А ось фотографія молодого київського футболіста Косіора серед учасників одного з матчів осінньої першості 1914 року збереглася. Спасибі панові Губчевському!
Хто є хто: Галета
Навесні сімнадцятого Дніпро під Києвом розлився як ніколи: вода піднялася на одинадцять аршин, тобто майже на вісім метрів. Віщуни передбачали біду. Звичні до повеней жителі Труханового острова спускали човни з вікон дверей будинків на високих палях, бо двері вже не відкривалися. Синові кравця Макара Галети десятирічному Вовці нудно було сидіти в чотирьох стінах. Човен забирали батьки, а до яхт-клубу, де ганяли м'яч пани футболісти, було десь півверсти. Перехрестившись, Вовка стрибав прямо з підвіконня до Дніпра, що клекотав, і плив назустріч своїй мрії, нітрохи не боячись вечірньої прочуханки.
За футбольними воротами купчились гурти хлопців. Кожен терпляче чекав, коли вдасться схопити бажану шкіряну кулю й ударити по ній що є сили. Під час тренувань команди «Алексєєвець» роботи діставало всім роззявам. Але Вовці успіх посміхався частіше за інших дуже він був моторний. Власник розташованого в небезпечній близькості від ігрового майданчика ресторану «Босфор» навіть заохочував молодшого Галету свіжими пампушками, щоб м'яч після хибних ударів не турбував клієнтів. За одну таку пампушку в кондитерській «У Жоржа» на Хрещатику треба було віддати аж п'ятак!
Особливо шанував хлопчака капітан «Алексєєвця» Сьома Хавчин. Семен був справжній денді. Він учився футбольній техніці у військовополонених чехів в Пушкінському саду, а гарні манери, гнучкість і пластику набув у школі бальних танців Соломона Шкляра на Великій Васильківській. Сьома терпіти не міг пауз в грі і цінував уміння Вовки миттєво повертати м'яч. Коли виникала вакансія, капітан міг запросто включити Вовку до складу. Це була перш за все данина пошани здібностям бомбардира старшого брата Вовки Павла, найрезультативнішого форварда команди, а в другу чергу нагорода молодшому Галеті за спритність і довготерпіння.
Справжньої радянської влади в Києві не існувало до 1921 року. І хай історики твердять що завгодно, Володимир Макарович Галета під час наших бесід наполягав на своєму. Він сам усе бачив і порівнював ситуацію тих років з осіннім колапсом влади 1991 року, коли комуністів ніби вже немає, а нічого не змінилося. І врахуйте: це свідоцтво гарячого прихильника більшовизму, яким Галета залишався до кінця життя Старший брат Павло взагалі в революцію пішов. Молодший, як і всі в поселенні майстрових Дніпровського пароплавства, теж радісно зустрів нові порядки, хоча спочатку вони викликали хіба що в розруху, голод і страшне безробіття. Ще в двадцять третьому, коли по молодіжній броні Володька потрапив ливарником на завод «Юртал», опівночі додому з Межигірської добиратися було страшно: містом сновигали банди. І лише коли в Києві розквартирували регулярні червоні частини, бандити відступили за околиці, де за них узялися чекісти.
А спортивне життя на той час уже налагодилося. У Київській футбольній лізі до весняного сезону 1923 рокуналічувалося близько 900 чоловік! І це без армійських команд, які після наказу Климента Ворошилова про включення футболу в список предметів загального навчання воїнів РККА почали плодитися, немов гриби після дощу. Восени двадцять четвертого з бійців, що служили на Україні, зібрали непогану команду, яка «з листа» обіграла на виїзді збірну Ленінградського військового округу 2:0 і зробила нічию 2:2 з командою Центрального району міста на Неві.
Але у збірної Українського військового округу по суті не було київської прописки. Та і не вона відкрила післяжовтневий літопис міжміських матчів. Зібрана з «чого було» київська команда дебютувала ще на чемпіонаті України 1921 року в Харкові й вибула з боротьби після першого поєдинку (грали за олімпійською системою), поступившись 0:1 взагалі-то далеко не найсильнішому учасникові збірній Таганрога, включеній в турнір на спеціальне запрошення. Позначилася майже десятирічна самоізоляція київських майстрів, їх небажання набивати ґулі в суперництві з визнаними авторитетами.
Наступна спроба заявити про себе була значно професійніша, бо робилася по-справжньому зіграною і згуртованою командою, гравці якої не просто багато тренувалися, а разом працювали, жили поряд один з одним у залізничній колонії на Соломенці, залицялися до місцевих дівчат. Передвісник «Динамо», ця команда в середині двадцятих не поступалася в популярності й силі ні харківському «Штурму», ні одеському «Містрану», ні «Профінтерну» з Миколаєва, ні «Червоному соколові» з Херсона.
Попередники
«Залдор». Ще зовсім недавно це магічне, малозрозуміле сучасному вболівальникові слово примушувало прискорено битися серця старих киян. Нині свідків гучної слави тієї команди вже просто не лишилося Вигравши весняний чемпіонат міста 1923 року трьома складами, залізничники відправилися на навчання до Петрограда, де 4 серпня чинили гідний опір некоронованим чемпіонам країни на чолі з легендарними Михайлом Бутусовим і Павлом Батиревим 0:1. Ну а наступного дня дебютант щасливо перевтілився в екзаменатора, перемігши (2:1) міцний клуб «Петровський».
Осіння першість Києва, як і чотири наступних, стала суцільним тріумфом «Залдора», хоча головні суперники «Райкомвод», «Містран», «Роботрос», «Радробітники» з кожним сезоном конкурували все відчайдушніше.
За будь-якої погоди на будь-якому стадіоні, будь то затишний первісток КПІ, названий після революції «Рот Фронт», або незграбний «Червоний», залізничники збирали аншлаг. Публіка не переймалась результатом. Вона жадала краси, гострих відчуттів. І бачивши, що матч котиться до нудної нічиєї, воротар Ямковий залишав свій пост і біг уперед. Трибуни тут же оживали: ну, Яма дає! І завмирали, чекаючи, коли м'яч потрапить на підйом захисникові Брешкевичу. Майбутній соліст військового хору, Жора Черпалка, прозваний так за довгі ноги, умів «запалювати» такі високі «свічки», що цікаві аероплани не ризикували кружляти над футбольними полями.
Збірна Харкова з футболу краща в Україні середини 1920-х років. 1924 рік.
Улюбленцем Солом'янки був Михайло Свиридовський, розумний гравець, зловити якого на хитрощі вважалося вищим шиком. Жінки, що охоче ходили на ігри «Залдора», задивлялися на красеня Васю Бойка. Та і партнери радували око: Бардадим, Фенцель, Костін, той же Ямковий. Захоплено зустрічався кожен прорив крайнього нападаючого Швецова знаменитого київського Паровоза, підкати самовідданого Васі Інженера захисника Весеньєва, хитрі удари технаря Товаровського. Втім, Мишко Студент, як називали цього нападаючого вболівальники, незабаром став граючим тренером «Радробітників».
Таке було в порядку речей. Школу «Залдора» в різний час пройшли майже всі майстри першого післяреволюційного покоління. Виняток становили трамвайники, що виступали за «Містран», а також жителі Подолу і Труханового острова, що групувалися навколо «Райкомводу». До двадцять п'ятого року футболом в місті неподільно керувала ОРПС (Окружна рада професійних спілок), яка крізь пальці дивилася на незліченні переходи всередині свого відомства. Все одно під прапором збірної виявлялися кращі. А головна команда ОРПС була насправді збірною Києва. Армійські колективи завдяки текучості кадрів не витримували ніякого порівняння. Чемпіони військових частин України не пропускали менше п'яти м'ячів не тільки від «Залдора», але і від «Роботросу». У чекістів же було дуже багато роботи, щоб оперативно відгукнутися на створення в Москві і Ленінграді товариства «Динамо». Тим більше в його назві нічого про футбол не згадувалося.
Потрібна була рушійна сила: фанат гри, що має велику силу і владу в органах. Але спочатку така постать виникла в Закавказзі
Підступність, страх і любов
Журнал тифліських чекістів «Динамовець» писав у 1932 році: «Згадується травень 1925 року. Невелика група чекістів Тифліса на чолі з першим динамовцем, ініціатором і організатором «Динамо» товаришем Лаврентієм Берія енергійно береться за реалізацію в чекістському середовищі ідей радянської фізкультури. Важко доводилося спочатку: не було коштів, не було приміщень, важко розгойдувалися маси. Часом здавалося, що прекрасна ідея оздоровлення широких мас чекістів, висотаних напруженою роботою, не отримає належного розвитку. Але товариш Берія, подаючи особистий приклад, активно беручи участь у роботі секцій, з більшовицькою наполегливістю рухав справу вперед. Спершу пролетарське товариство тифліського «Динамо» було скромним гуртком любителів футболу, гімнастики і стрілецької справи, але вже через рік-два «Динамо» стає могутньою організацією, яка під керівництвом товариша Берія свого беззмінного голови крокує від перемоги до перемоги»
Любителів футболу в «Динамо» вистачало і до Берії. Завзятими вболівальниками були Ягода, його заступник Петерс, що створив непогану команду чекістів в Одесі; але особливу активність у створенні динамовських колективів виявив Веніамін Леонардович Герсон. Особистий секретар Дзержинського, а потім Менжинського, він був вхожий до будь-якого кабінету і володів величезним впливом на можновладців. Інтелігентна людина, енциклопедист і поліглот, він нічого не міг із собою поробити, коли мова заходила про футбол. У маленького, круглого, немов колобок, тільки з вусами, Герсона, хоч він і не носив, на відміну від бразильського однофамільця, звання чемпіона світу, була маніакальна пристрасть повчати всіх і вся, додаючи при цьому, що бачив, як грав у футбол сам Дзержинський.