Анна.
Пятниця, 10 липня 1942 р.
Люба Кітті!
Можливо, я тобі страшенно набридла довгими описами нашого помешкання. Та повинна ж ти знати, де я приземлилася! Пишу далі, бо я ще не все тобі розповіла. Коли ми прийшли на Прінсенграхт, Міп одразу ж відвела нас нагору, до помешкання. Вона зачинила за нами усі двері й ми залишилися самі. Марго приїхала на велосипеді раніше за нас і вже чекала там. Наша кімната, та й усі інші були схожі на комору лахмітника неможливо розповісти, що там робилося! Усі коробки й валізи, котрі місяцями перетягували сюди, були скидані абияк. Маленька кімната була до стелі закладена ліжками й постелями. Треба було миттю братися до прибирання, якщо ми хочемо ввечері лягти спати в застелені ліжка. Мама й Марго не могли й пальцем поворухнути. Вони лежали на сінниках у жахливому стані. А ми з татом, головні «прибиральники» в сімї, одразу ж взялися до роботи. Ми все розпакували, прибрали, вибили, вимили й до вечора, ледь живі від утоми, лягли в чисті постелі. Цілий день ми не їли нічого гарячого. Втім, це було зайве. Мама і Марго надто нервували, їм не хотілося їсти, а нам з татом не було коли. У вівторок зранку знову взялися до справи. Еллі й Міп купили дещо за нашими картками, батько налагодив затемнення, тоді відмивали підлогу на кухні, словом, всі працювали з ранку до вечора. До середи мені взагалі не було коли навіть подумати про величезний переворот, що стався у моєму житті. Й лише в середу вперше після нашого приходу до притулку я змогла обміркувати все й написати тобі, що відбулося і що ще з нами може статися.
Субота, 11 липня 1942 р.
Люба Кітті!
Батько, мама й Марго ніяк не можуть звикнути до лункого дзвону з Вестертума він дзвонить кожних чверть години. А мені навіть подобається, дуже гарно, особливо вночі, це мене якось заспокоює. Мабуть, тобі дуже б хотілося знати, чи до вподоби мені наше помешкання. Відверто кажучи, сама не знаю. Мені здається, що тут я ніколи не буду почуватися як вдома. Я не хочу сказати, що тут моторошно чи похмуро. Іноді мені здається, що я потрапила до якогось дуже дивного пансіону. Дивовижне уявлення про таємничий сховок, як ти вважаєш? Власне, наша половина дому ідеальний притулок. Не біда, що тут волого й стелі нерівні, зрештою, у всьому Амстердамі, та й, мабуть, у всій Голландії зручнішої схованки не знайдеш.
Спочатку наша кімната була зовсім порожня. На щастя, тато захопив усю мою колекцію кінозірок і пейзажів, і я за допомогою клею й пензлика всю стіну обклеїла картинками! Тепер у нас зовсім весело. Коли прийдуть ван Даани, ми зробимо з дощок, які є на горищі, шафки на стіну й інші потрібні речі.
Марго й мама почуваються краще. Вчора мама вперше вирішила приготувати обід. Гороховий суп! Але вона так забалакалася внизу, що суп весь згорів, горох перетворився на вугілля і його не можна було віддерти від каструлі. Шкода, що цього не можна розповісти нашому вчителю Кеплеру! Ось вона, спадковість!
Вчора ввечері ми всі спустилися в кабінет щоб послухати англійську радіопередачу. Я страшенно боялася, що хтось із сусідів помітить, і просто благала тата повернутися зі мною нагору. Мама зрозуміла мене й піднялася зі мною. Взагалі ми дуже хвилюємося щоб нас не почули й не побачили. Першого ж дня ми пошили завіси на вікна. Власне кажучи, це просто шмати різного кольору й форми, які ми з татом абияк зшили докупи. Ці розкішні гардини прибиті цвяхами до віконних рам, і, поки ми тут, знімати їх не будуть.
Праворуч від нашого дому велика контора, ліворуч меблева майстерня. У цих приміщеннях після робочого дня немає ані душі, однак шум все ж може туди долинути. Тому ми заборонили Марго навіть кашляти вночі вона страшенно застуджена. Бідолашній доводиться ковтати кодеїн.
Дуже рада, що у вівторок прийдуть ван Даани. Буде затишніше й не так тихо. Від тиші я страшенно нервую, особливо вечорами й уночі, я б віддала все, що завгодно, тільки б у нас ночував хтось із наших захисників. Мені все здається, що ми звідси ніколи не вийдемо і що нас знайдуть і розстріляють. Ця думка мене страшенно пригнічує. Вдень теж треба дотримуватися тиші, не можна голосно тупати й треба розмовляти майже пошепки, щоб унизу на складі нас не почули. Мене гукають!
Анна.
Пятниця, 14 серпня 1942 р.
Люба Кітті!
Я покинула тебе аж на місяць. Та не щодня стається щось нове. 13 липня прийшли ван Даани. Власне, було домовлено на чотирнадцяте, та через те, що німці цими днями викликали все більше й більше євреїв і взагалі було дуже неспокійно, вони вирішили за краще прийти днем раніше, ніж днем пізніше. Вранці, о пів на десяту ми ще снідали зявився Петер ван Даан, доволі нудний і соромязливий хлопчина років шістнадцяти. Він приніс за пазухою кошеня, якого звати Муші. Знаю, що мені з ним буде нецікаво. За півгодини зявилося подружжя ван Даанів, вона, на наше всезагальне задоволення з нічним горщиком у коробці від капелюха. «Не можу жити без горщика!» пояснила вона, і містка посудина негайно ж була захована під ліжком. Чоловік не приніс горщика, зате притягнув під пахвою складаного столика. Першого дня ми затишно сиділи всі разом, і за три дні в нас зявилося таке відчуття, ніби ми завжди жили однією великою родиною.
Люба Кітті!
Я покинула тебе аж на місяць. Та не щодня стається щось нове. 13 липня прийшли ван Даани. Власне, було домовлено на чотирнадцяте, та через те, що німці цими днями викликали все більше й більше євреїв і взагалі було дуже неспокійно, вони вирішили за краще прийти днем раніше, ніж днем пізніше. Вранці, о пів на десяту ми ще снідали зявився Петер ван Даан, доволі нудний і соромязливий хлопчина років шістнадцяти. Він приніс за пазухою кошеня, якого звати Муші. Знаю, що мені з ним буде нецікаво. За півгодини зявилося подружжя ван Даанів, вона, на наше всезагальне задоволення з нічним горщиком у коробці від капелюха. «Не можу жити без горщика!» пояснила вона, і містка посудина негайно ж була захована під ліжком. Чоловік не приніс горщика, зате притягнув під пахвою складаного столика. Першого дня ми затишно сиділи всі разом, і за три дні в нас зявилося таке відчуття, ніби ми завжди жили однією великою родиною.
Того тижня, коли ван Даани після нас залишалися поміж людьми, вони, звісно ж, багато чого пережили і все нам розповіли. Особливо нас зацікавило, що сталося з нашою квартирою й паном Гоудсмітом.
І ван Даан нам розповів: «У понеділок о девятій годині ранку Гоудсміт потелефонував мені й попрохав прийти. Він показав записку, яку ви залишили (щодо кицьки й кому її віддати). Він страшенно боявся обшуку і ми прибрали зі столу і взагалі скрізь навели лад. Раптом я побачив на настільному календарі у пані Франк якийсь запис це була адреса в Маастріхті. Я, звісно, зразу зрозумів, що це навмисна «необережність», та прикинувся здивованим і переляканим, і став просити пана Гоудсміта спалити цей нещасний аркуш. Весь час я твердив, що нічого не знав про ваше рішення втекти. Аж раптом мене ніби пройняло. «Пане Гоудсміт, кажу я йому, я раптом збагнув, що це за адреса. Приблизно півроку тому до нас в контору приходив поважний німецький офіцер, дитячий друг пана Франка. Він обіцяв допомогти, якщо тут стане небезпечно жити. Цей офіцер служить у Маастріхті. Напевно, від дотримав слова й переправив Франків до Бельгії, а звідти до їх родичів у Швейцарію. Усім добрим знайомим Франків, які будуть у вас про них запитувати, ви можете спокійно про це сказати, тільки, прошу, не згадуйте Маастріхт». Після цього я пішов. Тепер більшість знайомих про це знає і мені вже переказували цю версію неодноразово».
Ми були у захваті від цієї історії й реготали, аж за животи хапалися чого лише люди собі не вигадають! Так, одна сімя переконувала, що бачила, як ми всі рано вранці їхали на велосипедах. Інша пані стверджувала, що сама бачила, як нас уночі забирала військова машина.
Анна.
Пятниця, 21 серпня 1942 р.
Люба Кітті!
Наше помешкання стало справжньою криївкою. У пана Кралера зявилася блискуча думка закрити наглухо вхід до нас сюди, до задньої частини будинку через те, що зараз багато обшуків шукають велосипеди. Виконав цей план пан Воссен. Він зробив пересувну книжкову полицю, що відчиняється у один бік, наче двері. Звичайно, його довелося «поставити до відома», й тепер він готовий допомагати нам у всьому. Тепер, коли спускаєшся донизу, треба спочатку зігнутися, а тоді стрибнути, бо сходинку прибрали. За три дні ми всі понабивали страшних гуль на лобі, бо забули зігнутися й стукалися головою об низькі двері. Тепер там прибитий валик, наповнений тирсою. Не знаю, чи це допоможе!
Читаю я мало. Поки що я перезабула багато що з того, чому нас навчали в школі. Життя тут одноманітне. Ми з паном ван Дааном часто сваримося. Звісно, Марго йому видається набагато милішою. Мама поводиться зі мною як з маленькою, а я цього не витримую. Петер теж не став приємнішим. Він нудний, цілий день вилежується в ліжку, іноді щось майструє, а тоді знову спить. Такий вайло!
Погода тепла, й ми розкошуємо в шезлонгах на горищі.
Анна.
Середа, 2 вересня 1942 р.