Так що я переїхав до Каса, Камілли та інших бійців, що жили в їхньому будинку. Я дізнавався про Каса все більше і більше, завдяки нашим довгим бесідам після тренувань. Він був надзвичайно щасливим, коли я поділився з ним історіями про моє колишнє безпутнє життя. Він світився, мов різдвяна ялинка. «Розкажи мені ще», говорив він. Я був ідеальним хлопцем для його місії без даху над головою, нікому не любий, знедолений. Я був жорстким, сильним і підступним, але водночас я був для нього чистою дошкою. Кас хотів, щоб я визнав свої недоліки. Він не змушував мене відчувати сором або приниження через моє виховання. Йому імпонував мій надзвичайний ентузіазм. Ентузіазм це слово, якому навчив мене Кас.
Кас розумів мене, адже так само, як і я, пройшов через важке життя. Його мати померла, коли він був малою дитиною. Він осліп на одне око під час вуличної бійки в дитинстві. Його батько помер у нього на руках, коли він був ще зовсім молодим. Поліціянт убив його улюбленого брата.
Кас працював на звичайній офісній роботі з девятої до пятої лише раз у своєму житті і то лише один рік. А потім він пішов, бо побився зі своїми колегами. Але він проводив багато часу, допомагаючи людям у своєму районі, розвязуючи їхні проблеми майже як позаштатний соціальний працівник. Він отримував величезне задоволення, допомагаючи іншим людям. Під час передвиборчої кампанії Ла Гуардіа[4], який балотувався в мери-реформатори Нью-Йорка, Кас допоміг викорінити політичну корупцію в своєму районі. Він досяг цього, ставши на дорозі одному з корумпованих ділків, який якось наставив на Каса дуло пістолета. Він був безстрашний. Але він був також і жорстким.
Я все життя захищав цього малого хлопця[5], сказав Кас. Багато моїх труднощів виникли через те, що я став на захист невдахи. Дехто з людей, заради кого я йшов на небезпеку, того не заслуговували. У світі мало людей, які заслуговують на порятунок.
Кас був абсолютним дальтоніком. Найкращий друг його батька був чорношкірим. Коли він служив в армії, розквартированій на півдні, у нього була боксерська команда. Коли вони подорожували, жоден готель не хотів приймати його чорних бійців, тому він спав із ними в парках.
Крім того, він був великим соціалістом. Він обожнював Че, Фіделя та Розенберга. Він розповідав мені про справу Розенберга, а я дражнив його.
Та годі тобі, Касе. Це неправильно. Вони були винні, казав я.
О, так, рикав він. Це ти зараз так кажеш, але якщо вони повернуть рабство, у тебе не буде можливості сказати, хто був винен, а хто ні. Адже вони теж збираються його повернути, чи не так?
Найбільшим його ворогом був Рональд Рейган. Рейган зявлявся на екрані телевізора, і Кас кричав аж поки не забракне повітря в легенях: «БРЕХУН! БРЕХУН! БРЕХУН! БРЕХУН!!!». Кас був справжнім маніяком. Він постійно говорив про те, хто заслуговує на смерть. «Людина вмирає так, як живе», говорив він мені.
Одного разу Кас сказав мені: «Коли в тебе багато грошей, ти маєш можливість допомогти всім, хто тобі дорогий. Ти можеш допомогти церквам чорношкірих». Він вважав, що чорні церкви були найкращою соціальною мережею для чорношкірих людей. Він любив преподобного Мартіна Лютера Кінга. Кас завжди любив допомагати людям, і саме на це він витрачав більшість своїх грошей.
«Гроші вони як приходять, так і йдуть, говорив він мені. Гроші то безпека, а безпека для мене то смерть, тож я ніколи не дбав про гроші. Як на мене, то всі ті речі, що для мене насправді важливі їх я не можу купити за гроші. Гроші мене ніколи не цікавили. Забагато багатих людей є поганцями, тому в мене погана асоціація з грошима. Правду кажучи, я не можу назвати себе марнотратцем. Я давав гроші людям, які потрапили в біду. Я не вважаю, що це марна трата грошей».
Він також не вірив у необхідність платити податки правому уряду. Він оголосив себе банкрутом, коли заборгував податковому управлінню 200 тис. доларів.
Як Кас потрапив у бокс, само собою було загадкою. Він зявився нізвідки і оголосив сам себе тренером із боксу. Ніхто ніколи про нього не чув. Він нічого не знав ні про контракти, ні про бійців, але називав себе менеджером. Зрештою він став управляти справами і тренувати багатонадійного молодого важковаговика на імя Флойд Паттерсон, який, як і я, був бідним хлопцем із Брукліна. Тоді боксом завідувала група під назвою IBC (англ. Іnternational Boxing Club), тобто Міжнародний боксерський клуб, що належила багатим підприємцям, які загарбали собі геть усі проєкти з просування чемпіонів. Але Кас довів Флойда до Чемпіонату, а потім сам відрядився до ІВС. А це означало, що він пішов проти заведених правил, тому що Френкі Карбо, гангстер із сімї Луккезе, був у змові з ІВС. Кас допоміг зламати хребет IBC, а Карбо опинився у вязниці за змову, вимагання та неліцензійне управління.
Проте серце Каса було розбите, коли Рой Кон, адвокат правого спрямування, забрав у нього Паттерсона, спокусивши новонаверненого католицького боксера зустрітися з Нью-Йоркським кардиналом Спеллманом. Відтоді ноги Касової в католицькій церкві не було. Після цього він ставав усе параноїдальнішим. Він стверджував, що хтось намагався штовхнути його під вагон метро. Він перестав ходити по барах, бо боявся, що хтось отруїть його напій. Він навіть наглухо зашив кишені своїх пальто, щоб ніхто не міг підсипати в них наркотики й підставити його. Нарешті він переїхав на північ штату до Кетскілла.
Він був параноїком навіть у власному будинку. Нікому не дозволялося заходити до його кімнати, і він вставляв у двері сірники, щоб побачити, чи не порушив хто бува його заборону за його відсутності. Якщо він бачив мене десь поблизу своєї кімнати, то питав: «Що ти тут робиш?». «Я живу тут, Касе. Живу я тут» відповідав я.
Одного разу ми з Томом Патті і Френкі, двома іншими боксерами, які жили в цьому будинку, вийшли на вулицю. Кас нікому не довіряв ключі, адже ми могли їх загубити, і тоді будь-який незнайомець міг би потрапити до будинку. Коли ми повернулися додому і постукали в двері, ніхто не відповів. Я заглянув у вікно і побачив, що Кас заснув у своєму улюбленому мякому кріслі під бурмотіння телевізора він був наполовину глухим. Том прикинув, що стукати треба було тоді, коли шоу переключалось на рекламу і на кілька секунд наступала тиша. Тож, дочекавшись цього моменту, ми кинулись до вікна і почали стукати, волаючи щодуху: «Касе! Касе!». За одну долю секунди Кас перевернувся на 180 градусів, упав із крісла й підхопився, зігнувшись у попереку й виставивши ліву руку щитом, готовий вирубати правою непроханого гостя. Ми всі покотились по підлозі від реготу.
Іншим разом один зі спаринг-партнерів, який зупинився у нас на ніч, вислизнув уночі з дому, щоб піти до міста. Том і я прокинулися рано вранці і збиралися спуститися вниз на сніданок. Ми зазирнули у вітальню і побачили, як Кас, лежачи на підлозі, повзе по-пластунськи з гвинтівкою в руці. Той пацан саме прийшов додому і стукав у вікно, а Кас, напевно, подумав, що це якийсь мудак з ІВС прийшов за ним. Ми з Томом переступили через нього і пішли на кухню за пластівцями.
Я міг продовжувати й розповідати схожі історії про Каса безкінечно. Він був надзвичайно унікальним та колоритним котаном. Але найкращий опис Каса, який я коли-небудь бачив, я зустрів у інтервю великого письменника Гая Талезе, яке він дав Полю Цукерману молодику, який збирав матеріал для книги про Каса.
«Він був римським воїном, який запізнився на дві тисячі років. Воїни люблять війну, вона їм потрібна це та атмосфера, в якій вони відчувають себе як вдома. У мирний час вони відчувають тривогу та неспокій, вважають себе марними людьми. Вони обожнюють гармидер навколо. Кас, як і Паттон (ймовірно мається на увазі Джордж Сміт Пáттон американський генерал, командувач армією США під час Другої світової війни прим. переклад.). відчував себе живим, лише коли навколо панував гармидер та інтриги, а повітря було сповнено передчуттям прийдешної битви. Він тоді почувався найбільш в ладу з собою, його нервові клітини, його розумові здібності були найбільш жвавими, і він почувався найбільш наповненим, коли перебував у збудженому стані. І якщо навколо не було небезпек та інтриг, він мав сам створити собі їх. Якщо життя стиха булькотіло, йому необхідно було підкрутити вогонь під ним, щоб знову відчути себе живим. Це давало йому кайф. Він був активістом, йому потрібно було метушитися».
Кас був генералом, а я його солдатом. І ми були готові до війни.
Я БУВ НІКОМУ НЕ ПОТРБІНИМ НІГЕРОМ ПІД ТОРАЗИНОМ, ЯКОМУ ДІАГНОСТУВАЛИ розумову відсталість, а цей старий білий мужик простягнув мені руку допомоги й вдихнув життя в моє его. Кас одного разу запитав мене: «Майку, уяви собі, що ти сидиш з психоаналітиком і він питає тебе, чи ти чуєш голоси? Ти збираєшся сказати Ні, але ж це голоси говорять тобі, щоб ти сказав Ні, Чи не так?» Кас був надзвичайно глибокою людиною. Ніхто і ніколи не змушував мене усвідомлювати, що я чорна людина. Він був таким само холодним та рішучим, даючи мені це усвідомлення, яким був би жорсткий чорний. «Вони думають, що вони краще тебе, Майку», говорив він. Коли він бачив когось на фіаті чи ролс-ройсі, то дивився на мене і говорив: «У тебе теж такий буде. Розбагатіти то не найважча в світі річ. Ти настільки вище за цих людей. Вони ніколи не зможуть зробити те, на що здатен ти. Це всередині тебе. Думаєш, я б тобі говорив такі слова, якби в тобі не було цього? Якби це було так, я міг би зробити з тебе кращого бійця, але ніколи б мені не вдалося зробити з тебе чемпіона».