Шаман був «білим» (себто добрим), беззубим, але вічно усміхненим телеутом[24]. Окрім відсутності зубів, те саме можна було сказати про його волосся і половину пальців правої руки. Також він не мав віку та імені. Перше втратив, як зрозумів, що даремно кожного дня готуватися з усією урочистістю до того, що ніяк не приходить до смерті. Друге він уникав називати Івану Краузовичу та тій решті людей, із якими регулярно спілкувався і яких можна було перелічити на пальцях його лівої руки, що зосталися. І невідомо було, з якої саме причини: чи лякається, аби не зурочили, чи давно вже сам забув своє імя, але соромиться це визнати й таким чином втратити його вже напевне. Адже допоки остаточно чогось не визнав воно і не до кінця трапилося, так би мовити.
І справді, як і пророчив його син, була в Івана Краузовича і телеутського шамана своя кімнатка. Навіть маленький будиночок. Такий, малесенький І навіть вічно кіптява в ньому. І коли сторонні мешканці Ашкітіма, на околиці якого розташовувався той будиночок, приходили за травами та настоянками до талеутського шамана, то неодмінно жаліли його. Бо ззовні той будиночок кімнатка з дахом та й годі видавався таким малесеньким і негодящим для життя, що й важко уявити гірший.
Насправді всередині все було не так жалюгідно, як ззовні, й Іван Краузович сам дивувався, як же всередині так може бути затишно і тепло, якщо екстерєр викликає співчуття в кожного, хто проходить повз? Не інакше як чари телеутського шамана
Ашкітім, себто Іскітім місто, що дістало свою назву в подарунок від тих самих телеутів, які мешкали тут здавна[25], стрімко розвивалося. І вже давно ті телеути, яких і так було дуже мало, не становили більшість населення. Однак традиції шаманства жевріли тільки серед них. Ніякі прийшлі вязні численних таборів ГУЛАГу, що виростали на теренах Сибіру, як мухомори, ані стахановці-активісти, що приїхали будувати Академмістечко в Новосибірську, на магічних навичках зцілення не зналися. І тому до старезного телеутського шамана нескінченним струмочком ходили хворі люди. Всі хотіли якось вижити в суворій природі: і колишні зеки Сиблагу, що не поспішали на «материк» (або «велику землю», як вони чомусь називали центральні райони своєї радянської батьківщини), і робочі Академмістечка, і прості мешканці Новосибірська, що розташовувався за тридцять кілометрів від Іскітіму, який ще в далекому пятдесят першому отримав статус міста районного значення.
Тож тим часом Іскітім (хоча серед прийшлого населення і вважалося, що він цінний тільки вапняком, який тут добувають) лишився батьківщиною вкрай маленької народності телеутів, і саме вони, ці дивні, майже магічні, алтайці невидимо надавали тій місцевості значущості.
* * *«То твої, Шановний Іване, тебе зреклися?» проказав, чмокаючи беззубими яснами, шаман. Він завжди називав Івана Краузовича «шановним Іваном», імовірно, на честь найвідомішого героя російських казок Івана Дурника. А сам себе величав «Дядею Стьопою». Професор лінгвістики і за сумісництвом колишній зек Іван Краузович довго не міг зрозуміти причину того прізвиська свого наставника. На початках, коли алтайський шаман із невеличкої народності талеутів його взяв до себе (ну, як узяв? Прихистив хворого ворога народу, який помирав і якого, нарешті, випустили з табору), Іван Краузович нічого не розпитував. Йому не до того було. Весь час мовчав, кліпав старими, підсліпуватими очима. Іноді їв юшку з маленьких сибірських кістлявих, але достобіса жирних рибок, назви яких не памятав.
Чи думав він про сина? Чи згадував він взагалі Київ? Та ні, звісно. Запитайте, шановні, у якій послідовності до приреченого і якимось дивом вижилого індивіда повертаються спогади. Про що він думає взагалі? Я чомусь більше ніж упевнена, якщо його близьким нічого не загрожує, він насамперед думає про себе. Закон самозбереження, що рухає всім навкруги. Потім виринають спогади із самого раннього дитинства. Того, ще нічим не захмареного. Коли й роздумів про навколишність з її правдою і кривдою не було. Не давав оцінок. І тільки за тим потроху ніби кораблі з туману, починають поступово з підсвідомості виринати спогади
Іван Краузович згадав родину. Малий Льоня з турботливою Настею на пляжі Київської Венеції[26]. Шахи, Шопен, розмови з колегами на теплому дніпровському пісочку про політику (але так, злегка, про те, що можна) і якийсь дивний ресторан на березі, назви якого колишній професор не памятав. Взимку він сердився харківська інтелігентка і за сумісництвом його дружина водила малого в театр Франка. Постійно. Навіщо ти сина постійно береш із собою на Карпенка-Карого[27]? Хіба йому це стане в пригоді в житті? Незабаром війна
Іван Краузович згадав родину. Малий Льоня з турботливою Настею на пляжі Київської Венеції[26]. Шахи, Шопен, розмови з колегами на теплому дніпровському пісочку про політику (але так, злегка, про те, що можна) і якийсь дивний ресторан на березі, назви якого колишній професор не памятав. Взимку він сердився харківська інтелігентка і за сумісництвом його дружина водила малого в театр Франка. Постійно. Навіщо ти сина постійно береш із собою на Карпенка-Карого[27]? Хіба йому це стане в пригоді в житті? Незабаром війна
Хоча ні. Звісно, все було не так. Адже професор лінгвістики про війну, що нависала брилою, наближалася, вимагала зректися усього свого колишнього життя із шопенами, театром й іншими надлишками нічого не знав. Ніхто не знав. Це не було так уже й передбачувано.
Поступово виринали спогади про шикарну квартиру на Карла Лібкнехта з власним окремим кабінетом, яка для колишнього науковця була ніби даність. Ніби все так і треба. І ті спогади видавалися такими нереальними, ніби й не спогади взагалі, а так марення, мрії. Фантазії старого і хворого професора лінгвістики німецького походження, що працював у Київському університеті й на самому початку війни загримів до Сибіру за це походження.
Потім прийшло якесь усвідомлення. Ось деревяна ложка, ось юшка з маленьких, але дуже жирних рибинок, а за вікном сибірська завірюха. Реальність. Тут і тепер. Він довго роздивлявся свої руки. Чого «Дядя Стьопа» його прихистив і де знайшов про це не питав. Ця інформація була для нього така ж непотрібна, як і знати, скільки шаману років. Але ось прізвисько
«Шановний Іван» довгий час тільки міг здогадуватися, чому його рятівник «Дядя Стьопа», доки він не знайшов у його важезній старій скрині «Пограничник» за пятдесят четвертий рік із поемою Сергія Михалкова «Дядя Стьопа міліціонер», і все стало зрозумілим.
* * *Не те щоб зреклися, дядьо Стьопо. Ти розумієш Шановний Іван потер перенісся. Він думав, як би краще це пояснити шаману, не вдаючись у розлогу історію Радянського Союзу. Ну це більше був такий термін поширений, ніж насправді зреклися.
Не розумію. У нас, у білих калмиків[28], так не заведено, відрізав Дядя Стьопа.
У нас також, в українців, не заведено. Однак, якби мій син офіційно не зрікся б від мене, був би зі мною в Сибіру. Розумієш? Ну, це, ніби як традиція така зрікатися ворогів народу. Інакше всю сімю по етапу відправляють.
Шаман мовчав і тільки шамкав беззубим ротом. Іван Краузович не здавався:
Ну, це як на весіллі: «весільний генерал» має обовязково викрасти наречену, але ж то не по-справжньому. Ну, розумієш?
Що «не по-справжньому»? Викрадення нареченої чи зречення від тебе сина? не здавався шаман.
Експрофесор собі подумав: «Чи він справді намагається зрозуміти, чи кепкував з мене?» Втім, Іван Краузович усвідомлював, що мозок «дяді Стьопи» справді побудований так, що той ніколи не зрозуміє, як це: зрікатися когось рідного, аби не потрапити до вязниці.
Усе не по-справжньому насамкінець іще раз проказав Іван Краузович, усвідомлюючи, що не вдасться пояснити й просто воліючи закрити цю гостру для нього тему.
Хм, коли Єжов перетворив Сибір на місце масових куркульських заслань і ви, зеки, сюди хлинули, немов весняна повінь, яка на берегах Берді[29] несподівано почалася у квітні, коли б ще мав тривати льодостав, то нам також здавалося, що це не по-справжньому, відказав шаман так, щоб ледь чутно було навіть самому йому, не те що його підопічному.
Однак Шановний Іван той тихий шепіт почув і таки вибухнув:
То чого ти «Дядя Стьопа»? роздратовано запитав Іван Краузович. Бо міліціонер? Чи, бо, живеш, немов на заставі Ілліча[30] в самому центрі Космосу? Чого?! Бо все знаєш? Знаєш напевно, що мій син мене не любив? Якщо ти все знаєш, то скажи мені, що було б із моїм єдиним сином, Леонідом, якби він у своєму Нахімовському, акурат перед складенням присяги й відправленням на фронт, мене не зрікся?!
У ту саму мить, коли б відповідь дяді Стьопи напевно спричинила неабияку сварку між чоловіками, ніби рятуючи ситуацію, почувся стукіт у двері їхньої хатини. За тим почулось тихе шарудіння, і хтось почав благати: «Дядю Стьопо, відчини, прошу Дитя прихворіло Що робити не знаю В таку пізню годину до районної поліклініки відомо не доїду Знамо, ти можеш допомогти Ти по всій окрузі людей зцілюєш! Прошу»