Пан Кеплер дуже сміявся з моїх пояснень. Та коли я на його уроці знову стала патякати, він загадав мені другий твір, цього разу він мав назву «Невиправне базікало». Я йому й це написала, і на двох уроках поводилася бездоганно. А на третьому моє патякання знову вивело його з себе; і от Анні знову загадують твір: «Кряк-кряк, мамзель Качка»! Весь клас «лежав». Я теж сміялася, хоча більше нічого про базікання вигадати не могла. Треба було знайти щось нове, оригінальне. Моя подруга Санна, чудова поетеса, порадила мені написати вірші й взялася допомагати. Я була в захваті. Нехай Кеплер собі дражниться, я з ним порахуюся, він у мене стане посміховиськом для усього класу!
Вірші вийшли дивовижні, успіх надзвичайний! Там було про маму-качку й тата-селезня й про трьох каченят, яких тато заклював насмерть через те, що вони забагато крякали. На щастя, Кеплер зрозумів жарт і прочитав вірші у нашому класі й у інших класах також, та ще й з коментарями. Відтоді я можу базікати скільки мені заманеться, й жодних штрафних робіт!
Щоправда, Кеплер все одно мене піддражнює.
Анна.
Середа, 24 червня 1942 р.
Люба Кітті!
Неймовірно спекотно. Всі відсапуються, пихтять і потіють у цьому пеклі, а тут ще доводиться бігати пішки. Лише зараз я зрозуміла, яка гарна штука трамвай, особливо відкриті вагони. Та це заборонений плід для нас, євреїв. Тож лишається бігати своїми двома. Учора мені було треба до зубного лікаря на Ян-Люкенстраат, протягом перерви на сніданок. Це досить далеко від нашої школи, треба було йти повз міський сад. Я так втомилася, що на останніх уроках ледь не заснула. Добре ще, що дорогою мені зустрілося багато добрих людей і вони самі пропонували мені води. Асистентка зубного лікаря дуже привітна й уважна.
Ми можемо користуватися лише перевозом та й усе. Це маленький катер, він іде від Йозефизраелськаде, й перевізник одразу перевіз нас, щойно ми попросили. Голландці, безперечно, не винні, що нам так погано.
Якби лише не ходити до школи! На пасху вкрали мого велосипеда, а маминого тато віддав знайомим на збереження. На щастя, скоро канікули, ще тиждень і стражданням кінець.
Учора вдень трапилося щось дуже приємне. Коли я проходила повз те місце, де зазвичай стояв мій велосипед, хтось мене гукнув. Я обернулася й побачила дуже гарненького хлопця, з яким познайомилася напередодні у моєї шкільної подруги Єви. Він трохи соромився, та назвав своє імя: Гаррі Гольдберг. Я здивувалася не зрозуміло, що йому було треба. Та скоро все зясувалося: він хотів провести мене до школи. «Якщо нам по дорозі, то ходімо» відповіла я, й ми пішли разом. Гаррі вже 16 років, і він дуже мило розповідає усілякі історії. Вранці він знову чекав на мене, очевидно так буде й далі.
Анна.
Вівторок, 30 червня 1942 р.
Люба Кітті!
До сьогодні мені геть не було коли писати. У четвер я провела цілий день у знайомих. У пятницю до нас прийшли гості, і так до сьогодні. За цей тиждень ми з Гаррі потоваришували. Він мені багато розповів про себе. Сюди, в Голландію, він приїхав сам, тут у нього дідусь і бабуся, а батьки в Бельгії.
Колись він товаришував з дівчинкою Фанні. Я її теж знаю. Вона взірець сумирності й нудьги. Відтоді, як Гаррі зі мною познайомився, він зрозумів, що з Фанні йому страшенно нудно. Я його, бачте, розважаю. Ніколи не знаєш, до чого ти придатна!
У суботу в мене ночувала Йоппі. Але в неділю вона пішла до Ліз, і я нудьгувала смертельно. Ввечері Гаррі мав прийти до мене. О шостій він потелефонував:
Говорить Гаррі Гольдберг. Чи можна покликати Анну?
Так, Гаррі, це я.
Добрий вечір, Анно. Як твої справи?
Дякую, добре.
На жаль, я сьогодні не зможу прийти. Але хочу з тобою поговорити. Можеш вийти до мене за десять хвилин?
Добре, я виходжу.
Я швиденько перевдягнулася й злегка пригладила волосся. Тоді стояла біля вікна й хвилювалася. Нарешті він прийшов. Диво дивне я не полетіла стрімголов сходами, а спокійно чекала, коли він подзвонить. Тоді я спустилася донизу, й він одразу почав:
Чуєш, моя бабуся вважає, що ти для мене надто молода. Вона каже, що мені слід бувати у Лурсів. Вона, мабуть, зрозуміла, що я не хочу зустрічатися з Фанні.
А чому, ви хіба посварилися?
Ні, навпаки, та я сказав Фанні, що ми різні люди, і через це в мене немає бажання витрачати з нею багато часу. Та нехай вона ходить до нас у гості, а я буду заходити до них. А потім я думав, що Фанні товаришує з іншими хлопцями. Виявляється, це неправда, й тепер дядько каже ти мусиш просити у неї вибачення. А я не хочу. Тому я вирішив з нею більше не зустрічатися. А бабуся хоче, щоб я ходив до Фанні, а не до тебе, але я й не збираюся! У старих бувають якісь застарілі уявлення. Та мені з ними рахуватися нема чого. Звичайно, я залежний від бабусі, але й вона від мене де в чому залежить. По середах я вільний, і дід з бабусею гадають, що я ходжу на уроки ліплення, а насправді я буваю на сіоністських зборах. Ми не сіоністи, та мені просто цікаво про них знати. Хоча останнім часом мені чомусь там не подобається, і більше я туди ходити не буду. Отже, ми можемо зустрічатися з тобою щосереди і щосуботи вдень і ввечері, і в неділю ввечері, а ймовірно, що й частіше.
Добре, я виходжу.
Я швиденько перевдягнулася й злегка пригладила волосся. Тоді стояла біля вікна й хвилювалася. Нарешті він прийшов. Диво дивне я не полетіла стрімголов сходами, а спокійно чекала, коли він подзвонить. Тоді я спустилася донизу, й він одразу почав:
Чуєш, моя бабуся вважає, що ти для мене надто молода. Вона каже, що мені слід бувати у Лурсів. Вона, мабуть, зрозуміла, що я не хочу зустрічатися з Фанні.
А чому, ви хіба посварилися?
Ні, навпаки, та я сказав Фанні, що ми різні люди, і через це в мене немає бажання витрачати з нею багато часу. Та нехай вона ходить до нас у гості, а я буду заходити до них. А потім я думав, що Фанні товаришує з іншими хлопцями. Виявляється, це неправда, й тепер дядько каже ти мусиш просити у неї вибачення. А я не хочу. Тому я вирішив з нею більше не зустрічатися. А бабуся хоче, щоб я ходив до Фанні, а не до тебе, але я й не збираюся! У старих бувають якісь застарілі уявлення. Та мені з ними рахуватися нема чого. Звичайно, я залежний від бабусі, але й вона від мене де в чому залежить. По середах я вільний, і дід з бабусею гадають, що я ходжу на уроки ліплення, а насправді я буваю на сіоністських зборах. Ми не сіоністи, та мені просто цікаво про них знати. Хоча останнім часом мені чомусь там не подобається, і більше я туди ходити не буду. Отже, ми можемо зустрічатися з тобою щосереди і щосуботи вдень і ввечері, і в неділю ввечері, а ймовірно, що й частіше.
Але якщо твої бабуся й дід не хочуть, навіщо тобі ходити до мене супроти їхньої волі?
Для кохання перепон не існує.
Ми зайшли за ріг, що біля книгарні і там стояв Петер Вессель з двома друзями. Я його побачила уперше після канікул і страшенно зраділа.
Ми з Гаррі обійшли весь квартал кілька разів і врешті-решт домовилися, що завтра ввечері, за пять хвилин сьома я буду чекати біля його дому.
Анна.
Пятниця, 3 липня 1942 р.
Люба Кітті!
Учора Гаррі прийшов до нас познайомитися з моїми батьками. Я купила торт, цукерок і кекс. Ми пили чай, та нам з Гаррі стало нудно сидіти вдома. Ми пішли гуляти, і у десять хвилин по восьмій він провів мене додому. Батько дуже сердився, що я повернулася так пізно. Для євреїв дуже небезпечно зявлятися на вулиці після восьмої вечора, і я пообіцяла завжди повертатися додому за десять восьма.
Назавтра мене запросили до Гаррі. Моя подруга Йоппі постійно дражниться через нього. Та я зовсім не закохана в нього. Хіба не можна мати друга? Нема нічого поганого в тому, що я маю друга чи, як каже мама, кавалера. Єва мені розповіла, що Гаррі нещодавно був у неї й вона його запитала: «Хто тобі більше до вподоби Фанні чи Анна?» А він відповів: «Тебе це не стосується!» Більше вони про це не розмовляли, а коли він ішов геть, то сказав: «Звичайно, Анна, лише ти нікому не кажи». І зразу ж втік.
Я помічаю, що Гаррі страшенно в мене закоханий, і заради різноманітності мені це навіть подобається. Марго сказала про нього: «Гаррі добрий хлопець». На мою думку, навіть більше. Мама від нього у захваті. «Гарний хлопчик, дуже милий і добре вихований». Мене тішить, що Гаррі сподобався всьому нашому сімейству і вони йому теж дуже подобаються. Лише мої подруги здаються йому цілковитими дітьми тут він має рацію.
Анна.
Неділя, 5 липня 1942 р.
Річний акт у пятницю минув добре нас перевели. Я маю дуже непогані оцінки. Лише одне «погано», з алгебри пять, тоді дві шістки, а все решта сімки й дві вісімки[2]. Вдома всі дуже задоволені. Мої батьки не схожі у цьому на інших. Для них неважливо погані чи добрі в мене оцінки, для них важливіше, щоб я «пристойно» поводилася, була здорова й весела. Аби тут все було гаразд, решта додасться. Та мені все ж хотілося б добре вчитися. Мене, власне, до гімназії взяли умовно, тому що я не пройшла останній клас школи Монтессорі. Але, оскільки всім єврейським дітям треба було переходити до єврейських гімназій, то директор узяв мене і Ліз, щоправда, після довгих умовлянь. Я б не хотіла його розчаровувати. Моя сестра Марго теж отримала свій табель як завжди, відмінний. Якби давали нагороди, то вона, мабуть, перейшла б з похвальним листом така розумниця!
Батько останнім часом багато буває вдома, йому не можна ходити до контори. Жахливе відчуття раптом виявитися зайвим! Пан Коопхойс прийняв від нього «Травіс», а пан Кралер фірму «Колен і Ко», у котрій батько теж був компаньйоном.
Днями, коли ми з батьком гуляли, він заговорив зі мною про «притулок». Сказав, що нам було б дуже важко жити відрізаними від усього світу. Я запитала, чому він про це каже.