«Дивись, нігер скаче», засміявся один хлопець. Я намагався зробити виворіт Алі, але він мені не вдавався. Але почуття того, що мені вдалось постояти за себе, було надзвичайно приємним, як і те, що всі аплодували мені і давали пятюню. Думаю, під усією тою соромязливістю, я завжди був запальним та цікавим хлопцем.
Я отримав геть новий рівень поваги на вулиці. Тепер, замість того, щоб питати мою маму: «А чи не вийде Майк із нами погуляти?», діти питали: «А можна Майк Тайсон піде з нами?» Інші пацани приводили своїх хлопців, щоб ті билися зі мною, і всі інші робили свої ставки на перможця. Тепер у мене зявилося додаткове джерело доходу. До мене приїздили з інших районів міста. Я багато вигравав. І навіть коли перемога була не за мною, хлопці, що відбились від мене, казали: «Чортяка! Тобі ж тільки одинадцять?» Ось так мене почали впізнавати в Брукліні. За мною водилась така репутація, що я готовий битися з будь-ким дорослим чи малим. Але ми не дотримувалися на вулиці правил Маркіза Квінсберрі. Якщо ти надер комусь дупу, це ще не означає, що все скінчено. Раз йому не вдалось побороти тебе в бійці, він міг відшукати інший шлях: інколи він приходив із друзями, і вони били мене разом кийками.
Я почав потроху мстити за побої, нанесені мені хуліганами. Припустимо, я йшов із друзями і бачив одного з тих хлопців, що побили мене і знущались наді мною кілька років тому. Він міг, на приклад, зайти до магазину за покупками, а я витягав його за дупу звідти і починав лупцювати. Я навіть не пояснював своїм друзям, чому ми це робимо, я просто казав: «Ненавиджу отого мудака», і вони підхоплювалися до нього, рвали на ньому одяг і били того сраного покидька. Той хлопець, що забрав і викинув мої окуляри? Я побив його на вулиці, як драну собаку, за те, що він принизив мене. Може він і забув про той випадок, але я ніколи.
Разом із цією нововіднайденою впевненістю в моїй здатності постояти за себе зростала й моя злочинна натура. Я ставав усе нахабнішим. Я навіть почав красти в моєму власному районі. Мені здавалось, що так чинять усі. Я геть не розумів правил вулиці. Я думав, що все навколо було моєю чесною здобиччю, адже я сам точно був таким для інших. Я гадки не мав, що там були люди, з якими краще не звязуватися.
Я жив у багатоквартирному будинку і грабував усіх, хто жив у моєму домі. Вони так ніколи й не дізнались, хто був злодієм. Деякі з цих людей були друзями моєї матері. Вони обмінювали на готівку свої чеки на соцдопомогу і купували собі спиртне, а потім йшли в гості до моєї мами, щоб випити і трохи розважитись. Я ж ішов до своєї кімнати і виходив через пожежний вихід, щоб вдертися в їхні квартири і винести все, що знаходив. Потім та леді піднімалась до себе нагору і, розуміючи, що сталось, бігла назад до нас із криками: «Лорна, Лорна, вони забрали все. Вони забрали навіть дитячу їжу! Усе! Усе забрали!»
Коли гості розходились, мама йшла до моєї кімнати.
Я знаю, що ти дещо наробив. А ну, зізнавайся, хлопче! Що ти вчинив?
Я ж відповідав на це:
То був не я, мамо. Подивись навколо.
Я брав їжу та речі і залишав їх на даху, щоб забрати їх пізніше разом із моїми друзями.
Як я міг щось таке скоїти? Я був ось у цій кімнаті й нікуди не виходив.
Що ж, як то зробив не ти, то ти однаково знаєш, хто міг це зробити, злодюжко, кричала моя мати. Та ти просто злодій. Я ніколи нічого в моєму житті не вкрала. Я не знаю, у кого ти такий злодюга вродився.
О Боже! Можете собі уявити чути таке лайно від власної матері? Моя сімя полишила будь-які сподівання щодо мене, геть усі. Вони думали, що моє життя буде життям злочинця. Ніхто ніколи в моїй сімї не коїв нічого подібного. Моя сестра постійно говорила мені: «Знаєш, яка птаха не літає? Арештант! Арештант у клітці не літає!»
Якось раз ми були з мамою в гостях у її подруги Ваї. Чоловік Ваї був одним із тих хвалькуватих багатих хлопців. Він заснув, а я дістав із його кишені гаманець і взяв гроші. Прокинувшись, він сильно побив Ваю, думаючи, що то вона взяла гроші. Усі в окрузі почали ненавидіти мене до глибини душі. А якщо хтось мене й не ненавидів, то вже точно заздрив мені. Навіть гравці. У мене були залізні нерви.
Це було неймовірно. Мене зовсім не хвилювало, коли, схопивши чийсь ланцюжок, я тягнув його хазяїна сходами так, що його голова стрибала мов мяч: «Бум бум бум» А мені що до того? Нічогісінько мені треба той ланцюжок. Я нічого не знав про співчуття. Та й із чого б мені про це знати? Ніхто й ніколи не проявляв жодного співчуття до мене. Єдиний раз, коли я відчував співпереживання це коли хтось застрелив чи підрізав мого друга. От тоді мені було сумно.
Але, чорт забирай, однаково ти це робиш. Ти думаєш, що тебе-то не вбють. Це може статися з будь-ким іншим, але не з тобою. Я просто не міг зупинитися. Я знав, що мене можуть вбити, але мені було байдуже. Однаково, думав я, мені не дожити до шістнадцяти, тож чого паритись? Мій брат Родні нещодавно сказав комусь, що вважав мене найсміливішим хлопцем з усіх, кого він знає. Але сам я не вважав себе сміливцем. У мене були хоробрі друзі, які ладні були лізти в перестрілку за свої коштовності, годинники чи мотоцикли. Вони не здавались, коли на них нападали. Ці хлопці користувалися найбільшою повагою в окрузі. Не знаю, чи був я сміливим, але я точно мав приклади того, що можна назвати хоробрістю. Мені завжди здавалося, що я швидше божевільний, ніж сміливий. Я стріляв у людей посеред вулиці тоді, як моя мати виглядала з вікна. Я був безмозгим малим. Може, то й була, на думку Родні, сміливість, але, як на мене, це було від нестачі мізків. Я був екстремістом. Але всі, кого я знав у тому своєму житті, були саме такими. Навіть хлопці, які працювали, займались на стороні криміналом. Вони продавали наркотики або грабували. То було схоже на світ кіборгів, де копи були поганими хлопцями, а грабіжники та шахраї хорошими. І як ти нікому не шкодив, ніхто просто не сприймав тебе всерйоз. Ти б просто став в їх очах пустим місцем. Але якщо ти чинив зло, то з тобою все було добре. Тебе хтось зачепив вони прийдуть захищати тебе. Вони знали, що ти один із них. Я був такий крутий, що всі ці хитрі, скалозубі відморозки знали моє імя.
А ПОТІМ УСЕ ПІШЛО ШКЕРЕБЕРТЬ. Я СТАВ ЗАЧАСТО ЗУСТРІЧАТИСЬ із поліцією. Отримати кулю в Браунсвілі було справою випадку. Ти міг сидіти в провулку за картами, а якісь хлопці просто могли пробігти поруч, перестрілюючись з іншою бандою. Ти ніколи не знав, коли це все лайно може дістатися до тебе. Або ж іноді гангстери могли проїхати повз на мотоциклах і бум! бум! вони поцілили в тебе. Ми знали, де проводить час кожна з банд і просто не ходили в деякі місця.
Але це зовсім інша справа, коли в тебе починають стріляти копи. Одного разу ми йшли повз ювелірний магазин на Амбой-стріт і помітили, що хазяїн магазину несе якусь коробку. Я схопив коробку, і ми побігли. Тільки но ми наблизились до нашого кварталу, як зачули вереск автомобільних шин з машини вискочили кілька поліціянтів і бах! бах! бах! вони почали стріляти в нас з-під прикриття. Я побіг чимдуж до покинутої будівлі, де ми зазвичай тусувалися, і зрозумів, що погоня позаду. Я знав цю будівлю як свої пять пальців. Я знав, як пролізти через стіни, піднятися на дах або залізти у дірку і опинитися в кроквах над стелею. Тож я так і зробив. Я заліз під стелю, і, виглянувши в дірку, побачив, що внизу хтось ходить.
Я побачив, як копи заходять до будинку. Вони почали ходити, тримаючи зброю напоготові, а один із них пішов просто в дірку в підлозі.
«Срань господня, ці чортові дітлахи лоскочуть мені яйця, примушуючи заходити в цю будівлю, сказав він. Я повбиваю цих чортових шибздиків». Я слухав балачки цих білих копів і тихо сам собі сміявся.
Будівля була занадто крихкою, щоб копи могли піднятися на наступний поверх її протрухлими сходами. Але був шанс, що вони підведуть очі нагору і побачать, як я ховаюсь у кроквах, і тоді вони вже напевно підстрелять мою дупу. Я подумав було стрибнути на сусідній дах, тому що то був мій будинок, але йшлося про стрибок у десять футів.
Тож я піднявся на дах, а мій друг, який жив у моєму будинку, виліз на свій дах. Я стояв на колінах, бо, підведись я на повен зріст і копи, які були зовні, помітили б мене, мій друг тим часом розповідав мені в деталях усе, що відбувалось навколо.
«Просто розслабся, Майку. Вони вийшли з будівлі. Але вони все ще шукають тебе. Там внизу купа поліційних машин», повідомив він.
Я чекав на тому даху, здавалося, цілу вічність. «Майку, вони спустилися. Вони внизу», сказав нарешті мій друг.
Тож я спустився вниз, але вирішив ще трохи зачекати всередині. Мої друзі оглядали квартал, перевіряючи, чи не ховаються там копи. «Почекай ще трохи, Майку», сказав мій друг. Нарешті він сказав мені, що я можу вийти. Мені пощастило вибратися з цієї ситуації. У коробці з коштовностями, яку ми вкрали, були всі ці дорогі годинники, медальйони, браслети, діаманти та рубіни. Цілих два тижні ми витратили на те, щоб порозпродувати все те лайно. Нам доводилося продавати частину в одному місці, а з іншою їхати в протилежну частину міста.