Тож Гаррісон підвівся і сказав, що я був «несамовитим хлопцем, винним у зґвалтуванні, і міг би повторити цей злочин у майбутньому». Якщо вам не вдасться довести провину підсудного, ви зменшите серйозність злочину, принизите якість правоохоронних органів, виставите дурнями інших невинних осіб та дозволите злочинцю продовжувати наче і не було нічого свій спосіб життя».
Суддя Гіффорд погодилась. Жодної застави. А це означало, що шлях мені просто до вязниці. Гіффорд уже збиралась покласти край розгляду, коли в залі суду піднялася метушня. Дершовіц підскочив зі свого місця, схопив портфель і гучно вискочив із залу суду, буркотячи собі під ніс: «Я йду подивитися, як чиниться правосуддя». У залі запанувало деяке спантеличення, але суддя вдарила молотком по столу. Цього було достатньо. Прийшов окружний шериф, щоб взяти мене під варту. Я встав, зняв годинник та ремінь і простягнув їх разом із гаманцем Фуллеру. Дві мої подруги в першому ряду нестримно ридали. «Ми любимо тебе, Майку», схлипували вони. Камілла встала і підійшла до лави підсудних. Ми обнялися на прощання. Потім шериф вивів через задні двері нас із Джимом Войлзом із залу суду.
Вони відвели мене вниз до зали очікування. Мене обшукали, зняли відбитки пальців і ретельно обробили. Ззовні на мене чекав натовп репортерів, які оточили машину, яка мала відвезти мене до вязниці.
«Коли ми будемо йти, не забудь надіти пальто поверх наручників», порадив мені Войлс. Він серйозно? Поступово заціпеніння давало місце люті, і я починав закипати. Отже, мені має бути соромно, що мене ведуть у наручниках? Вони мій знак чесноти. Я буду сукою, якщо сховаю наручники. Джим думав, що, сховавши наручники, я позбудуся болісного сорому, але ж ні, навпаки, ховати наручники було б для мене нестерпніше! Мене мали бачити з тим залізом на мені. До біса всіх інших ті, хто розуміє, мають бачити на мені ці кайдани. Я навчався у військовій школі.
Ми вийшли з будівлі суду і попрямували до машини, і я гордо підняв свої руки в наручниках. Я криво посміхнувся, ніби кажучи: «Ви вірите в це лайно?» Ця моя фотографія потрапила на першу смугу газет усього світу. Я сів у поліцейську машину, і Джим утиснувся поруч зі мною на заднє сидіння.
«Ну що ж, фермерський хлопчик, тепер тільки ти і я», пожартував я.
Нас відвезли до розподільчого центру, щоб визначити, до вязниці якого рівня мене слід відправити. Мене роздягнули догола, змусили нагнутися і обшукали порожнини тіла. Потім мені видали якусь галіму піжаму і тапки. А потім відправили мене до молодіжного центру Індіани в Плейнфілді для злочинців другого і третього рівнів. До того часу, як я дістався до свого кінцевого пункту призначення, злість виїла мені нутро. Я збирався показати цим шмаркачам, як відбувати термін. У мій спосіб. Кумедно, але мені знадобилось багато часу, щоб зрозуміти, що ця маленька біла жінка суддя, яка спровадила мене до вязниці, можливо, врятувала мені життя.
1
МИ БУЛИ В ТЬОРКАХ ІЗ ЦИМИ ХЛОПЦЯМИ, ЯКИХ НАЗИВАЛИ «ПУМА БОЙЗ». БУВ 1976 рік, і я жив у Браунсвілі, що в Брукліні, а ці хлопці були з мого району. Тоді я бігав із командою Ратленд-Роуд, яка називала себе «Кішки». То був гурт карибських хлопців із сусідніх Краун-Хайтс. Ми були розбійним гуртом. Дехто з наших друзів-гангстерів посварилися з Пума Бойз, і ми пішли до парку, щоб підтримати їх. Зазвичай ми не мали справи з вогнепальною зброєю, але то були наші друзі. Отже, ми накрали купу різного лайна: кілька пістолетів, 357 Магнум і довгу гвинтівку М1 із прикріпленим до неї байонетом часів Першої світової війни ніколи не знаєш, що знайдеш, коли вломлюєшся до чужих будинків.
Тож йдемо ми вулицями, тримаючи нашу зброю, і ніхто не підходить до нас, навколо немає жодного поліціянта, щоб нас зупинити. У нас навіть не було мішка, щоб сховати в нього велику гвинтівку, і ми тому просто по черзі несли її по кілька кварталів кожен.
«Йо, он де він! сказав мій друг гаїтянин Рон. Отей чувак у червоних шузах пума і з червоною шиєю». Рон помітив хлопця, якого ми вистежували. Коли ми кинулися бігти, величезна юрба в парку розступилася, наче море перед Мойсеєм. І добре, що вони те зробили, бо бум! один із моїх друзів відкрив вогонь. Почувши стрілянину, усі кинулися навтьоки.
Ми продовжували йти, і я зрозумів, що дехто з Пума Бойз ховаються поміж припаркованих машин на вулиці. У мене була гвинтівка М1, і я швидко крутнувся навколо, щоб побачити, що то за великий хлопець цілить у мене з пістолета.
Ми продовжували йти, і я зрозумів, що дехто з Пума Бойз ховаються поміж припаркованих машин на вулиці. У мене була гвинтівка М1, і я швидко крутнувся навколо, щоб побачити, що то за великий хлопець цілить у мене з пістолета.
«Якого дідька ти тут робиш? сказав він мені. То був мій старший брат Родні. Забирайся на хрін звідси».
Я просто пішов собі далі, вийшов із парку і пішов додому. Мені було тоді десять.
Я ЧАСТО КАЖУ, ЩО Я БУВ ПОГАНОЮ ВІВЦЕЮ В СІМЇ, АЛЕ, якщо зважити все, майже все моє дитинство я був, насправді, покірним хлопчиком. Я народився в лікарні Камберленда в районі Форт-Грін у Брукліні, Нью-Йорк, 30 червня 1966 року. Мої найперші спогади повертають мене до лікарень, в яких я малим проводив чимало часу: я постійно мав якісь проблеми з легенями. Одного разу, щоб привернути до себе увагу, я сунув палець в Drano[2] і облизав його. Мене стрімголов повезли до лікарні. Я пригадую, що моя хрещена дала мені там іграшковий пістолет, але я його дуже швидко зламав.
Я мало що знаю про свою сімю. Моя мати, Лорна Мей, все життя прожила в Нью-Йорку, проте народилася вона на півдні, у Вірджинії. Якось мій брат вирішив провідати ту місцину, де виросла моя мати. Він сказав, що не знайшов там нічого, окрім парковання для трейлерів. Тож я реально нігер із трейлерного парку. Моя прабабуся Берта і моя двоюрідна бабця працювали на білу леді в тридцяті роки тоді, коли більшість білих не хотіли наймати чорношкірих. Берта і її сестра настільки були вдячними за це, що обидві назвали своїх дочок Лорнами на честь тієї леді. Берта витратила зароблені гроші, щоб віддати своїх дітей до коледжу.
Напевно, я успадкував нокаутуючий сімейний ген від моєї прабабусі. Лорна, кузена моєї мами, казала мені, що чоловік тієї сімї, де була Берта, постійно бив свою дружину, і Берті це не подобалось. А вона була великою жінкою.
«Не торкайся її», сказала вона йому.
Він сприйняв це за жарт, але вона вперіщила його кулаком і посадила тим ударом на дупу. Наступного дня він побачив Берту і сказав їй: «Ну, як живете, міс Прайс?» Він перестав бити свою дружину і перетворився на зовсім іншу людину.
Мою маму всі любили. Коли я народився, вона працювала наглядачкою в жіночій вязниці на Манхеттені, але водночас вона вчилася на вчительку. Тоді, коли вона познайомилась із моїм батьком, вона закінчила третій курс. Він захворів, і їй довелося покинути навчання, щоб доглядати за ним. Але смак на чоловіків, як для такої освіченої жінки, у неї був нікудишній.
Я мало що знаю про сімю свого батька. Правду кажучи, я взагалі погано знав його. Чи то пак того чоловіка, про якого казали ніби він мій батько. У моєму свідоцтві про народження сказано, що моїм батьком був Персел Тайсон. Єдина проблемка в тім, що ні я, ні мій брат, ні моя сестра ніколи не бачили цього чувака.
Нам усім казали, ніби наш батько, то Джиммі «Керлі» Кіркпатрік-молодший. Але я заледве щось колись чув про нього. З часом до мене дійшли чутки, що Керлі був сутенером і що він вимагав гроші у жінок. А потім він раптом став називати себе церковним дияконом. Ось чому щоразу, коли я чую, як хтось називає себе преподобним, я кажу: «преподобний-дефіс-сутенер». Якщо гарненько подумати, то ці релігійні хлопці мають харизму сутенерів. Вони можуть змусити будь-кого в церкві робити все, що їм заманеться. Тож для мене це завжди так, «єпископ-дефіс-сутенер», «преподобний-дефіс-сутенер».
Керлі періодично приїжджав до нас. Вони з мамою ніколи не розмовляли один з одним, він просто сигналив, і ми спускалися вниз, щоб зустріти його. Ми, діти, набивались в його «кадилак», думаючи, що поїдемо на екскурсію на Коні Айленд або Брайтон Біч, але він просто возив нас кілька хвилин навколо, а потім підкочував назад до нашого будинку, давав нам трохи грошей, цілував на прощання мою сестру і потискав руки мені й брату. Оце й усе. До побачення, можливо, наступного року.
Моїм першим районом був Бед-Стай у Брукліні. Тоді це був цілком пристойний робочий район. Усі один одного знали. Жилося тут нормально, але неспокійно. Кожні пятницю і суботу в будинку було як у Вегасі. Моя мама запрошувала гостей на гру в карти і кликала всіх своїх подружок, багато з яких працювали в розпутному бізнесі. Вона відряджала свого бойфренда Едді купити ящик спиртного, і вони, розбавивши його водою, продавали шоти. Кожну четверту комбінацію карт переможець повинен був кинути в банк, щоб хазяї заробили грошей. Моя мама готувала крильця. Мій брат пригадує, що крім дрібних злодюжок та повій там також були гангстери та детективи. У нас були всі вершки. Коли у моєї матері зявлялися гроші, вона пускалася берега. Вона вміла легко заводити знайомства, і в неї завжди була купа подружок та ціла купа чоловіків. Усі і кожен пили й пили до нестями. Вона не курила маріхуану, але курили всі її друзі, тому вона постачала їм наркотики. Вона просто курила цигарки Kool 100s. Подругами моєї мами були повії або ж просто жінки, які спали з чоловіками за гроші. Ніяких витончених чи простих людських натур. Перш ніж піти на побачення зі своїми чоловіками, вони залишали в нас своїх дітей. А коли вони приходили забирати своїх дітей, на їхньому одязі інколи бувала кров, і моя мати допомагала їм відіпрати її. Одного разу я прийшов додому і побачив там біле немовля. «Що це, в біса, за хрєнь?» подумав я. Але ось такий вигляд мало моє життя.