То тут, то там чувся дитячий плач.
Наперед вийшов якийсь поліцейський у чині постерункового, якого перетинці бачили вперше.
Слухайте мене, свині! голосно почав він. Усе, що ми робимо, ви заслужили самі. Можете подякувати своїй ОУН! Польська держава не попустить з вашого боку жодного саботажу й непокори! Тому віднині ви будете носити молоко до польської млєчарні; ваша читальня заборонена, а якщо хтось спробує її відкрити знов, то ми спалимо хату; від завтрашнього дня школа стає тою, якою вона має бути, польською. Ми ще подумаєм, чи лишати вам ваш руський язик! А тепер я требую, щоб ви самі здали бронь, яку заховали від влади. Якщо ви не здасте добровільно, то клянуся, ми знайдемо її самі, але тоди вже вам не буде де жити! Ну, я чекаю!
Але ніхто не спішив виконувати вимогу постерункового. Більшість про жодну зброю і не чула, а хто її мав, то розумів, що це негайний шлях до тюрми. Розумів і сподівався, що її не знайдуть.
Але поліцейські, видно, отримали строгі настанови конче знайти зброю. Вони порозходилися по обійстях перетинців і приступили до роботи. Чи не у кожній хаті була зірвана підлога, у декого з даху навіть поскидана солома; у коморах з таким потом зібране зерно висипали на землю. Що можна було викинути надвір, летіло через вікна, причому нікому навіть не прийшла думка відчинити їх. На розчарування постерункового зброю так і не знайшли. Тоді він наказав порозкидати копиці сіна, як на останню локацію, де можна щось заховати.
Востаннє таке румовище залишив за собою ураган, що пронісся селом вісім років тому, але тоді недоторканими лишилися хати всередині. Тепер же така доля знову спіткала Перетин, але причина цього була не у природі. Тоді ураган також накоїв багато лиха, але він і не думав повертатися назад, щоб доруйнувати те, що не вдалося за першим заходом. Нині знервовані тим, що нічого не знайшли, поліцейські знову взялися за людей.
Я однаково знайду бронь, навіть якщо треба буде розібрати ваші халупи! кричав старший поліцейський. Жовніри, кожному хлопу дати по двадцять палок!
Почувши таке, жінки заверещали, а улани підбігли до Олекси Мороза (він лежав скраю), спритно один ліг йому на шию, інший на ноги, вправно задерли сорочку, а третій почав бити по голій спині. Уся екзекуція проходила під завивання жінки Ганни, так що старший крикнув до неї замовкнути, бо сама ляже коло нього. Після останнього удару постерунковий підійшов до знесиленого Олекси й запитав:
Покажеш, де бронь?
Нема броні, слабо відповів Олекса.
Ще двадцять палок! наказав поліцейський.
Подібне відбулося з усіма чоловіками, старшими пятнадцяти років, тому до цього списку потрапили навіть брати Панаси Дмитро та Михайло. Верхньої межі для чоловіків не було. Коли ж черга дійшла до Данила Солтиса, обличчя Адама Павловського розпливлося у задоволеній усмішці.
Гадав, що я про тебе забув, скурвий сину? запитав він. Я нічого не забув, хоч і пройшло девять років. Я довго чекав, коли настане час віддячити тобі! Ну, хто тоді був з тобою?
Данило мовчав, стиснувши зуби.
Пане офіцере, поможіть йому нагадати!
Старший кивнув головою, Данила повалили на землю і чесно відрахували двадцять ударів палкою.
Де бронь? вкотре запитав постерунковий.
Данило мовчав. Поліцейський махнув рукою, і той отримав ще двадцять ударів. Коли, здавалося, все закінчилося, Адам знову запитав:
Хто був другий?
Не отримавши відповіді, Павловський, уже не питаючи у старшого, наказав:
Дайте йому ще двадцять ударів! Може, згадає!
Тут заголосила жінка Галина, яка до того лише голосно плакала. Якийсь поліцейський підійшов до неї і сильно вдарив по обличчю. Жінка, як підкошена, звалилася на землю.
Отримавши ще одну порція палок, Данило Солтис уже навіть перестав стогнати, а Павловський знов запитав:
Хто був третій? Мовчиш? Ще двадцять ударів!
Тут уже заголосили всі жінки. Під їхній незмовкаючий плач поліцейський відрахував призначені удари.
Досить! подав голос старший. Підніміть його!
Двоє поліцейських підхопили скривавленого Солтиса під руки й поставили на ноги. Неймовірним зусиллям Данило встояв на ногах.
Ну? став перед ним постерунковий. Зрозумів, що то значить твоя Україна? З нею буде те саме, що з тобою! А зараз наказую тобі співати наш гімн! Ну?
Данило стиснув губи.
Ну? нетерпляче повторив поліцейський. Якщо забув слова, то нагадаю. «Єще польска не зґінєла».
Данило стиснув губи.
Ну? нетерпляче повторив поліцейський. Якщо забув слова, то нагадаю. «Єще польска не зґінєла».
Зрозумівши, що він не добється свого, старший наказав:
Пятдесят ударів! І не шкодувати!
Данила Солтиса знову повалили на землю.
Останні двадцять ударів чоловік уже не відчував він знепритомнів. Побачивши це, постерунковий усе ж не зупинив екзекуцію.
Після побаченого у селян навіть не було сили обурюватися тому, що робили вільні від «роботи» поліцейські. Вони винесли з хати-читальні всі книги, які там були, поскидали на купу, принесли від Вовків сіна, що було всюди на обійсті, й підпалили.
А постерунковий говорив:
То вам за вашу Україну! А якщо ви проголосуєте за свою хлопську партію, то ми ще раз вернемось і вкажемо вам, свині, що в Польщі є одна партія, за яку треба голосувати, партія Юзефа Клеменса Пілсудського!
Після цих слів улани скочили на коней, поліцейські сіли на брички й, здійнявши пилюку, залишили село. Лише тоді перетинці піднялися на ноги. Дехто одразу кинувся до нерухомого Данила. Той не подавав ознак життя.
Треба перенести його додому! розпорядився Василь Вовк.
Але просто так нести скривавленого Данила не випадало. Роман Панас збігав додому й невдовзі повернувся, несучи двері. Ще недавно вони стояли у дровітні, а зараз валялися посеред гумна. Данила обережно поклали на двері спиною доверху, четверо чоловіків, що самі отримали свої «законні» сорок ударів, швидко понесли непритомного Данила сільською вулицею. Згорьовану Галину тримали під руки Орина та Варвара Нагірна.
Треба послати за Оленою Смоляр, мовив Василь Вовк.
Жінка Якова славилася тим, що лікувала відварами та травами.
Може, їх таке минуло!
І тут усі лише тепер зауважили, що серед них не було ні Смолярів, ні Кандиб, ні Гутманів. (Як зясувалося пізніше, у поліції були готові списки тих, хто підлягав екзекуції. Яків Смоляр до них не потрапив лише тому, що був на державній службі гайовим, а оскільки сама акція була направлена проти українців, то родина Гутманів опинилася поза подіями. А Кандиби також отримали своє!)
То б до ксьондза дати знати! обережно мовила Феодора Вовк, і всі похмурніли про такий фінал ніхто навіть не подумав.
Уже ближче до вечора картина дещо прояснилася, й вона була нерадісною. У старостві, до якого належав і Перетин, не було жодного села, де не похазяйнували поліцейські та улани. Не минула ця чаша і священника місцевого храму.
Про це розповів перетинцям Яків Смоляр. Він привіз жінку Олену до Данила Солтиса й одразу поїхав за отцем Петром Лісовичем. Йому було соромно перед сусідами хоча б тому, що його оминула їхня доля. Яків навіть не був проти отримати «свої» сорок ударів, щоб не виділятися від інших. Правда, його ніхто ні в чому й не звинувачував, а після відїзду поліцейських саме він став найбільш потрібний селянам.
Підїжджаючи до плебані, Яків зауважив, що хрест, поставлений на спільні пожертви людей, сплюндрований і з нього збито напис українською мовою. Смоляр ще не встиг обуритися такому вандалізму, як побачив, на що перетворилася ошатна оселя отця Петра. Все подвіря було білим від піря. Подерті подушки та перини лежали під парканом. Вражений побаченим, Яків Смоляр застиг посеред обійстя. Тут із хати вийшов розгублений отець Петро, також весь у пірї, але було видно, що більшу частину його він вже обтрусив. За священником визирнули його діти Павлик та Софійка, перелякані пережитим.
Привітавшись, Яків зійшов з брички.
Невже вас також, отче? запитав він.
Як бачите, Якове, цю чашу я випив також! відповів отець Петро. Що у вас?
Яків замявся.
Та вже не знаю, як вам сказати, мовив Смоляр і коротко повів про причину свого приїзду.
Все так погано? похмуро запитав Лісович.
Моя Олена тілько скрушно похитала головою, коли зобачила Данила. Я би не тривожив вас, але всьо може бути!
Петро Лісович подивився на дітей.
Возьмеш нас всіх? запитав він. Я не хочу лишати дітей самих. Вони таке пережили, що не приведи Боже!
Так, учотирьох, вони поїхали до Перетина. Дорогою Яків запитав священника, що, власне, сталося.
То все Пілсудський зі своєю пацифікацією, говорив Лісович.
Вони саме проїжджали повз сплюндровану фігуру. Отець Петро перехрестився і важко зітхнув:
Вам, певне, відомо, що літом по всій Галичині проходив саботаж. Українці виступали проти листопадових виборів, були підпали маєтків, стодол, скирт. І в основному під то попали осадники. Ну і поляки того терпіти не схотіли.