Категорія це слово, яке, з одного боку, в словосполуці «категорія регіону» саме й указує на відповідний регіон, наприклад, регіон фізичної природи; проте, з іншого боку, повязує певний відповідний матеріальний регіон з формою регіону взагалі, або, що те саме, з формальною сутністю предмета взагалі та з належними до нього «формальними категоріями».
Спочатку одна аж ніяк не зайва заувага. На перший погляд здається, що формальна онтологія стоїть в одному шерегу з матеріальними онтологіями, оскільки формальна сутність предмета взагалі та регіональні сутності здогадно відіграють однакову роль. Тому стають схильними говорити не як дотепер просто про регіони, а радше про матеріальні регіони, і приєднувати до них «формальний регіон». Проте ми можемо прийняти такий спосіб мовлення лише з одною пересторогою. На одному боці стоїть матеріальне, і воно в певному сенсі і є «справжньою» сутністю. Утім, на іншому боці хоча і стоїть дещо ейдетичне, але ґрунтовно відмінне: проста сутнісна форма, яка хоча і є сутністю, але цілком «порожньою», сутністю, яка, будучи порожньою формою, пасує всім можливим сутностям, формальна загальність якої охоплює всі, навіть найвищі матеріальні загальності, і яка завдяки належним їй формальним істинам приписує їм закони. Отже, так званий «формальний регіон» все-таки не є чимось скоординованим із матеріальними регіонами (просто регіонами), він, власне, є не регіоном, а порожньою формою регіону взагалі, всі регіони з усіма їхніми змістовими відособленнями сутностей перебувають не так поруч, як радше (навіть якщо і formaliter) під ним. Ця підпорядкованість матеріального формальному дається взнаки в тому, що формальна онтологія водночас містить форми всіх можливих онтологій взагалі (всіх «справжніх», «матеріальних»), що вона приписує матеріальним онтологіям спільну для всіх них формальну побудову включно з тими, які ми зараз маємо дослідити з огляду на розрізнення регіону та категорії.
Якщо починати з формальної онтології (завжди як чистої логіки в її повному обсязі аж до mathesis universalis), то вона, як ми знаємо, є ейдетичною наукою про предмети взагалі. Предметом у її сенсі є все, і для всього цього можуть бути встановлені нескінченно розмаїті істини, розподілені по дисциплінах цієї mathesis. Проте всі вони зводяться до маленького набору «засадових» істин, які в чисто логічних дисциплінах функціонують як «аксіоми». Ми називаємо логічними категоріями, або категоріями логічного регіону, «предмет-взагалі» чисто логічні поняття, які постають у цих аксіомах поняття, які в загальній системі аксіом визначають логічну сутність предмета-взагалі або які виражають безумовно необхідні та конститутивні визначення предмета як такого, якогось Щось якщо взагалі Щось повинне бути можливим. Оскільки чисто логічне в нашому абсолютно точно окресленому сенсі визначає єдине філософськи важливе (і взагалі ґрунтовно важливе) поняття «аналітичного»[11] на противагу «синтетичному», ми позначаємо ці категорії також як аналітичні.
Отже, прикладами логічних категорій є такі поняття, як властивість, відносна якість, стан речей, звязок, ідентичність, однаковість, множина (зібрання), кількість, ціле і частина, рід і вид тощо. Але також «категорії значення», належні до сутності речення (апофанзи), засадові поняття різних видів речень, структур і форм речень, і все це відповідно до нашої дефініції з урахуванням сутнісних істин, які повязують між собою «предмет-взагалі» і «значення-взагалі», ба більше, звязують так, що чисті істини значення можна перетворити на чисті предметні істини. Саме тому «апофантична логіка», навіть при тому, що в ній ідеться лише про значення, все ж таки належить до формальної онтології в широкому сенсі. Проте категорії значення слід відокремити як особливу групу і протиставити їх іншим категоріям, а саме формальним предметним категоріям у строгому сенсі[12].
Зауважмо тут ще, що під категоріями ми можемо розуміти, з одного боку, поняття в сенсі значень, а з іншого також, і навіть це було би краще, самі формальні сутності, які виражені в цих значеннях. Наприклад, «категорії» стан речей, множинність тощо в граничному сенсі означають формальні ейдоси «стан речей взагалі», «множинність взагалі» тощо. Еквівокація небезпечна лише, поки не навчилися чисто розрізняти те, що тут має бути розрізненим: «значення» і те, що завдяки значенню дістає «виразу»; або: значення і предметність, що має значення. Термінологічно можна чітко розрізнити категоріальні поняття (як значення) і категоріальні сутності.
Зауважмо тут ще, що під категоріями ми можемо розуміти, з одного боку, поняття в сенсі значень, а з іншого також, і навіть це було би краще, самі формальні сутності, які виражені в цих значеннях. Наприклад, «категорії» стан речей, множинність тощо в граничному сенсі означають формальні ейдоси «стан речей взагалі», «множинність взагалі» тощо. Еквівокація небезпечна лише, поки не навчилися чисто розрізняти те, що тут має бути розрізненим: «значення» і те, що завдяки значенню дістає «виразу»; або: значення і предметність, що має значення. Термінологічно можна чітко розрізнити категоріальні поняття (як значення) і категоріальні сутності.
§ 11. Синтаксичні предметності та граничні субстрати. Синтаксичні категорії
Тепер потрібно здійснити важливе розрізнення в царині предметностей взагалі, яке у вченні про форми значень постає як («чисто-граматичне») розрізнення «синтаксичних форм» і «синтаксичних субстратів» або «матеріалів». При цьому виявляється розрізнення формально-онтологічних категорій на синтаксичні категорії і субстратні категорії, яке треба розглянути докладніше.
Під синтаксичними предметностями ми розуміємо такі предметності, які виведені з інших предметностей завдяки «синтаксичним формам». Категорії, які відповідають цим формам, ми називаємо синтаксичними категоріями. До них належать, наприклад, такі категорії, як стан справ, звязок, якість, єдність, множинність, кількість, порядок, порядкове число тощо. Ми можемо так описати наявний тут сутнісний стан справ: кожний предмет, оскільки його можна експлікувати, повязати з іншим предметом, коротко кажучи, визначити, отримує різні синтаксичні форми; як кореляти визначального мислення конституюються предметності вищого ступеня: якості та певні якісно визначені предмети, звязки між будь-якими предметами, множинності одиничностей, члени порядків, предмети як носії визначень порядкових чисел тощо. Якщо мислення предикативне, то поступово виникають вирази й відповідні апофантичні царини значень, які відображають розподіл і форми синтаксичних предметностей в точно відповідних синтаксисах значення. Всі ці «категоріальні предметності»[13] можуть, як предметності взагалі, знову перетворитися на субстрати категоріальних побудов, а ці знов тощо. Натомість кожна така побудова в очевидний спосіб указує на граничний субстрат, на предмети першого або нижчого рівня; тобто на предмети, які вже не є синтаксично-категоріальними побудовами, які вже не містять нічого з тих онтологічних форм, які є простими корелятами функцій мислення (приписування, заперечення, повязування, обєднання, рахування тощо). Тож формальний регіон «предметність-взагалі» поділяється на граничні субстрати та синтаксичні предметності. Останні ми називаємо синтаксичними виведеннями відповідних субстратів, до яких, як ми зараз побачимо, належать усі «індивіди». Якщо ми говоримо про індивідуальну властивість, індивідуальний звязок тощо, то зрозуміло, що ці виведені предмети називаються так через субстрати, з яких вони були виведені.
Слід ще зазначити таке. Граничних, синтаксично-безформних субстратів можна дістатися також через вчення про форми значень. Кожне речення і кожний можливий член речення містять як субстрати їхніх апофантичних форм так звані «терміни». Вони можуть бути термінами в суто релятивному сенсі, тобто самі знов містити форми (наприклад, форму множини, атрибуцію тощо). Але в кожному разі ми необхідно сягаємо граничного терміна, граничного субстрату, які вже не містять нічого від синтаксичного оформлення[14].
§ 12. Рід і вид
Тепер потрібна нова група категоріальних розрізнень щодо загальної сфери сутностей. Кожна сутність, змістова або порожня (тобто чисто логічна) сутність розташована на певному рівні сходження від специфічності до генеральності, яке має дві границі, що ніколи не зливаються. Спускаючись, ми дістаємося найнижчих специфічних відмінностей або, як ми також говоримо, ейдетичних сингулярностей; здіймаючись через видові та родові сутності, сягаємо найвищого роду. Ейдетичні сингулярності це сутності, які хоча необхідно мають над собою «загальніші» сутності як свої роди, але під собою вже не мають розрізнень, щодо яких вони самі були б видами (наступними видами або опосередкувальними, вищими родами). Так само найвищим родом є той рід, над яким уже нема роду.