З бабусею Севериною у Наталени Королевої повязано дуже багато згадок дівчинка любила простих веселих людей, а Северина могла завжди розповісти казку чи смішну історію. Рідна ж бабуся Наталени, Теофіла, не підтримувала це спілкування, вважаючи, що дитина повинна черпати все найкраще від поважних людей. Але дівчинка любила спілкуватися з різними людьми, і найбільшим її бажанням було те, щоб Маруся жила з нею, була їй за сестричку.
Бабуся Теофіла померла до того, як Карменсіті виповнилося шість років. У бабусі їй було несолодко, бо та хворіла, не сприймала світла, тому вдома постійно було темно, як у гробниці, повітря завжди було сперте, бо старша пані боялася протягів через ревматизм. Наталена жила у світі, який вже помирав, відходив, бо їх оточували такі ж кволі приятельки бабусі, як вона сама. Пізніше письменниця казала, що їй і там місця не було. Дитині не можна було ні бігати, ні гратися, ні сміятися, бо це все тривожило хвору бабусю. Про Наталену дбали добре, але вона не мала ні до кого притулитися, ні погратися, як звичайна дитина в її віці.
Передчасна втрата рідної бабусі викликала у родині велике занепокоєння: що робити з дитиною, куди її прихилити, адже дядько Еугеніо тоді працював в Римі, тому не зміг би дбати про неї. Тому у 1893 році Наталена Королева опинилася в монастирі-пансіоні Нотрдам де Сіон на французько-іспанському прикордонні. Там навчалися дівчатка з шести років, а Наталені було лише пять, вона приєдналася до навчання, але головна програма почалася в неї пізніше. Найбільше її захоплювало «Святе письмо стародавніх», тобто старогрецька та староримська міфологія. В кляштор до Наталени ніхто не навідувався, окрім вуйка-теолога, навіть на свята її ніхто не забирав.
У цій великій родині була також тітонька Інес, двоюрідна сестра її матері, але вона не могла опікуватися Наталеною, бо ще навчалася. Але коли дівчинці було вже десять років і потрібно було залишити кляштор, до неї приїхала саме тітка Інес, яка щойно вийшла заміж. Вона хотіла хоч трішки показати Наталені світ. За умовою забрати дівчинку повинен був дядько Еугеніо як її опікун. Проте 1898 року таки Інес забрала племінницю.
Вони вирушили разом у мандрівку до Аахена, як мріяла Наталена. Тієї мандрівки вони також навідалися до дядька Еугеніо у Рим, і дівчинка була цим неймовірно вражена, особливо через своє захоплення міфологією та історією. «Вступили до вогкої пітьми катакомб. Тепер Естрельїта зрозуміла, чому Рим Вічне місто. Вічне не вічністю своїх будівель, але вічних, не які відживають в уяві того, хто, входячи сюди, несе власне серце, як світло катакомбового «ліхтаря» який оживлює той давноминулий світ».
Уже в десять років Наталена знала пять мов, а також інші науки вивчала з захопленням та цікавістю, з дитинства тяглася до знань та нового. Вона вважала: «доки латинські слова вязатимуть її з героїчним минулим, вона ніде і ніколи не буде самітня. Це мова її далеких, дуже далеких предків»
Саме після всіх поїздок тітка Інес наполягла, щоб Наталена залишилася в них, а не жила далі в кляшторах чи монастирях. Проте дівчинка завжди почувалася відкинутою та зайвою, про що часто потім згадувала у власних творах. Письменниця в автобіографії часто з сумом говорить про те, що батько не хотів навіть бачити свою доньку і носив портрет покійної дружини дванадцять чи чотирнадцять років після її смерті, навіть коли одружився вдруге. Отже, Наталена Королева ще при народженні втратила звязок із матірю, не всмоктавши рідного з молоком. І ця карма «іншої» супроводжувала авторку все життя. З 1899 року майбутня письменниця жила у Мадриді з тіткою Інес, завдяки якій мала можливість перебувати при королівському дворі. Саме там вона близько познайомилась з майбутнім королем Іспанії Альфонсом ХІІІ. Хлопчик був дуже простим, і мати його надзвичайно переживала, що йому не вистачає гордості та усвідомлення своїй пожиттєвої місії. Будучи у гарному настрої, вона просила Наталену навчити його «пихи».
«Більшість його вихователів намагалися виховати його в дусі, милому королеві. Мучили його дотримання всіх правил етикети, нудили безкінечними оповіданнями про величність еспанських володарів. Але мети своєї не досягали. Перше враження, яке зробив на Наталену малий король, було таке, що блідий худенький хлопчик з надзвичайно сумним поглядом більш подібний на сироту, як на короля. Що ж, вона сама була сиротою, то враз почула до нього співчуття, симпатію. Був це малий товариш. І Наталена схотіла зробити йому приємність, викликати усміх на його сумному обличчю».
«Королева-регентка не ставила перешкод цьому приятельству. Зауважила, що дон Альфонсо завжди стає живішим, коли грається з Естрельїтою, бо ніхто не міг вигадувати такі ігри, як вона. А королева-мати дуже турбувалася слабим здоровям свого сина. Найулюбленішою грою обох дітей було робити «каравели» стародавні кораблі з приправлених на те дощечок. Готові «каравели» мали паруси, прапори, котви все, як «справжні». Також любили обоє стріляти з луків, бігати наввипередки. Гралися й «на Робінзона», мали навіть хатку, вибудовано власноручно, звичайно, з поміччю садівників, про яку, однак, не знали. Але ніколи не гралися на війну. По-перше, бо не мали вояків: гралися тільки самі двоє. А потім, щоб воювати, треба прецінь, мати ворога! Вони ж ворогувати не хотіли!»
Діти обожнювали бігати і гратися разом, їсти полуницю прямо з городу, непомиту і непочищену, просто збирати її з грядки, а не з порцелянових тарілочок. «По цій «урочистості» мила собі руки у водограях, що також не дуже схвалювалося вихователями, й вимахували мокрими руками у повітрі, як бачили, що роблять так садівники, ополіскуючи руки по праці». Вони тішились, що мати Альфонсо цього всього не знала, бо заборонила б їм товаришувати. У душах тоді ще дітей загорілося полумя першого кохання, яке буде тривати роки.
Коли Наталені було тринадцять, вона повинна була переїхати з родиною до Андалузії, бо у тітки Інес почався туберкульоз. «Лишатися в Бургосі було неможливо: його гострі, безсніжні зими з ледовим вітром напевно б знищили хвору. Також мусили уникати Мадрида з його зрадним вітром, що «свічку не згасить, але людину вбє».
Нове місце Наталені дуже подобалося. Вона любила плавати і ніколи не боялася стихій. «На небі почали громадитись хмари. Вітер іноді переходив у справжню бурю. Тоді хвилі йшли в наступ на берег. І оселя, дарма, що була у безпечному віддаленню від океану, здавалося, тремтіла вся, як корабель на морю. Вікна дзенчали, вітер вив і грозив. І Естрельїті приходила думка: яка шкода, що вона дівчина, а не юнак! Як би їй хотілося бути моряком, бути на кораблі, на морі!..»
Тітка Інес знову почала кашляти, це супроводжувалося гарячкою. Стривожений Лоренсо поспішив перевезти свою родину до Севільї.
У Севільї Наталені дуже подобалось, вона сама каже, що місто її усміхало. Тітка Інес наполягала, щоб Наталена вчилася співу, тому вона вправлялася в цьому. А також цікава всього, безстрашна Наталена заприятелювала з циганами. Вона завжди мала цукерки для циганчат, любила з ними теревенити та гратися. Стара пані Хосефа, яка мешкала в сімї тітки Інес, була шокована поведінкою Наталени, говорила з нею про етикет, про її коріння, але дівчина завжди тяжіла до простого люду.
А одного дня Наталена просто приголомшила свою сімю, коли танцювала на площі. Вона не могла відмовити юнаку танцювати з собою. «Відмовити було б великою нечемністю. Ну, звичайно, запрошували і її, й вона танцювала, бо дуже любила танці. Аж забула, що вже час додому. Тільки й всього! Та, на щастя, коли згадала, що вже пізно, її «партнер» запевнив її, що турбуватися зайво». Партнер мав з собою осла і довіз Наталену додому. Виявилося, що він був ослярем! Але ж це ніяк не вплинуло на неї, якщо не зважати на стару Хосефу, яка плакала, що «дівчина такого роду танцювала з ослярем».
Стосунки Наталени з циганами заключалися в дуже щирих та довірливих розмовах, саме тоді дівчина почула про своє майбутнє, яке в достеменності збулося. «Не дурно ми любимо тебе, а ти нас! Бо наша ти, дарма, що не нашої крові. Ціле своє життя блукатимеш світом, як ми! Скрізь дома і скрізь чужа. Не матимеш ані родини, ані рідного дому, ані рідного краю Двічі до шлюбу підеш. Двічі вдовою будеш, самітня у світі, як місяць на небі Біди в життю не зазнаєш. Голодна не будеш. Але багацтва ніколи не матимеш, бо не любиш ти грошей Не ціниш те, що за гроші купити можна «Серце живе» маєш. Маєш здібності і до мистецтва, і до науки. Та ще ліпший дар маєш: ворожити, як ми, можеш. Бо такий це дар: коли по правді справедливо ворожиш вбогість та біда йдуть за тобою. Це платня за рідкісний дар. Тому серед нас, гітан, багато є таких, що дурять, ремество з вищого дару роблять, заробляти ним хочуть. Та ж обдурити долю не можна. Вона кожного переможе. Єдина тільки Добра Мати кінець її владі кладе. Лише перед нею доля безсила. Але часом і найлукавіша ворожка, така, що віщого дару не має, мусить правду сказати, хоч би й не хотіла. То Дух Віщий озивається, її устами промовляє. Але раджу тобі, донечко: не ворожи!.. Не ворожи нікому і ніколи! Не обтяжуй свою долю, бо і без того нелегка вона в тебе!»