Том 2. Час творчості - Василь Семёнович Стус 3 стр.

Пригадуєш своє метро?
Щит, вагонетки, шпали?
Коли душа цвіла добром,
хоч і добра не знала,
яке на смак воно. Коли
робилось і творилось;
там тихим голосом незлим
так гарно говорилось
про цілий світ. А Київ спав
у нас над головою.
Та вже тоді ти прочував
час зустрічі з бідою,
що закушпелить не збагнеш,
де гаряче, де зимно.
Тепер доходь найдальших меж,
як закуріла димно
твоя ізвомплена душа,
із неї біль валує.
Але душа й без кунтуша
і в злиднях козакує.

Тут сни долають товщу забуття
і виринають з теміні, як змії.
Тут на кону забутого життя
блазнюють, корчаться, як лицедії
вертепних інтермедій. Тут живе
ховається у смерк і так існує,
пропахле смертю. Небо гробове
за нами назирає і вартує,
щоб не згубити. І в хапливий сон
угнався гострий, ніби ніж, прокльон,
і провертається в душі розверстій,
бо він найбільший ворог мій спішить
моєю кровю лезо окропить,
щоб став і ти такий, як треба, черствий.

Будні тут тобі про свято,
а про свято будні правлять.
Хоч занадто творчу хату
пильні погляди буравлять,
хоч твоє зголіле серце
тут обмацують руками -
не зважай на те, не сердься:
те одвічне, що над нами,
стріли повиймає з рани
і губами обцілує -
адже хвиля пожадана
убиваючи рятує.

Край золотого бережка
вода струміла,
щока, солона і гірка,
мені щеміла.
Єдвабом теплим обдало
мій зір колючий,
вечірнє сонце відійшло
за дальні кручі.
І захід дзвоном калатав,
і звістувала
зоря між радісних заграв,
що ніч настала.

На однакові квадрати
поділили білий світ.
Тільки нащо це? Не знати,
нащо. А вселенський гніт
чавить ката, чавить жертву,
безневинного нема.
Всім судилося померти
за замками сімома.
На квадрати людське горе
поділили і радій,
укоряючись покорі,
бо Господь нагородив
божевіллям переселень,
конкуренцією зла.
Ти мене даремне, леле,
в світ неправди привела.
Душ намарне ґвалтування
без причини, без мети.
Соти ярого страждання,
пустографки самоти.

Бється серце, як пташа німе,
буде спогадами надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде буде плакати.
Будуть сипати сухі сніги,
будуть ще й дощі періщити,
посмутніють вірні вороги,
а зрадливі друзі тішитись,
що одної голови нема
і не буде вже повіки-вік,
лиш затужить по тобі зима,
по бідасі чоловікові.
Скоро смерть мене в похід візьме,
і життя не буде надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде буде плакати.

Оцей світанок ніби рівний спалах
нічного парашута, що розкрився,
та, втративши тяжіння до землі,
завис над світом наче передумав
і вирішив вернутися увись
(заломлена інерція бажання
геть вимертвила цей опуклий спалах
сліпого болю) сизий голуб досвіток
збудив мене своїм крилом страпатим
і прохилив ілюзію життя
(десь гавкав пес і видалося, наче
сувій століть помалу став згортатись
і на мезолітичному виткові
так довго полотна не попускав).
Летів розлого чорний-чорний ворон
обезземеленим безкраїм небом,
і безберегий лет його значився,
як апокаліпсису переддень.
І так здалося: предковічним мітом
не можна вже душі переконати,
що однонапрямкова, як одвіку,
надій, погроз і часу течія.
Бо вже давно усе те пережите,
що довго крилося будучиною.
Майбутнє все в минулому. Сьогодні -
лиш візерунок мертвої душі.
І ще здалося вдосвіта, наосліп:
що я себе утратив многотою
самопомноженого цього світу,
що світиться біноклями страждань -
моїх любовей, товчених на скалки,
де кожна скалка круглиться, мов око
побожеволілого од нещастя,
що я згубився сотнями відбитків
самосебезмертвілого в довірах
і нахиляннях до безодні світу,
котра гогоче тьмою, мов яскиня
неолітична: вабить і страшить.
Був досвіток. І засклена осліплим
підсиненим чорнилом спроневіри
небесна твердь мовчала, як отерпла,
лиш чорний-чорний ворон пролітав -
окреслював мезолітичні кола,
мов діри всесвіту.

Загородили білий світ
будинками і муром -
і обернулося на міт
моє життя похмуре,
і утікати почала
земля моя кохана,
лиш дві руки, як два крила,
шукають безнастанно
опорятунок угорі,
в осліплій сивій висі.
Тепер віддайся смертній грі.
Тепер, зблудивши в лісі
несусвітенних цих обмов,
пильнуй надію в хащі,
спізнавши вочевидь: любов,
як і життя пропащі.
Та віддавайся смертній грі,
цій подрузі навіки.
Мов таті, свищуть чагарі,
розверзлось чорне віко
непамяті, неначе труп
скоцюрблений спускають
на мотузках, у кілька рук.
І знову повертають
тебе землі, що почала
віддавна утікати.
Стреми ж до неї в два крила,
щоб смертю смерть попрати.

Ця мить як тріщина у камені,
загусла на смолу пітьма.
Ані минулого нема мені,
ані майбутнього нема.
Уводноволені течуть
як ноче-дні, так і дне-ночі,
лиш серце вірити не хоче
і цідить сіру каламуть
на вечори, і дні, і ранки,
і ночі вискалки ждання.
Був віщий сон: мов коло ґанку
приспала зграя вороння
і голу хату обліпила,
і довго каркала в вікно.
Зимова блискавка розбила
твій дім надвоє колуном.
І як зліпити половинки,
зєднати як сам Бог не зна.
І плаче син, голосить жінка,
немов зигзиця, край вікна.

Якими нападами рвусь до вас,
своєї спроневіри гострим краєм.
Валує з мене самота, як сказ,
і лють, немов пропасниця, стрясає
напругле тіло. Розтопився час,
його змертвіла хвиля нас гойдає.
Чи вільного життя ми ще назнаєм?
Ачи повернемо бодай по нас,
бодай душею голою? Бодай
пречистими і білими кістками?
Чи ж нами втішиться наш рідний край?
Заграє радісна зоря над нами,
рабованими янголами мук?
Чи вже вгорі на нас чигає крук?

То як тобі пенати?
Тягнись, як шарий віл.
Десь шамотить Хрещатик
і кішлиться Поділ.
Подзенькують трамваї,
автобуси снують,
оденки десь справляють,
пиячать і жують.
І пють моє здоровя
і многая літа.
Край мого узголовя
Мати пресвята
маною сновигає,
ні оком не змигне,
сліпа рука блукає -
відшукує мене.
Шепочуть спраглі губи:
синочку, сину мій,
за віщо тебе губить
Господь усеблагий?

Пірнаю в ночі, наче в сни,
до ранку не прочахну.
А три весни, як три стіни,
пополотніли з жаху.
Ще видиться: тонка сосна
пірнути в небо хоче,