Билиці та вигадки нашого футболу - Георгій Юхимович Кузьмін 15 стр.

Після 1964 року хрущовський стадіон називався то Центральним, то Республіканським, поки не став Олімпійським. Старі трибуни і ми, що проводили кращі години життя на них, стали свідками багатьох чудес, драм, скандалів, інформаційних і суддівських казусів. Пропоную два на закуску.

В останній сезон свого життя під хрущовським прізвищем стадіон невимовно здивував ранньою весною, коли в секторі 36 була влаштована зустріч нового тренера київського «Динамо» Віктора Маслова з уболівальниками. Вхід був вільний для всіх охочих. Питання виникали стихійно, і «Дід» на них докладно відповідав. Нічого схожого ні до, ні після за свою 55-річну біографію шанувальника футболу не пригадую. В'ячеслав Соловйов чотирма роками раніше теж виступав тут. Але це відбувалося в рамках засідання Клубу любителів футболу і було строго регламентовано.

Під час тієї імпровізованої прес-конференції Віктор Олександрович пообіцяв допитливому людові обкатати в основному складі динамівців двох юних улюбленців футбольного Києва Володимира Мунтяна й Анатолія Бишовця. І слова свого додержав. Саме з Бишовцем пов'язана друга дивовижна історія-64 головного київського стадіону.

Такий очікуваний дебют! 18-річний нападаючий його не запоров. Тільки вийшов на поле і майже відразу забив м'яч. На табло (тоді існувало тільки одне, з боку Бессарабки) зажевріло: «Гол забив Биховед». Саме БИХОВЕД, ніяк не інакше. Неусвідомлено спотворивши незвичне ще для великого футболу прізвище, оператор мимоволі накаркав майбутні непрості відносини Анатолія з наставниками динамівців і з рідним містом взагалі.

Потім великого нападника і незаслужено проігнорованого в Києві тренера (чого тільки коштує олімпійське «золото» Сеула 1988 року і пам'ятник Анатолію Федоровичу бомбардиру на стадіоні «Ацтека» в Мексиці!) величали по-різному: Биш, Бишевець, Бишовец, але дебютний «Биховед» залишився в пам'яті тільки рідкісних уже свідків.

Бишовець перетворився на живу, правда, не визнану на батьківщині, футбольну легенду. А головний київський стадіон, на якому форвард колись блищав, до кінця XX століття морально застарів. Та і втратив дбайливого господаря. Чого тут тільки не відбувалося в смутні часи товкучки, виступи ясновидців-шарлатанів, чеські атракціони, бандитські розбірки У Європі вже не зводять футбольних арен в центрі великих міст. Немодно, а головне незручно. Робота в якості журналіста на ЧС-98 у Франції і ЧС-2006 в Німеччині, поїздки на фінали Ліги чемпіонів до Мілана, Відня, Мюнхена, Амстердама дають мені право це стверджувати. Хоча

У тому ж тридцятому році минулого сторіччя, коли на «Червоному стадіоні», що вважався «гордістю» Києва, насилу за зиму відремонтували роздягальні, в Уругваї відбувся нарешті давно вистражданий президентом Міжнародної федерації футболу французом Жулем Риме перший чемпіонат світу.

Він повинен був покласти край обридлим спорам: хто сильніший? Інтернету, природно, не було, як і масового телебачення. Телеграф і телефонний зв'язок завантажувалися повідомленнями про більш, як тоді вважалося, популярні і важливі події. Отже, скупі відомості про найперший світовий турнір у далекій Південній Америці стали відомі в Європі тільки глибоко восени, хоча чемпіонат проходив з 13-го по 30 липня.

Умови диктували інші темпи життя. Корабель з європейцями повертався додому майже два місяці. Учасники встигли дещо забути. Та й офіційні протоколи потім довго порошилися в архівах ФІФА

І досі не вмовкають питання: навіщо так далеко загнали м'яч в тридцятому? І хай відповіді переконливі й обґрунтовані збірна Уругваю після двох підряд олімпійських перемог в 1924-му і 1928 роках вважалася найсильнішою на планеті, а сама країна саме 18 липня 1930 року готувалася відзначати сторіччя незалежності, рішення конгресу ФІФА в Амстердамі 29 травня 1928 року, прийняте 27 голосами проти п'яти, мало наслідки, які потім довго впливали на футбольне життя.

Георгій Кузьмін

Билиці та вигадки нашого футболу

Від автора

Вдячний видавництву «Фоліо» і письменнику Юрію Рогозі за те, що повірили в мій проект і допомогли його здійснити.

Дякую моїм друзям журналістам Юрію Корзаченку і Юхиму Шаїнському за велику допомогу в підготовці матеріалів, зокрема фоторепродукцій, для цієї книги.

Я навряд чи впорався б із завданням без багаторічної моральної і технічної підтримки моїх вірних соратників Лариси Осадченко, Тетяни Черкашиної, В'ячеслава Ворони, Віктора Гончаренка, Олександра Лук'яненка, Станіслава Рожка, Василя Трифонова.

І, звичайно, низький уклін дружині Анелії і дочці Мар'яні, їх любов, самовідданість і терпіння, як завжди, виручали в найважчі хвилини.

Київ, грудень 2009 р.

Удар від воріт

Юрист, колишній заступник голови Служби безпеки України, генерал-лейтенант Володимир Пристайко надав неоціненну послугу історикам, уболівальникам, усім, хто жваво цікавиться минулим нашого футболу. Під завісу чекістської кар'єри він скористався своїм високим службовим положенням на благо відкрив світові архівні документи, раніше недоступні іншим дослідникам.

Можливо, Пристайко виконав негласну вказівку вищого начальства у зв'язку з настанням інших часів, розповсюдженням інших ідеологій. А може, перемогла дослідницька жилка Володимира Ілліча, ученого, що прагнув наблизитися до істини. Спонукальні мотиви не важливі. Головне результат. Генералові Пристайку вдалося заповнити немало прогалин, скоротити кількість спірних трактувань подій навколо «Матчу смерті».

Ця трагічна історія зацікавила мене ще в отроцтві й не відпускала все журналістське життя. У радянських сімдесятих до найтаємнішої сторінки київського футболу навіть підступитися не давали. Приятель і колега Арнольд Мельник, нащадок учасника подій-42 Михайла Мельника, всіляко підтримував мій інтерес до забороненої теми. Працюючи в газеті «Правда України», Арнольд, або просто Нуль, використовував неформальні приятельскі зв'язки, щоб допомогти мені проникнути до партійного архіву.

Генерал-лейтенант Володимир ПРИСТАЙКО (справа) і Георгій КУЗЬМІН відразу після закінчення футбольної зустрічі українських і німецьких журналістів, присвяченої пам'яті учасників так званого «матчу смерті» на тому ж таки київському стадіоні «Старт». Травень 2006 року.

Марно. Лід рушив за часів перебудови. Тоді з'явився доступ до газет періоду окупації Києва. А головне перестали, нарешті, зберігати обітницю мовчання деякі зі свідків тих неоднозначних подій. Утім, я спробував копнути глибше. Для повноти картини відштовхнутися від витоків появи нашої улюбленої гри в Києві і простежити за польотом шкіряного м'яча, поки він не затрепетав у сітці фатальних сорокових. Без відступів і перескоків в наші дні не обійшлося. Благо, історичні хроніки, усні розповіді і мемуари дозволяли спрямувати авторську фантазію в русло реальності.

До літа 1992 року перший варіант книги був готовий. Сам видати я її не зміг. Спонсорів не знайшов. Гіркий осад залишили байдужість і недалекоглядність бізнесменів, що опікали тоді київське «Динамо». Мова йшла не тільки про сенсаційне для тієї пори спростування непорушного міфу. Я вважав і вважаю так і досі: зрозуміти суть подій часів окупації неможливо без детального розгляду під мікроскопом і в телескоп усієї історії виникнення і розвитку вітчизняного футболу XX століття, без спроби умоглядно вдихнути атмосферу, в якій жили, любили і служили піонери зелених полів

Мені пощастило вирости в середовищі завзятих уболівальників. На вулиці, як і всіх хлопців п'ятдесятих, мене чекав кирзовий м'яч. Удома і в гостях, на заздрість одноліткам, суцільні розмови про футбол. Від серйозних досліджень, історичних екскурсів до кумедних історій. Найближчий батьків друг, нападник знаменитої одеської футбольної команди «Січневець» і суддя всесоюзної категорії Микола Кривченя, як і чоловік маминої сестри дядько Котик, змалечку ліпили з мене футболомана. Дядько Котик тягав мене на всі матчі динамівців, розповідав байки про майстрів, яких я не встиг побачити в грі. Іронічний розповідач і тонкий знавець усього, що стосувалося футболу, Микола Кривченя шліфував ці відомості, доводячи їх до блиску. З мозаїки їх знань і переваг я складав свій футбольний узор.