Пацієнтку забрали, коли вона вже прокидалася від наркозу. Похитуючись, Вільчур вийшов за нею у прохолодний коридор. Він зняв маску і кілька хвилин стояв, притулившись до підвіконня. До нього повільно поверталася свідомість і сили. Він також зрозумів, що шум, який він чує, це наслідок надто великої кількості брому. Вільчур повільно попрямував до роздягальні. Санітар допоміг йому перевдягнутися, професор наказав принести йому шубу й капелюх і, навіть не заходячи до свого кабінету, вийшов на вулицю.
Тим часом в лікарні гуло, як у вулику. Справді, залишати хірургічні інструменти в черевній порожнині це досить поширені випадки серед хірургів, що потребує повторної операції, але професор Вільчур був відомий своєю неймовірною свідомістю і сприйнятливістю, і ніколи нічого подібного з ним не траплялося.
Асистенти також помітили слабкість професора, а доктор Жук, уважно спостерігаючи за ним, навіть передбачав непритомність і приготувався особисто замінити професора, аби закінчити операцію, якщо дійде до нещасного випадку.
Тепер уся еліта клініки зібралася в кабінеті професора Добранецького, який сказав:
Ми всі поважаємо його, ми визнаємо його заслуги, ми дуже йому симпатизуємо, але ми не повинні закривати очі на очевидні факти: він стара людина, йому потрібен відпочинок, він нічого не хоче слухати. Адже подібні випадки будуть траплятися щораз частіше. Я справді не знаю, що робити.
Серед загальних підтакувань пролунав тремтячий голос доктора Люції Канської:
Тут нічого не треба робити. Тут треба повідчиняти вікна й вивітрити цю огидну атмосферу, над створенням якої працюють недоброзичливі люди. Слід протидіяти бридким пліткам, брехні та наклепам. Я не знаю, чи зміг би хтось підтримувати спокій і рівновагу серед тих бридких оскаржень, мерзенних, підступних інтриг, підкилимних ігор, якими оточили професора Вільчура. Це ганьба! Це сором! Але помиляються ті, хто хоче довести професора Вільчура до руїни. Вони помиляться в розрахунках. Така людина, як він, не зігнеться під тягарем підлості нікчемних інтриганів, усі порядні люди стануть на його бік!..
Професор Добранецький зблід і нахмурив брови.
Ми всі на його боці, чітко промовив він.
Еге ж? Ви також, пане професоре? вона дивилася йому просто в очі.
Добранецький не міг приховати свого обурення:
Моя дорога пані. Тоді, коли ви ще носили шкільну форму, я опублікував біографію професора Вільчура! Ви занадто молода і забагато дозволяєте собі нехтувати певною відстанню між нами. Вважаю, що мені не треба більш чітко це пояснювати.
Доктор Люція розгубилася: насправді між нею і Добранецьким була така відстань, як між генералом і рядовим, і лише раптове обурення дозволило їй на мить забути про це.
Скориставшись тим, що Добранецький після останнього слова відвернувся до доцента Бернацького, Люція вийшла з кабінету. Кольського вона знайшла на третьому поверсі, він саме закінчував перевязку. Її так трясло, що він спитав:
Щось трапилось?
Люція заперечливо похитала головою:
Ні, нічого. Нічого важливого. Тільки вони знову задумують лихе Я хотіла з вами поговорити.
Гаразд, кивнув він. За пять хвилин я вільний. Зачекайте у моїй кімнаті.
В його очах була тривога і сум.
Коли Кольський увійшов, Люція сиділа за письмовим столом і плакала:
Який огидний, який бридкий світ
Кольський обережно взяв її за кінчики пальців і переконливо сказав:
Він завжди був таким. Боротьба за існування це не дитяча забава чи товариська гра, а війна, постійна війна, в якій і зуби, й кігті є такою ж гарною зброєю, як і слова. Це важко усвіддомлювати. Проте так, очевидь, має бути. Ну, заспокойтесь, панно Люціє, заспокойтесь.
Розділ IV
Голова Тухвич задумливо постукував олівцем по стосику тонких аркушів, надрукованих на машинці.
Я читав вашу доповідну записку, пане професоре, сказав він, не підносячи очей на Добранецького, який сидів з іншого боку письмового стола, я прочитав і мушу сказати, що ви ставите мене у надзвичайно неприємне становище. Звичайно, я мушу погодитися з деякими вашими аргументами, але і з точки зору юридичної, і з точки зору особистої я тут нічого не можу зробити.
Добранецький зарухався на своєму стільці:
Пробачте, але я нічого не зрозумів.
На обличчі Тухвича намалювалося нетерпіння:
Бачите, пане професоре, я не розуміюсь на тих ваших лікарських справах. Я фінансист, і тут я знаю свої обовязки. Отже, професор Вільчур поступив з нами надзвичайно fair[17]. Він вчинив як джентльмен. Звісно, він міг не брати на себе провину, міг у всьому звинуватити терапевтку, яка не оглянула Доната. Ясна річ, що у такому разі я мав би право домагатися від власника клініки співвідповідальності і суд обовязково це б визнав. Однак я сумніваюся, що ми тоді б змогли повернути всю цю суму, а справа тривала б роками. Це по-перше. Я зобовязаний йому якщо не вдячністю, то, щонайменше, ставленням до нього такожfair
Пробачте, але я нічого не зрозумів.
На обличчі Тухвича намалювалося нетерпіння:
Бачите, пане професоре, я не розуміюсь на тих ваших лікарських справах. Я фінансист, і тут я знаю свої обовязки. Отже, професор Вільчур поступив з нами надзвичайно fair[17]. Він вчинив як джентльмен. Звісно, він міг не брати на себе провину, міг у всьому звинуватити терапевтку, яка не оглянула Доната. Ясна річ, що у такому разі я мав би право домагатися від власника клініки співвідповідальності і суд обовязково це б визнав. Однак я сумніваюся, що ми тоді б змогли повернути всю цю суму, а справа тривала б роками. Це по-перше. Я зобовязаний йому якщо не вдячністю, то, щонайменше, ставленням до нього такожfair
Але, мабуть, не ціною життя наступних пацієнтів, саркастично продовжив Добранецький.
Звичайно. Якщо це так, як ви говорите і як ви тут написали, я визнаю, що професор Вільчур повинен відійти. Але я не можу примусити його до цього. Я уклав з ним угоду, на підставі якої він залишиться керівником клініки, скільки захоче. По-друге. Є також третій пункт. Бачите, пане, я безмежно вдячний Вільчуру. Він багато років лікував мою матір, свого часу врятував їй життя.
У кабінеті запанувала тиша. Голова повільно запалив люльку.
З усіх цих аргументів, сказав Добранецький, єдиним важливим аргументом є ваша угода з Вільчуром. Але й тут я знаходжу вихід. Не могли б ви придумати щось на зразок пенсії? Я вважаю, що професор Вільчур міг погодитися на таке вирішення. Під деяким тиском, звичайно.
Але я не можу чинити жодного тиску, заперечив голова.
Добранецький зробив паузу.
Оскільки товариство, якого ви є головою, власник клініки, вам повинно залежати на renommée[18] медичного закладу, адже головна цінність репутація і ще раз репутація. Як тільки клініка почне втрачати репутацію найкращої подібної клініки в столиці, її доходи зменшаться, а отже, й обєктивна цінність.
Я це добре розумію, зізнався голова. Тому я маю запевнити пана професора, що ми не збираємось залишити її для себе. Ми готові продати клініку першому-ліпшому покупцеві, який відгукнеться. Продати навіть з певними втратами.
Очі Добранецького ожили:
Ми могли б поговорити про це через кілька місяців.
Ви, пане професоре? запитав голова.
Добранецький зробив невизначений жест.
Не я один. Я не розпоряджаюся такими коштами. Але я розраховую знайти деяких лікарів, які б створили спілку. Природно, про це можна було б говорити лише у разі, якби керівництво перейшло в інші руки. Не зрозумійте мене погано, пане голово. Мені байдуже, чи стану я директором. Я маю на увазі насамперед безпеку пацієнтів та підтримку рівня закладу, якого, сміливо можу сказати, я є співтворцем.
Голова підвівся.
Я подумаю про все це, пане професоре, і незабаром дам вам відповідь.
Я буду з нетерпінням чекати цього, оскільки продовження поточного стану справ дійсно загрожує серйозними наслідками.
Голова провів Добранецького до дверей і знову опустився у свій величезний фотель. Дійсно, ця справа мала для нього надзвичайно неприємний присмак. Якби це залежало від нього, якби він не був відповідальний за фінанси товариства, то вважав би за краще на все це махнути рукою і залишити справи рухатися своїм шляхом.
Йому не подобався Добранецький. Звичайно, він знав, що це широко визнана й шанована особистість, вчений великої ваги і людина, яка відіграє значну роль в суспільному житті Варшави. Однак ставлення професора до Вільчура здалося Тухвичу неприємним і, можливо, навіть нечесним.
З іншого ж боку, до вух голови доходили чутки, які підтверджувалися даними з доповідної записки Добранецького.
Того вечора голова Тухвич за вечерею розповів дружині всю справу і почув таку пораду:
Любий мій, найкраще, якщо тобі побачитися з Вільчуром й відкрито поговорити з ним.
Маєш рацію, зізнався він. Я так і зроблю наступного тижня.
Про те, що Добранецький передав доповідну записку, у клініці було відомо, оскільки в її редагуванні взяли участь кілька лікарів, прихильників її автора. Звичайна річ, не вдалося дотримати таємниці, і незабаром ця інформація потрапила до відома Вільчура. Він це вислухав мовчки, посміхнувся, знизав плечима і нічого не сказав. Наступного дня у присутності кількох людей він звернувся до Добранецького: