладений як справжній, є фактом, якщо він є станом дійсності, а ейдетичною необхідністю він є тоді, коли є деталізацією сутнісної загальності.
Не можна плутати необмежену загальність законів природи із сутнісною загальністю. Речення «всі тіла є важкими», звісно, не покладають існування жодної конкретної речевості всередині всієї природи. Попри це воно не має безумовної загальності ейдетичних речень, оскільки воно, згідно зі своїм сенсом як закон природи, завжди тягне за собою покладання існування, а саме існування самої природи, просторово-часової дійсності: всі тіла в природі, всі «справжні» тіла є важкими. На противагу цьому речення «всі матеріальні тіла є протяжними» має ейдетичну значливість і може бути зрозумілим як чисто ейдетичне, якщо з боку субєкта буде вимкнена здійснена теза існування. В ньому висловлюється те, що ґрунтується в сутності матеріальної речі й у сутності протяжності, і те, що ми можемо вгледіти як «безумовну» загальну значливість. Це відбувається завдяки тому, що ми отримуємо сутність матеріальної речі (наприклад, на підставі вільної фікції такої речі) в первинній даності, аби потому в цьому давальному усвідомленні здійснити кроки думки, яких вимагає «вбачання», первинна даність сутнісного стану справ, який виразно встановлюється в такому реченні. Те, що дещо дійсне в просторі відповідає таким істинам, є не простим фактом, а як відособлення сутнісного закону сутнісною необхідністю. Факт при цьому є лише самим дійсним, до якого це застосовується.
§ 7. Науки про факти і науки про сутності
(Сам ейдетичний) звязок між індивідуальним предметом і сутністю, завдяки якому кожному індивідуальному предмету належить сутнісний набір як його сутність, як і навпаки кожній сутності відповідають можливі індивіди, які є її фактичними відособленнями, обґрунтовує відповідний взаємозвязок наук про факти і наук про сутності. Існують чисті науки, такі як чиста логіка, чиста математика, чисте вчення про час, вчення про простір, вчення про рух тощо. Вони цілковито, в усіх кроках їхньої думки чисті від покладань фактів; або, що означає те саме, в них жоден досвід як досвід, тобто як усвідомлення, яке схоплює, або покладає дійсність та існування, не може набувати функції обґрунтування. Там, де в них функціонує досвід, він функціонує все-таки не як досвід. Геометр, який креслить на дошці свої фігури, створює цим фактично сущі лінії на фактично сущій дошці. Проте ані фізичне створення, ані його досвід цього створення як досвід не обґрунтовують його геометричне бачення сутностей і сутнісне мислення. Тому байдуже, це його галюцинації чи ні й чи замість направду креслити він виображає свої лінії і конструкції у світі фантазії. Геть інакше з дослідником природи. Він спостерігає та експериментує, тобто він встановлює досвідне існування, досвідчування є для нього актом обґрунтування, який не можна замінити простим виображуванням. Саме тому науки про факт і досвідні науки є еквівалентними поняттями. Але для геометра, який досліджує не дійсність, а «ідеальні можливості», не дійсні, а сутнісні стани справ, замість досвіду граничним актом обґрунтування є вбачання сутності.