Вік модерної, чи сучасної психіатрії налічує приблизно двадцять пять років, навіть менше. Однак треба зазначити, що й набагато раніше роблено окремі спроби розсудливо та науково досліджувати наш предмет, відповідно ми маємо чимало наукових досягнень у вивченні кататонії VIII та інших психічних хвороб. Проте дотепер у більшості сучасних книжок манію й меланхолію трактують так, ніби вони самодостатні хвороби. Сьогодні нам, звичайно, відомо, що меланхолія чи манія це не хвороби. Так само хибно було б назвати хворобою кашель. Усі ми знаємо, що кахикання це лише симптом хвороби, а не її сутність (entity). Інакше кажучи, хтось може кахикати, бо хворіє на туберкульоз, однак це може бути й звичайна застуда. Те саме з манією. Жодна форма божевілля не оминає періоду так званої манії. Утім, це лише симптом. Отже, як ви бачите, симптом сприймають як хворобу, й це спричиняє купу непорозумінь. Якось мені трапилося побачити на диво різні діагнози в історії хвороби одного пацієнта, що його лікували в різних психіатричних лікарнях: 1880 року пацієнту діагностували манію, за два роки меланхолію, за три знов манію, а за пять років чоловік помер від розмякшення мозкуIX. Це сталося лише тому, що лікарі й гадки не мали, що з ним робити, й це досі стосується звичайних практиків, особливо лікарів, які отримали освіту за старого режиму.
Сучасну науку про психічне започаткував професор КрепелінX у свій гайдельберзький період. Він був учнем видатного психолога ВундтаXI, який відкрив, що божевільним людям притаманні характерні особливості не лише під час проявів їхнього патологічного сприймання, але й упродовж усього перебігу хвороби. Крепелін зробив для психічних хвороб те, що ВірховXII зробив для патології. Останній наполягав на тому, що для правильного діагностування хвороби треба знати напевно, який вигляд має вражений орган. Наприклад, досліджуючи хворі легені, Вірхов зясував, що ті мають певні характерні особливості. Утім, звичайно, визначити справжню причину легеневої хвороби до того, як почали використовувати мікроскоп, було неможливо. Адже хвора легеня може на неозброєне око видаватися туберкульозною, але після вивчення та порівняння під мікроскопом може виявитися, що це не так. Психоаналіз це мікроскоп для психічних хвороб. Роками не було жодної спроби зясувати, про що говорить пацієнт, а якщо він геть нічого не говорить, то що це означає. Адже раніше, коли пацієнт лягав до шпиталю, достатньо було зафіксувати, що він тупий, дурний і недоумкуватий. Хоча між усім цим немає великої відмінності. Працюючи у державній лікарні, я мав змогу переглянути відомості про стан пацієнта за двадцять років. У записах за 1882 рік я побачив таке: «пацієнт тупий, дурний та недоумкуватий», потому, за кілька років: «пацієнт недоумкуватий, тупий і дурний» тощо, аж поки вони не вичерпали усі можливі перестановки та комбінації, а останній запис підсумував: «пацієнт раптово помер».
Робота Крепеліна, яка так чи так була здебільшого представлена тут завдяки зусиллям Адольфа Маєра, помітно поліпшила ситуацію. Регулярно почали фіксувати первинні психологічні дані; усебічно описувати кожну історію й звертати особливу увагу на загальну поведінку пацієнта. Ми занотовували все, що пацієнт сказав та зробив, чи виявляв певні нахили до галюцинацій, а чи до марення, наприклад, як буває тоді, коли себе вважають скинутим із трону Імператором Японії, або й просто байдужість до свого оточення. Також ретельно випробовували інтелект пацієнта, орієнтацію та память і, що найважливіше, піддавали прискіпливому фізіологічному та неврологічному оглядові. Лише після цього дослідження наважувалися на діагноз. І усе-таки, якщо переглянути кілька історій щодо однієї нозологічної одиниці (disease entity), скажімо, dementia praecox, одразу помітно, що немає двох цілком однакових випадків. Утім, Крепеліна та його школу ніколи не цікавило, чому буває так, що пацієнт А має слухові галюцинації чує, ніби жінка кличе його на пестливе імя, пацієнт Б чує, як дитина кричить «мамо», а пацієнтці В ввижається, що до неї говорить чоловік. Зясувати це не було жодної спроби, аж поки проф. Фройд не оприлюднив результати своїх перших досліджень так званих граничних випадків психічних хвороб.
Наприклад, тепер, розглядаючи природу галюцинації та марення, ми бачимо, що існує конкретна причина, чому та чи та жінка, сидячи в кутку лікарняної палати, пестить і говорить до ляльки, змотаної з ганчірок та газет, так, наче це її дитина. Дослідивши її життя, зазвичай ми дізнаємося, що бідолашна збожеволіла, втративши своє єдине дитя. Водночас, розглянувши випадок жінки, що, так би мовити, говорить сама до себе, ми, радше за все, зясуємо, що вона звертається до особи, за якою сумує. Наприклад, я пригадую, як одна пацієнтка тривалий час розмовляла зі своїм уявним нареченим. Завдяки аналізу нам вдалося зясувати, що у весільний день, коли зібралися всі родичі та гості, він не прийшов, залишивши їй короткого листа. Звісно, що повернувшись додому, всі його гірко лаяли й лише вона намагалася захистити. Спантеличена дівчина просто не могла уявити, що він не прийде, тому благала людей зачекати, й ті чекали годинами, але наречений так і не зявився, аж раптом вона кинулася до дверей запевняючи, що чує як він до неї говорить. Відтоді вона в божевільні.
До того, як Фройд створив психоаналіз, вважали: якщо людина нервова (nervous), то, мабуть, щось негаразд із її фізичною будовою, хоча це й неможливо підтвердити під час огляду. Пацієнти, які скаржаться на різноманітні болі, специфічні відчуття, хворобливі страхи та навязливі думки, що не мають фізичної підстави, завжди становили більшу частину випадків. Тому американський лікар доктор БірдXIII зробив висновок: якщо в таких випадках фізичний огляд нічого не виявляє, то неодмінно має бути щось негаразд із їхніми нервами. Отже, він назвав весь клас таких випадків неврастенією, тобто слабкістю нервів. Хоча тут насправді про «слабкість нервів» ідеться не більше, ніж у випадках, коли люди на подібне не скаржаться. Однак доктор Бірд вважав: якщо немає виявлених проблем із серцем чи легенями або інших органічних розладів, які б пояснювали скарги пацієнта, тоді слабкими мають бути саме нервові волокнини. У разі неврастенії використовували багато різних засобів, але лікування було суто симптоматичним. Тобто, якщо пацієнт був збудженим, ліки його заспокоювали, якщо млявим чи пригніченим вони його стимулювали. Проте, хоч би якими були засоби, пацієнти не одужували. Вони приймали прописане, але знов поверталися до лікарів, що дратувало і тих, і тих. Можу сказати, що на це скаржаться майже вісімдесят відсотків пацієнтів, які консультуються в лікарів, принаймні на це вказує досвід багатьох консультантів. По суті, вони й представляють той чималий клас пацієнтів, з якими ми маємо до діла в клініках, диспансерах та приватній практиці. Звичайно, їм якось допомагають, але завжди лише тимчасово. Багато років тому, коли я працював у пяти різних клініках і диспансерах Нью-Йорка, я мав справу з пацієнткою, що була знайома з ними усіма. Я лікував цю жінку у Вандербільтській клініці, а потім ми перетнулися в диспансері Бельвю. Вона виглядала винною та присоромленою та, намагаючись виправдатися, стверджувала, що ліки, які вона отримала від мене в першій клініці, більше не діють. Отже, такі пацієнти змінювали шпиталі один на інший, як вони, направду, роблять це й тепер.
Приблизно 1880 року проф. Гайнрих ЕрбXIV з Гайдельберзького університету відкрив терапевтичні властивості електрики. Невдовзі почалася справжня лихоманка її використовували й під час лікування, й з діагностичною метою. Кожного нервового рано чи пізно ініціювали в містерії електричного шоку, а коли звичні форми електричного розряду виявлялися неефективними, вигадували нові. Проте в найліпшому випадку таке лікування було лише формою навіювання. За кілька тижнів пацієнт повертався з новими недугами. Електрика може викликати тимчасове поліпшення, але вона ніколи не лікує. Трохи електрики, доза ліків, холодна ванна чи масаж можуть трохи допомогти, але скажу не вагаючись, що я ніколи не бачив хронічної хвороби, що її вилікували в такий спосіб. Проф. Фройд, як й інші практики того часу, звертався до всіх засобів, які були в його розпорядженні, але результати були невтішними.
Саме тоді Фройд прочитав про паризького професора ШаркоXV, який експериментував із гіпнозом. Шарко зясував, що він може загіпнозувати істеричну жінку навіяти їй симптом іншої особи й пацієнтка матиме цей симптом. Інакше кажучи, він наполягав, що істеричні симптоми можна навіяти під час гіпнозу, і якщо їх можна навіяти, то їх можна також усунути за допомогою гіпнозу. Принагідно дозвольте сказати, що гіпноз не такий уже дивний і таємничий, яким його зазвичай уявляють. Не думайте, що особу можна загіпнозувати volеns nolens на манір, який демонструють на водевільних сценах. Нікого не можна загіпнозувати проти волі. Проте, поза сумнівом, якщо людина воліє цього, зазвичай її вдасться загіпнозувати. Експерименти Шарко дуже швидко стали широковідомими в науковому світі. Щойно Фройд дізнався про ці нові досліджування, він полишив свою практику, вирушив до Парижа та став одним з улюблених учнів Шарко. Він працював із ним приблизно два роки.
Розмовна терапія
Повернувшись до Відня, Фройд одразу вирішив застосувати свої знання до лікування неврастенії. У нього був старший друг доктор БроєрXVI, видатний учений, який, завдяки своїм досягненням у науці та медицині, викликав виправданий інтерес і був визнаний у Європі. Звичайно, він дуже хотів дізнатися все про роботу Шарко й після того, як Фройд розяснив усе, що він зауважив під час роботи невролога з істерією, Броєр почав описувати надзвичайно цікавий випадок. Він розповів своєму молодшому другові про розумну та витончену жінку, що страждала на тяжку істерію. Вона лікувалася в найвідоміших європейських неврологів, але зрештою повернулася до Броєра свого сімейного лікаря. Одного дня пацієнтка сказала йому: «Док. Броєре, якби ж Ви лише дозволили мені поговорити з вами і я змогла б розповісти, як виникли мої проблеми, гадаю, це могло б допомогти». Док. Броєр був дуже співчутливим і сказав їй не зволікати. Спершу вона розповідала про свій параліч, але дуже швидко наблизилася до найінтимнішого змісту історії свого життя. Пацієнтка говорила й говорила з усе більшим почуттям, тому, коли він дуже делікатно й по-дружньому нагадав їй, що її час вичерпано, вона попросила дозволу прийти ще. Щоразу, коли вона приходила й годину виговорювалася, їй ставало значно краще. Пацієнтка назвала це «розмовною терапією». Вона наполегливо просила просто з нею поговорити, розповідала лікарю про виникнення кожного симптому, про свої страждання й найінтимніші переживання, а також про деякі сни. Вона говорила речі, про які лікарі зазвичай не думають і не бажають слухати. Це забирало багато часу, але він прагнув їй допомогти. Пацієнтка викликала симпатію в Броєра, він почав співчувати її емоційним проблемам, а вона один за одним втрачала симптоми. Броєру це видавалося дивним, адже він призначав цій жінці всі види ліків, а інші лікарі холодні та гарячі ванни, а також електрику. Утім, тепер їй ліпшало лише від того, що вона приходила й щось розповідала.