Пика не дуже. Та я і сам знаю, куля об каменюку зрикошетила, шматком каменю мені в око прилетіло. То хто мене питає? Ден Робертс, з яким ми охороняли диліжанси? Чи Ден Робертс, у якого попід хатою розвелися вовки?
Хтось середній між тим та тим, Нейте.
А нащо?
Та так, зустрів знайомого. Що, не можна побалакати у такий гарний день, без дощу та спеки?
Та можна, от тільки я тебе дуже добре знаю, Робертсе.
Та й я тебе знаю. Ти ніколи не відповідаєш прямо.
Таке вже у нас з тобою життя, Робертсе.
То ти своїм оком добре бачиш, чи прибираєш тут у стайні, бо милостиню тобі ніхто не подає, а їсти треба.
Та не скаржусь, поталанило.
То, якщо хочеш трошки підзаробити, приходь по обіді до готелю, у девятий номер. А я тобі за це дещо цікаве розповім, про вусатого та про чоловіка з трьома перснями.
А ти звідкіля про це знаєш?
Одна пташка проспівала ввечері в садочку.
А наскільки я можу тобі вірити?
Ти ж досі живий, Нейте.
Тепер мене називають Мертвяком, після зустрічі з тими хлопцями.
Та хоч преподобним Лавкрафтом.
А він хто?
А ніхто, Робертс весело затрусив своїми підборіддями, я його тільки що вигадав з голови.
І от що такому товстуну-веселуну сказати? Як відмовити? Тим більш, мені дійсно треба знати те, що він обіцяв. Звісно, Робертс слизькіший від сома на дні річки, але мені він ще не брехав.
О, за такий номер не гріх і заплатити десять доларів за добу! Ой, дарма я не помився. Бо мої бруднючі джинси та роздерта на спині сорочка невідомо якого кольору якось не пасують до розкішного синього крісла. Про чоботи я мовчу, бо вони розірвались у чотирьох місцях та тримаються докупи тому, що дуже брудні. Робертс як завжди, торба сала в елегантному кремовому костюмі. На столі великий порцеляновий таріль з тістечками.
Що ж з тобою стало, Нейте? Ти ж завжди вилизькувався, як кіт, на тебе дівчата задивлялися.
Перегін корів до Абіліну, того й отак. Та я звільнився позавчора, помитись нема за що.
Робертс зїв вже третє тістечко та помахав біля носа хусточкою з монограмою.
У тобі загинув актор.
Їж тістечка та слухай мене. Солодкі тістечка, з цукром, з заварним кремом. Так от, мою людину вбили. Гроші, які він віз, Робертс відкусив шматочок від четвертого тістечка, не знайшли.
Зрозуміло. Я маю знайти вбивцю.
Ні. Ти маєш знайти тих, хто знав, що він віз ті гроші, бо вони були мічені. Ти їж, їж.
Тістечка були липкі та дійсно солодкі, аж зуби заломило. Як можна таке їсти?
То як, згоден?
А що ж мені ще робити?
Новий кінь йшов досить швидко, і до ранчо Робертса було дві-три години дороги. Цікаво, а нащо Робертсові ранчо? Він же такий чистий та пещений, як пухнастий кіт. Такий білий лінивий котисько, гріється на сонці та роздирає мишей, насолоджуючись їхнім писком. І брудні дешеві корови та самотність якось не підходять любчику та матусиному синочку, який думав, що ковбаса росте на дереві. Мабуть, він там або ховається, або когось переховує. Але то не моя справа. Так, саме ранчо невеличке, будинок крихітний, двері червоні, дах теж червоний, біля будинку вороний кінь привязаний. Ще декілька різних коней пасуться у корралі за будинком. І Робертс, чимчикує до дверей та чхає від пилюки.
Розділ третій
І все одно я не розумію, що я тут роблю, бо людей тут аби десятеро, та вісім з них то ми двоє, вагітна жінка та кухар з родиною, а у нього діти ще тільки повзають. Та ще двоє ковбоїв, років тридцять їм на двох, дурні, як двері. І отепер я зрозумів, до чого тут мій товстелезний приятель він фінансовий консультант отої вагітної удови. Цікаво, а що ж саме сталося з її чоловіком? Допився чи хто-небудь його вбив? Того й зрозуміло, чого на неї оті хлопці працюють це брати її чоловіка. Зручно. Або не дуже, бо важкувато їх вигнати, якщо що.
Вона мені когось нагадує, мого батька, чи що. І того я тримаюсь від неї якнайдалі. Бо гарно бути чесним фермером у книжці чи на малюнку, а коли у тебе пятеро дітей, та в них руки до роботи на землі не з того місця ростуть? Ну як тоді? Були в нього якісь надії, мрії, а вийшов пшик. Бо в одного сина він ретельно втовкмачував ідеали свободи сіра спинка, Джонні-повстанець і лежить десь у Вірджініі. А молодший, якого він виховував як добру людину, у дусі що всі ми діти Божі вбиває індіанців вже років десять чи більше навіть, кавалерія! Слухняна старша сестра спитала, чи може піти покататись на ковзанах і бульк! А молодша сестра вийшла заміж за геодезиста і з ним мотається по майбутнім залізницям.
То ким виросте дитина цієї удовиці? Я не знаю. Я виріс убивцею. Робертса батьки хотіли бачити військовим. А він товщає та товщає, аж верхи сісти не може. Ми не знаємо, ким виростуть наші діти, а я ще й не знаю, чи є вони в мене. Я ж не тільки гуляв з сусідкою навколо ферми. Цікаво, що з нею трапилось?
Бо її родичі мені не сподобались. Ззовні гарна ферма, свинки рохкають, кури квокчуть, корова, ще й не одна, бо вони молоком торгують, не бідні. А от як побалакали зі мною, то я сів та думав, довго думав, аж годину. Якби не власна хата, я б від своєї майже нареченої утік би аж на Території та не повернувся б ніколи. Але тепер у них завжди буде нагадування про мене. Навіть якщо вони ту дитину віддадуть комусь або втоплять вони все одно про мене вже не забудуть.
Але ж дивно, ранчо манюсіньке, і взагалі більше схоже на ферму. Нащо на такому крихітному клаптику землі фінансовий консультант? Удова не може купити картоплі? Робертс тільки чхнув у відповідь, мовляв, хто не розбирається у ринку землі, той їде чистити стайню. А потім доїв варення та все ж пояснив:
Вона моя кузина, та ще й гарно готує. От ти коли-небудь їв варення з гарбуза?
Я й такого гарбуза не їм, а він про варення каже. Але це не відповідь. Їсти ми всі любимо, але нащо тоді тут я? Що то за гроші були та чого вони мічені? А стайню я вже годину назад вичистив.
Вона продає те, що купив її чоловік, а будиночок такий маленький, бо їм так було зручно.
То що ж він купив? Дивно якось, більше землі більше худоби, багатше ранчо. А вона продає.
Бо тут сталась дуже неприємна історія: її чоловік походив з багатої родини, успадкував гроші, одружився з нею, та вклав майже весь свій спадок у акції золотої жили. Жила вичерпалась. Але, поки в них були гроші, то він вкладав їх у геологічну розвідку. І він через оту розвідку знайшов ще одну жилу, тільки не золоту, а мідну. З цього удова та дитина і живуть. Ти не дививсь на варення, ти його їж.
Та їм, їм я те варення. Чого він мене їжею пхає? Солодке таке, жовте.
Так от, Робертс налив собі ще кави з білого порцелянового кавника у маленькі червоні квіточки, Трент відвозив гроші до банку, але вона мені вже скаржилась, що їй не приходять відсотки. Вона звернулась до банку Макалістера, де у неї рахунок та оті гроші з жили крутяться, а їй відповідають, що ніхто грошей не вкладав. А потім і Трента оті хлопчики знайшли. Мертвого. З перерізаною горлянкою. А гроші я запамятав, бо вони були паперові, та на кожній банкноті поставив маленьку чорну крапочку чорним чорнилом.
Якби ти поставив синю крапочку чорним чорнилом, це було б незвично.
Не присікуйся до подробиць. Людину вбили.
А ті хлопці не могли його?
На жаль, ні. Вони були тут, як він поїхав, та знайшли тіло разом з нею.
А чого вони тут, якщо з багатої родини?
Бо їх випнули з трьох шкіл для багатих хлопчиків. Ти їх не чіпай.
Бо навчу поганому?
Навпаки, вони тебе можуть повчити поганому, а не ти їх.
А мені ще треба зустрічати якусь Хетті? Етті? Едну? Ні, згадав, вона Летіція, Летті, це подружка удовиці. Цікаво, а чому вона приїхала? Хіба не можна листа написати? Бо дві жінки, один я та оті хлопчаки це легка здобич для того чи тих, хто вбив того Трента. Тим більш, а що їй тут робити? Книжок я не знайшов, худоби теж. Мені це не подобається.
Але як згоду дав, то треба працювати. Я помився, знайшов новий одяг і майже схожий на людину, а не на опудало. І, як зрозуміло, треба брати бекборд, не везти ж оту Летті на крупі моєї коняки десять миль від станції диліжансів. А бекборд ще треба лагодити, стельмаха треба, бо тут три з половиною колеса, два на вісях, одне зламане, а останнього взагалі нема. А це як? Вперше таке бачу! Мені вже зараз їхати треба, а його за три дні не полагодиш! Та ще й в сараї пацюків багато! Я двері відчинив, до мене один виходить, поважно та повільно. Яка гидота! Збруя погризена! Сідло зжерли! Тут не кота треба, тут простіше увесь сарай спалити.
А тепер цікаво, я попитав хлопців, вони казали, що це не удовиця побудувала, і тим більш не їхній брат, тут вже хтось жив, та будинок покинув. І чого я тут стою, можна ж приїхати у місто та там найняти бекборда. Чим я думаю?
І місто не змінилось з того часу, коли я там полагодив стола. Ось і диліжанс, не червоний, а чорний, сяє лакованим деревом. Якась нова лінія. Не Халладей. Що?! Вісім валіз?! Це все тої Летті? Ой мамо! А ось і сама Летті, в чорній сукні, чорному капелюшку та білих рукавичках. Не у траурі. Добре. Аби бекборд від тих валіз не розвалився. Отак, міз, сідайте. Я від місіс Тауерс, що удова Тауерса.