Народні збори обурено відкинули вимогу сатрапа й відмовилися повертати владу тирану. А ще змусили родичів Клісфена (цікаво, що не його самого, втім, можливо, Клісфена на той час уже не було серед живих) з роду Алкмеонідів полишити Афіни. Для персів це було рівнозначним бунту. І якщо вони не відреагували на нього негайно, то тільки тому, що тогочасні комунікації взагалі були неквапливими, а в Артаферна була ще й купа інших турбот окрім покарання норовливих афінян.
Варто нагадати, що вся ця дипломатична гра відбувалася напередодні Іонійського повстання, коли проти перської влади піднялися грецькі міста Анатолії на чолі з Мілетом. Геродот, між іншим, попри весь свій еллінський патріотизм, уважає цей виступ відвертою авантюрою, спровокованою особистими амбіціями мілетського тирана Аристагора. Як інакше можна розцінити дії повстанців, які не просто скинули перську владу, а ще й атакували та спалили Сарди?! «Не перси першими напали на греків, а греки на персів», визнає Геродот.
Проте, якщо Аристагор просто «бив першим», то що в такому разі казати про Клісфена, який, за цією ж логікою, мало не за руку привів чужинців до Греції? Цікаво, що коли ватажок повстанців особисто прибув до Афін із проханням про підтримку, на засіданні народних зборів спалахнула гаряча дискусія. Деякі з ораторів нагадували, що місто все ще повязане угодою з персами й, попри свою незгоду приймати Гіппія, має виконувати укладений договір. Проте більшість громадян, яка ще недавно сама відсилала посольство до Сард, погодилася стати на бік одноплемінників і відрядити до Іонії 20 кораблів.
Ця кількість не є малою, як іноді вважають. Насправді це був майже весь тогочасний афінський військовий флот. Афіни все ще були переважно суходільною державою. Це був відкритий розрив.
Іонії, до речі, афінські кораблі не допомогли. Повстання було жорстоко придушене, міста, що чинили найзапекліший спротив, були зруйновані, а їхніх мешканців продали в рабство. І тільки дипломатичний хист філософа Гекатея (все ж такі були серед греків вправні дипломати), який особисто вів перемовини з Артаферном, дозволив помякшити покарання і з часом навіть відбудувати зруйноване але за умови беззастережного визнання сумнозвісної «формули», тобто цілковитого підкорення перській владі.
Афінянам, хоч як дивно це видається, сатрап теж погодився «дати шанс». До міста вирушило перське посольство, щоб «навчені гірким досвідом» бунтівливі піддані підтвердили повернення під омофор царя і знову надали «землю й воду». Проте афіняни грати за перськими правилами цього разу відмовилися категорично. Ба більше скинули посланців зі скелі. За звичаями тих часів це було не просто свідомим порушенням правил дипломатичного протоколу, а й блюзнірською «образою богів». І розплата за це мала бути показово жорсткою й швидкою.
Цього разу розпорядження відіслати до Балканської Греції «каральне військо» дав сам цар Дарій. На чолі експедиції він поставив досвідченого полководця Датіса і сина лідійського сатрапа (та, відповідно, власного небожа), теж Артаферна. В обозі війська плив і Гіппій, що не втрачав надії повернути собі владу. Втім, перси розраховували не так на підтримку прихильників тирана, яких в Афінах майже не зосталося, як на сприяння все тих самих Алкмеонідів родичів Клісфена, що на їхнє переконання мали б зберігати вірність укладеній ним угоді.
Показово, що й багато афінян ставилися до Алкмеонідів із підозрою. Такою великою, що командувати військом, яке мало зустріти персів, доручили їхньому супротивнику Мільтіаду. І навіть під час бойового шикування уважно стежили, чи не передавали раптом родичі Клісфена якісь сигнали ворогу своїми щитами.
Утім, битва під Марафоном 490 року до нашої ери завдяки мужності грецьких вояків і внаслідок очевидних прорахунків перського командування завершилася блискучою перемогою афінян. Мешканцям міста про це повідомив Фідіппід гонець, який першим пробіг марафонську дистанцію й помер просто на очах старійшин. Але він біг до Афін не лише для того, щоб поділитися радістю, а й попередити, що перський флот пливе навколо Аттіки і вже невдовзі може зявитися просто перед містом.
Скульптури із афінських храмів, зруйнованих після здобуття міста персами
Ворожі кораблі й справді невдовзі зявилися на горизонті, однак попереджені містяни зустріли їх в озброєнні, просигналивши таки своїми щитами, що заскочити їх несподіваною атакою вже не вдасться. «Каральне військо» повернулося до Персії зганьбленим, але цим тільки розпалило в Дарія спрагу помсти. За легендою володар навіть наказав своєму слузі кожного дня повторювати одну фразу «думай про афінян». Однак невдовзі Дарій помер, і наміри батька довелося втілювати в життя його сину та наступнику Ксерксу.
Ксеркс особисто очолив військо, яке через десять років після поразки під Марафоном вирушило до Греції. Афіняни й спартанці намагалися зупинити його спочатку біля Олімпа, а потім у Фермопільській ущелині, проте сили були нерівними. Перси не лише захопили Афіни, а й спалили місто разом із храмами на знак помсти за вбитих посланців і порушення присяги, яку дав посланцям Клісфен 507 року до нашої ери.
Це вже потім була поразка загарбників у Саламінській протоці й біля Платей. Греко-перські війни тривали ще тридцять років і зрештою завершилися перемогою афінян. А Греція після перської навали стала зовсім іншою тією, якою ми її звикли сприймати сьогодні, країною Перікла, Фідія й Аристотеля.
Звісно, Клісфен не міг передбачити таких далеких наслідків місії до двору перського сатрапа. Власне, як ми бачимо, він не усвідомлював навіть ближчих результатів своєї помилки. Цікаво, до речі, що симпатії до персів, або, як казали самі греки, «мідізм», були притаманні не лише Клісфену, а й багатьом іншим ватажкам афінської демократії.
Навіть переможець Ксеркса Фемістокл таємно листувався із супротивником, даючи царю поради, як поводитися в тій чи інший ситуації. Патріотичні еллінські історики згодом пояснювали це дипломатичною хитрістю афінянина. Проте перси були, вочевидь, іншої думки. Бо інакше б не надали Фемістоклу прихисток після того, як його вигнали з Афін. І не віддали б у керування кілька анатолійських міст, як якомусь сатрапу.
Згодом гроші від персів отримували й сумнозвісний Алківіад, і демагоги (це не образливе прізвисько, а позначення ватажків «демократичної партії») Епікрат і Кефал, і навіть Демосфен найпалкіший захисник грецької свободи від зазіхань македонських царів Філіппа й Александра. Проте і Філіпп, і Александр теж уважали себе «борцями за свободу Еллади» від зазіхань Персії та месниками за жертви, принесені греками під час «ксерксової навали».
Сьогодні від грандіозного палацу перських царів залишилися лише руїни
Александр, зрештою, не лише зруйнував державу Ахеменідів, а й спалив її столицю. Недоброзичливці казали, що пожежа сталася випадково, бо македонський володар із соратниками перепилися й завісу підпалила гетера Таїс. Але сам Александр згодом переконував, що виконав свій священний обовязок і помстився за Афіни, спалені Ксерксом. Тож зрештою за «формулу Артаферна» важку ціну заплатили не тільки непередбачливі греки, а і її винахідники перси. Хай і на два сторіччя пізніше.
Потрійна зрада царя Теннеса
Фінікія, 350 рік до нашої ери
Історію стародавньої Фінікії не лише в школі, а й в університетах зазвичай вивчають побіжно. З одного боку, важко ігнорувати винахідників абетки, пурпура й заморської колонізації, з іншого більше уваги традиційно приділяють і справді «блискучій класиці», Греції та Риму. Тож про фінікійців радше згадують у курсі історії Стародавнього Сходу. І навіть у тих, хто цікавиться нею, часто складається враження, що «народ купців» зійшов з історичної сцени відразу після загарбання його країни персами, що, своєю чергою, й самі були лише тлом для розквіту еллінської цивілізації.
Фінікійські купці
Це, звісно, не так. Адже Перська держава мало нагадувала карикатуру на неї, створену масовою культурою (навіть якщо облишити за дужками «клюкву» на кшталт кінокоміксу «300 спартанців»). Фінікійці зберегли у її складі свою мову, релігію, господарську та суспільну організацію. Їхні міста Сідон, Тір, Бібл, Арвад почувалися під владою династії Ахеменідів доволі комфортно, ба більше перські володарі дозволяли їхнім купцям вільно торгувати в усіх своїх володіннях і надавали численні політичні привілеї.
Можна навіть казати про новий розквіт фінікійських міст. Вони навіть почали карбувати власну монету (чого не робили раніше, за часів незалежності). Та й війни, які ми звикли називати греко-перськими, значною мірою були війнами греко-фінікійськими. Хоча б тому, що флот «царя царів» насправді був фінікійським (самі перси були народом суходільним і кораблів не будували), і очолював його цар Сідона (власних царів мали й інші фінікійські міста). До того ж інтерес у послабленні конкурентів еллінів у «народу купців» був ніяк не меншим за бажання Дарія Великого помститися за приниження й загибель його посланців.
Навіть поразки, яких фінікійські царі-флотоводці зазнали біля Саламіна та Мікале, не змінили ставлення до них перського володаря. Він навіть відпустив їхні кораблі додому, аби зберегти як останній резерв. Син Ксеркса Артаксеркс I Довгорукий ще й розширив володіння Сідона й Арвада, віддавши під їхню владу землі, населені іншими близькосхідними народами (припускають, що так він віддячив їм за допомогу в зміцненні його влади і це аж ніяк не свідчить про упослідженість становища фінікійців, швидше, навпаки). У внутрішні справи міських громад царі зазвичай взагалі не втручалися, а ті не сприймали визнання перської влади як зазіхання на їхню свободу зрештою, під владою Ахеменідів перебувало і чимало грецьких міст, які вважали перську владу менш обтяжливою, ніж перебування в союзі з Афінами чи Спартою.