Зібрання творів - Василь Семёнович Стус 5 стр.

Жовтий місяць, а ще вище крик твій,
а ще вище той,
хто крізь зорі всі твої молитви
пересіяв, мов на решето,
він, німуючи, відкрився в тверді,
ніжністю спотворив і закляв,
і тобі, потворі, спересердя
добру мову й розум одібрав.
А підвівши добрі дві долоні,
а зітерши подуми з лиця,
він промовив: радісні комоні
випущені з стаєнь правітця,
радісну стежу вам прокопитять
і заграє обраділий степ
А світання золоте обіддя
котиться, округле і пусте.

Увечері везли віолончель,
немов джмеля, дрімотного й німого,
як запліталась порохом дорога,
лягаючи трубою на плече.
Як бубон, бився волохатий жаль,
на поворотах автострада тихла
і ластівок ласкаве чорне пікколо
ліпилось як гніздо до етажа
безлистих посвистів осінніх крон
(плането душ! Ти вигорілий кратер!)
Рвав вітер на шматки далекий трактор
і поніч рвав, мов стінки хорих бронх.
Шуміли шини, шастали колеса
і пересохлий сипався пісок
у кузов. Угорі літак прокреслювався,
мов у відьомське зловлений ласо
робив віраж управо аж до місяця
і крихкотіли зорі на льоду
нічного безгоміння. Раптом виткався
ставок під фарами. Болотний дух
убгався в плеса, кумканням застелені.
Шофер, почувши жаб'ячий оркестр,
на гальма тиснув: од шляху за метр
ставок доходив форм віолончельних.
А в кузові її німий округ
гамує хрипи хорого музики.
Пливуть над ставом перехлипи тихі
і дикі перехлюпи темних рук.

На роботі дружина.
У яслах син.
Тиша.
Розкошуй.
Поки години пік
сиди. Втішайся.
Постав розкладачку під соснами,
ляж горілиць
і задивляйся в небо.
Як ти довго випростуєшся з землі,
білий світе!
Десятлітнє терпіння
вмирання. Сон
визволення.
Визволення
для сну.
Порожнеча щастя.
Дякую, Господи!

О, тим і дорога мені
перегортаю сторінки книжок
іду в крамницю,
слухаю Бортнянського
про тебе дума.
Все.
Ось річище:
Заглиблюйся. Помалу
випростуй плечі.
Межи берегами
задосить світу.
Але перспектива
уже затвердла.
Сонце йде за ліс.
Віддати іншому свою любов
то справжній егоїзм.
То вже наполовину бути мертвим.
Егоїстична смерть.
Перегортаю сторінки книжок
О, тим і дорога!

Вчися чекати, друже,
вчися чекати.
Ластівки на електричних дротах,
почорнілі од сині неба,
ще наслухають стумні струми землі.
Ще підсліпі вікна
за тисячі проминулих літ
не витворили своєї духовності.
Ще людська душа
дрижить, як море,
в незручній западині екзистенції.
Ще потерпає вівериця
битий горіх
брати з твоєї руки.
Зарана, друже,
власним піддатись пристрастям.
Тільки так:
вияви самострати.
Кам'яній. Кам'яній. Кам'яній.
Тільки твердь знає самозбереження.

Учора, як між сосон догоряв
мій день домашніх клопотів, я думав:
життя занадто довге задля нас.
Червоні коні пристрасті давно
відцокотіли брест-литовським трактом.
Ось вийди в ніч ніде тобі нікого,
лише й живого шлюбна служба псів.
Вже сни, мої заблукані телята,
не знають за собою чабана,
обпалених бажань зчорніле поле
безмірне, як голодний спокій мій.
Лише кипить у ключ пораннє небо,
усипане пітьмою гайвороння,
і крику пересохлі фіолети
нагадують про тисячі смертей.
Вже тлін протяв мою охлялу душу,
не висвітлену спалахами років,
а сто ще ненароджених нащадків
мені й дихнути вільно не дають.
Відшумувало вічне верховіття,
де прозелень наївна, де суцвіття
довірливо-немудре. Все. Задоста.
Тепер, сердешний, догоряй по пнях.
Добутися б до п'ятниці, на тиждень
бодай хоч раз пірнути в самоти
невистояний алкоголь. Спинитись
обличчям до пітьми. Хай буде сніг
і хай на лиця падає схололі.
Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут
на цілий світ! І поєдинчим болем
обперся об натужні крони сосон.
А стогін їхній, вічністю пропахлий,
вивищує покари до покор.

Мені здалося я живу завжди.
Неначе в сні було моє дитинство.
Неначе в казці я пройшов цей вік,
і мій вінок, де квітло двадцять весен,
уже пожовк, осипався, опав.
Прозора незглибимість пойняла,
оплівши плеском лоскотним проміння
дитинне серце. І забутим ранком човном
безвесельним замрівся світ.
Вода застигла. Сонце відтремтіло.
Дитинство загубилось серед дня.
Той день марудний день! Забатожіли,
завирували, пролились шляхи,
і рідна хата попливла за плотом
і попливла із горла гіркота.
Весна! весна!  від поночі до рання.
Весна в вікно, на дах, на капелюх,
весна в колючі воронові гнізда,
весна на кригу і від берегів
на течію, на вир, на чорториї
весна правує серцем, як веслом,
весна збігає і збігають роки,
вже й вечори попереду біжать.
Розвидніло на білому папері.
На цілий аркуш видовжився день.
І дні подовжені замиготіли
в моєму відривнім календарі.

Мені здалося я живу завжди.
Неначе в сні було моє дитинство.
Неначе в казці я пройшов цей вік,
і мій вінок, де квітло двадцять весен,
уже пожовк, осипався, опав.
Прозора незглибимість пойняла,
оплівши плеском лоскотним проміння
дитинне серце. І забутим ранком човном
безвесельним замрівся світ.
Вода застигла. Сонце відтремтіло.
Дитинство загубилось серед дня.
Той день марудний день! Забатожіли,
завирували, пролились шляхи,
і рідна хата попливла за плотом
і попливла із горла гіркота.
Весна! весна!  від поночі до рання.
Весна в вікно, на дах, на капелюх,
весна в колючі воронові гнізда,
весна на кригу і від берегів
на течію, на вир, на чорториї
весна правує серцем, як веслом,
весна збігає і збігають роки,
вже й вечори попереду біжать.
Розвидніло на білому папері.
На цілий аркуш видовжився день.
І дні подовжені замиготіли
в моєму відривнім календарі.

Добридень наш гіркаво-запахущий,
осотом і щирицею пропах.
Куріє порох. Недалечко шлях.
Зобіч од нього сизі райські кущі.
Подертий бриль на голові. В руках
тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п'яти рядках
тобі за редьку гірше надокучить.
А потім глухо загуде гудок
парокотельні й світ тобі розвидніє,
як озоветься наш городній бог
своїм ласкавим і гірким «добриднем».
Він із спецівки вийме хліба шмат
і рідний степ ріднішає стократ.

Я знаю
ми будем іще не раз бродити з тобою,
слухати ліс притихлий,
старих і мудрих сорок,
вирізняти гудки азотнотукового заводу,
чути постріли на мовчазному полігоні,
і, лячна, наслухатиме нас земля.
Розгублена між роботою і дозвіллям
вечірньою школою, чергами, перукарнею;
дощовою погодою і театром,
комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,
ти прийдеш до мене
самотня, настрашена і чужа,
розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.
І разом з тобою ми заходимося визбирувати
роздаровані уста, очі, пам'яті,
погляди, губи, плечі,
розшукаємо все до найменшого панігтя,
щоб, затиснена в себе як в кулачок,
ти ставала цільною й неушкодженою,
реставрована для мого охриплого
горлового шепоту щастя.
Поки ж тебе немає,
ти виповнюєшся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
обростає гудками, пострілами, криками,
заким не стане тобою,
лишивши мені велике нащулене вухо
відчути визубрені
твої підбори самотні.

Раніш ти лаялась, а нині докоряєш.
Так гірко-гірко. Пошепки. Бо все
сповив мишастий сніг. І вже не можна,
і просто гріх кричати досхочу.
Сніг хоче спати. Влежаний, він вже
не пам'ятає голубу дорогу
з небес і до землі. Нехай поспить.
Нехай поспить. І не займай. Не треба.
Це сонми сновидінь. Хоч солов'їв
байками не годують цілу зиму
прожив один, то й сняться солов'ї
і все виспівують солодку колискову.
А голову зведеш і тлінню тлять
недобудовані новобудови,
мов замок спалений. Одні бійниці
чи то, пак, вікна морок бережуть.
Ще не затвердили на школу промфінплан?
І нам любові досі не затвердять
кербуди, коменданти, будівельники
і кубатура наших двох сердець?
Жалкі вітри всю наскрізь прошивають
цю амбразуру недовиконань.
Твій голий голос, мов болючий застрик,
устромлено в оцей грудневий свист.
Іще пожди! Іще нестерпно ждати!
Іще одна, мов переплеск, весна,
ще за одним веслом і вгрузне в берег
наш чорний пліт. І там уже до дідька
і там уже хоч лай, а хоч кори.

А скажи Модільяні був ідіот?
допитувалась вона,
коли я вправними, як у піаніста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.
 Такий же ідіот, як і всі в цьому світі,
повчав я, обіймаючи
успокоєні вибухи її сідниць.
 Розумієш, старий, я часто думаю
про незвичайність мистецтва.
Це зайва розкіш.
 Так, мистецтво то завше надмір,
відповідав, виціловуючи коліна.
 Але надмір лише й рятує нас від убогості.
Смертним полишається єдине:
бодай маленький надмір
У вірі,
у звичках,
у смаках,
просто в примхах.
 Так, моя маленька. Саме так.
Ти як завжди говориш діло,
повторював,
клацаючи зубами од пристрасті.
 А коли в нас народиться доня,
ми кластимем їй в узголів'я тільки троянди,
охриплим голосом проказувала вона.
 Так. В узголів'я і неодмінно
троянди,  не своїм голосом
я погоджувався покірно.
 Яка докучлива муха
дзижчить і дзижчить.
Убий її, любчику.