Ольга Саліпа
Оля
© О. І. Саліпа, 2020
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020
Чернівці, 1941
Галю, ти довго будеш із тим чаєм бавитись? Я змерзла.
Ви вже пили.
Пила? Може. Забула. Часом тепер забуваю, стара жінка перебирала зморщеними руками край скатертини і гладила плетене гачком мереживо. Хоча вірші і свої, і чужі, памятаю добре. Галю, а то ти так краї скатерки пообплітала чи купила де?
Я, мамо, я. Ще того року, цілу зиму плела і квітки білим вишивала, як ви просили.
То добре, стара жінка втратила цікавість до візерунків і втомлено повернула голову до вікна. А диви, яка весна рання, всміхнулася сама до себе. Галя мені не рідна. Я взяла її, коли вона мала пять. Бідна дитина, мама покинула, втекла десь до Відня, чи куди, і не давала про себе знати, говорила впівголоса. Галин тато то мій брат. Я сама жила, от і взяла дитину собі на розраду. І їй добре, і я маю рідну душу. Мучиться зі мною, старою. Але не нарікає. Терпляча. Моя мама така була, Галина бабця. Така добра, що хоч Матір Божу з неї пиши, стара всміхнулася куточком зморщеного рота. А ти нагадай, як тебе звати?
Оля, молода студентка, що сиділа по той бік столу, розгладила спідницю на колінах.
А чого прийшла, нагадай?
Наукову працю про вас пишу. В університеті порадили. Читала ваші статті про радянську владу. Бути тут, біля вас, то мені за честь, руки дівчинки ледь помітно тремтіли, мова була уривчастою від хвилювання судомно хапала ротом повітря.
Про що? Про владу?
Ага, дівчинка різко встала, хотіла щось сказати, але, схоже, передумала, бо відразу сіла.
Про владу Вже й не згадаю, що писала, стара стала, сама бачиш, жінка дивилася кудись за спиною своєї гості. Як, ти кажеш, тебе звати? Нагадай, перевела погляд на дівчинку. Я память маю добру, ти не думай вірші би годинами розказувала. А щось дрібне часом забуваю.
Оля.
Оля жінка ледь помітно всміхнулася. Так мене Осип називав. А я сварилася: не любила, коли так манірно Оля Ольга моє імя. А він мене Олею
Маковей?
Старенька не відповіла нічого. Звела брови і схилила голову про щось згадувала. До кімнати зайшла жінка.
Галю, а пересунь моє крісло ближче до вікна. Трохи на людей подивлюся.
А ви їх мало бачите? То учні, то студенти, то літератори. Ви наша зірка. Жінка взялася пересувати крісло, а далі вкрила стареньку кольоровим коцом. Від скла холодом тягне, пояснила дівчинці-студентці. А хворіти їй ні до чого. Я вам липи знову заварила, то вже до матері. Горня на столі. Захочете попросіть дівчинку, вона подасть.
То вас Маковей Олею називав? не вгавала студентка.
Хто? стара пильно глянула в очі гості. А може, й він. Може Жінка розгублено блукала очима навколо, наче щось шукаючи.
А ви його кохали? спитала несміливо, погладжуючи пальцями масивний мідний кулон на шиї.
Ні, відповіла різко.
Дівчинка округлила очі від здивування:
Але ж
Ну що але? Не кохала, і крапка, стара нервово відвернулася до стіни. Нема про що говорити.
Але кажуть
Багато чого кажуть, стара не дала студентці договорити. Думаєш, я брешу?
Жінка стисла кулаки і пильно подивилася на гостю.
А як же листи? Кажуть, люди бачили ваші до нього листи
От дурна, і як тільки таких в університеті тримають, розсміялася жінка. Я хто? Письменниця. Письменниці пишуть. Не вір листам, додала вже спокійніше. За листами ховають справжнє. Я ті, що були від нього, спалила всі до єдиного. А він мої беріг нащось. Дістала б їх теж би до вогню кинула. Там їхнє місце. Щоб не питали такі дурні, як ти, говорила швидко і нервово. Але, помовчавши хвилину, додала: Листи то творчість. Розумієш, ті, хто живуть письмом, рідко люблять сей світ таким, як він є. Нам щось надумати не гріх. А любов і поготів. Бо як то без любові? А щоденники і листи то найбільша брехня у світі. Галю, а де та плящина з морем? крикнула голосніше до жінки, котра поралася в сусідній кімнаті.
У шафі, мамо. Я забрала, поки чай питимете.
Ану-но, дай її сюди.
Жінка мовчки дістала з шафи закорковану скляну пляшку і поставила на підвіконня біля матері.
Там, усередині, море, старенька погладила плящину зморщеною рукою. Мені колись одна художниця привезла. Уявляєш море! Очі жінки всміхалися. Все життя воно мене кличе, а я так ні разу й не поїхала. Але я писала про море, хоч його і не бачила. Нюхала, як пахне морська вода, уявляла, смакувала тими картинами. І писала. Вийшло, скажу я тобі, дуже правдоподібно. Так мені кажуть. А ти мені про листи. Я ж певне, могла писати про любов, не любивши, якщо про море написала. Могла ж, правда?
Я в то не вірю, студентка вже сміливіше заглянула у вічі.
Стара спробувала підсунути пляшку ближче, але мало її не перекинула.
Я завжди когось любила, жінка знову дивилась у вікно і говорила повільно. Завжди. Не було б любові я б не писала. Любов і письмо то як сестри.
І Осипа?
Ти там щось іще хотіла, книжку підписати, чи що. Не згадаю. Жінка різко перервала розмову. Галю, а принеси-но мені чорнило, крикнула голосніше. Коли названа донька склала приладдя на столі та підсунула до нього крісло старої жінки, та тремтячою рукою вивела: «Кобиляньська».
Студентка встала, поправила спідницю й узяла книжку:
Вдячна. Я ще прийду.
Стара промовчала. Студентка зібралася виходити, але на порозі кімнати оглянулась. Ольга на неї не дивилася. На диво стрункий, як для таких літ, силует жінки з гордо піднесеною головою міг би стати картиною під пензлем хорошого художника.
Ніколи більше не питайте її про любов. Вона не любить про це говорити, шепнула гості Галина, коли зачиняла двері.
Кимпулунг, 1876
Вони вперто дерлися на гору: троє дівчат і два хлопці.
Може, перепочинем? благально дивився на товаришів юнак років двадцяти.
Ще трохи. Ольга зупинилася, вперлася руками у коліна, щоб віддихатися. Поділ її сукні був густо заліплений репяхами. От же ж халепа, бідкалася впівголоса, оббираючи зелені кульки, і чого б то дівчатам не одягатись у щось зручніше, як хлопці. Августо, ти як?
Юна худорлява дівчинка, що йшла поруч, зупинилась. Її обличчя розчервонілось, а шкіра на губах потріскалася від напруги. Августа загорнула кучеряве пасмо, що вибилось із зачіски, за вухо і впевнено махнула головою:
Все добре. Йдемо далі.
Юлько і Олесь дивилися на дівчат з-під лоба:
Подуріли, чи що? Цілком дурна то була думка дертися вгору задля забави. І де у вас тої снаги береться, пробурмотів під ніс Юлько. Олесь більше мовчав, але з виразу обличчя було помітно, що цілком підтримував брата.
Йти на гору надумала Ольга. Зрештою, в тому не було нічого дивного: ще змалку від її ідей у нормальних людей округлювались очі.
«Олька мала родитися хлопом», констатував якось батько, коли побачив, як та з розкритим ротом дивиться на вгодованого коня з лискучою шерстю і без страху гладить його по спині.
Тату, а можна я верхи? Мала благально дивилася батькові у вічі. Чоловік оглянувся навколо, чи ніхто не бачить, поправив сідло і підсадив доньку на коня:
Тримайся міцніше. І нікому не кажи. Бо дівчатам на конях не пасує.
А як хочеться?
Байдуже. Не пасує, і все. Чоловік повільно вів коня за віжки, а в Ольги аж котилася слина з кутиків губ від задоволення.
Так гарно, таточку, так гарно! хапала повітря ротом. Я чую, як у нього бється серце, гладила попід гривою коня.
Буде з тебе. Чоловік зупинився, схопив однією рукою семирічну доньку і поставив на землю.
Стійте, таточку, не йдіть. Мала міцно обійняла батька за ногу.
Тобі зле?
Ні, добре. Хочу, щоби так було довше. Дитина обіймала тата за ногу й міцно заплющувала очі, аж шкіра навколо біліла. Ви навчите мене їхати верхи?
Ти з мене смієшся? Хлопці не хочуть, а тобі конче треба?
Треба, таточку, треба. Хочу ним керувати, показала поглядом на коня. Далі відпустила батька, підійшла до тварини і торкнулась її тіла так високо, як могла. Ви лише гляньте, який він сильний. Який великий і дужий. Якби я змогла ним керувати я би стала ще сильнішою, ніж він.
От дурна дівка, тато почухав потилицю, то ж кінь. Де ж людині тягатися з його силою.
Ольга задумалась і по-дорослому серйозно промовила:
Ті, хто має владу над кимось, завжди сильніші, навіть коли без власної снаги. В тому і приємність.
З того дня Ольга часто бігала дивитись, як пасуться коні. Близько не підходила. Брала з собою все, щоб малювати, сідала десь удалині й годинами вбирала очима картину, що бачила перед собою. А далі мазок за мазком переносила її на полотно. Виходило не завжди добре. Хоч Ольга багато вчилася малюванню, але то була не та справа, яка давалась їй легко. Часом дівчинка дратувалась і жбурляла пензлика в траву, лягала на землю й дивилася в небо. Потім вставала і ще старанніше поверталася до роботи. І коли хто її в такі хвилини гукав то було марно. Нікого не чула і нічого не бачила. Часом улітку за малюванням зустрічала захід сонця.