Так, порозкидала війна наших людей по всьому світу, згодився Яків. Твій Левко аж у Відню; добре хоч українку взяв. Хведько Мороз, кажуть, десь аж на Буковині при якомусь штабі. А хто їх там розбере при якому?! Степко Білецький в Московії згинув
Василь Вовк хмикнув.
Згинув! І коли воно встигло стати таким гімном? Вже як я не любив Тому, але той хоч нікому зла не робив! Носивсьи зі своїми москвофілами, збирав до себе молодих і дурних, але раз вдарив по карку свого Левка і той зразу забув про один русскій народ. А Степко став оздоблений, і не думаю, що через Тому. Не переживай за него! Гімно, як ти знаєш, не тоне. Ще випливе десь! сказав він. Тому, Якове, не тягни з лісничівкою. Поки нема влади будуй! Я поможу.
На тому і закінчили розмову. Яків Смоляр пішов до себе додому, а Василь продовжував сидіти на ослоні, тримаючи в роті вже загаслу файку.
У такій задумі його і застала Галинка. За цих півроку, відколи вона зявилася у селі, дівчина майже ні з ким не контактувала, адже дуже привязалася до Орини Ребрик і переживала з нею усі негаразди. Якщо хто до Орини ставився вороже, то й Галинка так само обходила тих перетинців. Напевне, єдиний, хто не викликав жодних заперечень у дівчини, був Василь Вовк.
Він здригнуся, зауваживши перед собою тендітну дівочу постать. На дівчині була стара потерта свитина, підперезана вицвілою хустиною. Її Василь памятав на Орині ще від довоєнних часів.
Вуйку Василю, цьоця Орися післала до вас, обережно мовила дівчина.
Невже знов ножик зламала? хитро запитав Василь і посміхнувся від того, що Галинка почервоніла. Вгадав?
А от і не вгадали! Ось!
Вона розмотала принесений згорток тканини і показала сокиру без топорища.
Цьоця Орися попросила нагострити.
Василь недовірливо повертів сокиру в руках. Вона була не просто тупою. Сокира зовні була схожа на пилку.
Та ви нею що, на камені рубали дрова? поцікавився він.
Дівчина не відповіла.
То нагострите? несміливо запитала.
Василь Вовк підвівся.
Та що вже мені з вами робити? Нагострю. До вечора принесу. Так і скажи Орині.
Скажу, відповіла Галинка і побігла додому.
Дорогою вона заледве не зіткнулася з Феодорою, що саме вийшла з хати, чемно перепросила і залишила обійстя. Жінка Гната провела дівчину довгим поглядом, тільки потім підійшла до Василя.
Дивлюсьи, Василю, Орина часто присилає до тебе свою вихованку, мовила Феодора. Щось в них все ломитьсьи.
Не говори дурні, Хвеодоро! відказав Василь. Я вже й забув, коли Галинка була в мене останній раз!
Ти, Василю, можеш робити, що хочеш, але не забувай, що живеш поміж людей.
А до чого тут люди? не зрозумів коваль.
Та люди все видять! Ти недавно поховав жінку, а вже заглядаєш на іншу
Феодора аж відступила назад, зустрівшись поглядом з очима дівера.
Жінко, не лізь туди, де тебе не питають! жорстко сказав Василь. А своїм людям можеш переказати, що то не їхнє собаче діло! Най ліпше за собою сьи дивлять!
Феодора зрозуміла, що зачепила заборонену для Василя тему.
Та я просто так, не переживай, спробувала виправдатися жінка. Ліпше, щоб ти знав то від своїх, а не десь на вулиці.
Най говорять! махнув рукою Василь. Почешуть язиками та й перестануть!
Феодора вирішила, що пора змінювати тему.
Підемо до хати. Я обід зварила, сказала вона.
Файно, зараз прийду.
Василь Вовк обережно побив файкою об одвірок, висипав згорілий тютюн і, заховавши до кишені, попрямував за Феодорою. Він дійсно був голодний.
2
Австрія має за волею своїх Народів статися Союзною Державою, в якій кожна Національність має право утворити на терені осідку своєї людности свою власну Державну Одиницю.
Злука польських областей, які є тепер у границях Австрії, з незалежною польською державою поки що ні в якій мірі не передрішується.
З Маніфесту цісаря Карла І до Моїх вірних австрійських народів.Відень, 16-го жовтня 1918 р.Генерал-полковник Карл Георг фон Гуйн, генерал-губернатор Королівства Галіції та Лодомерії, підійшов до вікна і довго дивився на промокле, пронизане холодними осінніми вітрами місто.
Лемберг. Леополіс. Львув. Львів.
Назв у нього було багато, як і багатоликим було саме місто. Карл фон Гуйн навіть встиг полюбити його, хоч і став губернатором у не найкращі для нього, як, власне, і для всієї імперії, часи. Але недаром його називають маленьким Віднем, містом, де він народився. Можливо, саме це і стало причиною того, що він спокійно прийняв своє призначення сюди. Ці півтора року, відколи він тут генерал-губернатором, проминули спокійно, без серйозних ексцесів, навіть різні громади, що вічно ворогували між собою, притихли і мирно співпроживали у своїх кварталах, намагаючись без потреби не перетинатися. Зрештою, їм цього і не дозволив би досить-таки численний гарнізон, укомплектований виключно австрійцями, котрими новий генерал-губернатор замінив поляків, тим самим позбавивши їх можливості впливати на життя міста і Галичини в цілому.
На жаль, все закінчилося, коли два тижні тому цісар Карл І оголосив про перетворення Австро-Угорщини у федерацію народів. Генерал-губернатор зітхнув, пригадавши той нещасливий день. Всі ті, кого стосувалося це рішення цісаря, поступили зовсім не так, як хотілося у Відні. Угорці, чехи, хорвати, поляки, українці.
Всім захотілося своєї держави.
Хоч генерал-губернатора хвилювала доля всієї імперії, найбільше він переживав за стан ввіреного йому королівства. Ще вісімнадцятого жовтня тут, у Лембергу, постала Українська Національна Рада, очолювана доктором Костем Левицьким. Рада ставила своєю метою не більше не менше, а створення на землях, населених переважно українцями, своєї держави. Три дні тому подібне повторилося і у Кракові. Двадцять три депутати австрійського парламенту утворили так звану Польську ліквідаційну комісію, що мала перейняти на себе управління у Галичині.
Фон Гуйн відвів погляд з Губернаторських валів і подивився на стіл. Там лежав отриманий позавчора нотифікаційний лист, де майже в ультимативній формі було повідомлено готуватися до перебрання влади. Лист був складений явно не фанатом дипломатичного етикету, адже його, намісника Королівства Галіції і Лодомерії, ставили перед фактом прибуття завтра до Лемберга князя Чарторийського, який і перебере владу на всій території. Карл фон Гуйн навіть боявся уявити реакцію міністра-президента Австрії Макса фон Гейнлейна, котрому було направлено аналогічного листа.
Але міністр-президент далеко, з Віднем звязатися не вдається, що робить цісар, не відомо, а відповідь треба мати вже завтра. Вірніше, навіть сьогодні.
На біду поляків, їхня ліквідаційна комісія перебуває у Кракові, за триста кілометрів звідси, а Українська Національна Рада розташувалася поруч, у приміщенні Народного дому. До нього лише декілька хвилин їзди каретою.
І ця карета у дану секунду долає цю відстань!
До вух генерал-полковника донеслися звуки знизу. Він знову подивився у вікно. До входу у намісництво підїхали дві криті карети. Намісник бачив, як їхні салони покидають шестеро чоловіків. Навіть з такої відстані фон Гуйн упізнав двох з них: депутатів Палати Послів Костя Левицького та Сидора Голубовича. Вони, як депутати австрійського парламенту, бували тут, у його кабінеті, не один раз. Інших чотирьох генерал-полковник не знав, хоч помітив поміж них людину в сутані. Священник.
Карл фон Гуйн вже давно відзначив таку особливість серед місцевих українців: в усіх заходах, які стосувалися суспільного життя, обовязково брали участь священники. Ніде, де побував генерал-полковник а за свої шістдесят років граф був багато де, йому не довелося бачити такої майже беззастережної довіри до представників своєї церкви, як у Галіції, причому одні священники йшли за своїми парафіянами до Талергофа як москвофіли, а інші виступали за Україну.
Намісник швидко підійшов до столу, заховав у шухляду лист з Кракова і задзвенів у дзвінок. У дверях виник його секретар.
Антоне, зараз до вас у приймальню піднімуться представники однієї з громад Лемберга. Скажіть, щоб зачекали. Я зайнятий! сказав він.
Так, пане генерал-губернаторе! з готовністю відповів секретар.
Через десять хвилин пропустите їх до мене!
Слухаюсь!
І спробуйте знову звязатися з Віднем!
Відповідь секретаря його здивувала.
Я саме прийшов повідомити пана генерал-полковника, що звязок зі столицею відновлений.
Двадцять хвилин! уточнив фон Гуйн і опустив руку на слухавку телефону.
Секретар закрив за собою двері.
На здивування намісника, на цей раз він чув свого співрозмовника чудово. Принаймні настільки чудово, що він з перших слів співрозмовника зрозумів, що розмовляє не з фон Гейнлейном.
Пане міністр-президент? перепитав фон Гуйн.
Це Гайнріх Ламмаш, почув він. Його імператорська величність назначив мене міністром-президентом.
Прийміть мої поздоровлення, знайшовся що сказати фон Гуйн.
Зачекайте з поздоровленнями! Що там у вас твориться у Кракові? Що за ліквідаційна комісія? Що вони збираються ліквідовувати?
У намісника відлягло від серця. Значить, нотифікаційний лист також потрапив у руки адресата у Відні і тепер йому не доведеться виправдовуватися перед міністром, хоч виправдовуватися все ж прийдеться.
Пане міністре, я отримав такого самого листа, мовив фон Гуйн. І, повірте, стурбований не менше вас. Мене повідомили, що завтра маю передати всю владу представникам ліквідаційної комісії.