Ми вже побачили, що квітка найпоширеніший елемент народного мистецтва: малюнка, вишивки, пісні. Не дивно, слушно вказує О. Нестеркова, що вони художниця і квітка обрали одна одну для вираження того найскладнішого світу, який існував і розквітав в непересічній фантазії малярки, сягнувши корінням глибини української душі.
Вибір квітки як лейтмотиву творчості, головної героїні своїх картин мисткиня зробила, як зараз стає зрозумілим, на генетичному рівні. Донька України, Катерина Білокур вразила найвибагливіших знавців та поцінувачів яскравою самобутністю, поетичною силою своїх квіткових полотен. Вона мовби розповідала світові, який талановитий її народ, як глибоко розвинуте в ньому естетичне почуття, яка сприйнятлива його душа до всього прекрасного в житті.
Україна здавна славиться чуттєвими барвами народного мистецтва. Дівоче вбрання і козацька люлька, інкрустований топірець гуцула і різьблена спинка саней, бабусина розмальована скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайна віконна лиштва будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала мистецьким утвором.
І водночас зявлявся народний живопис, народжувалася пісня, бриніла українська арфа бандура. Пересічний українець, підсвідомо оточуючи себе красою, художньо прикрашав життя, наповнюючи глибинним, нестримним бажанням творити.
«До кінця її днів малярство, мистецтво так і залишилося для неї з епітетом: святе. Проста українська жінка усвідомила його як своє Високе Покликання І на Вселенському небесному полотні її зоря пульсує квіткою. Можливо, гінкою мальвою, соромливим чорнобривцем, а може повновидою півонією, цнотливою ружею, синьооким барвінком, а чи пломінким майором. Але запевне тією, що має чіпке богданівське коріння і саме такою, якою увічнив пензель її Генія»[3].
Розділ третій. Богданівка
Спекотний червень, прозоре небо тане над полями, маревіє далеч. І з-посеред марева, з-посеред розлитої повені хлібів виринає хутірець, ба навіть не хутірець чимале село, окутане садками. В дивовижній гармонійності з цією розкішною природою, з блакиттю неба, воно, здається, пливе кудись, повите все туманом сонця, пилком колосистих хлібів, що саме розкрасувались
Оце ж вона і є Богданівка.
Яка Богданівка?
Рідне село тієї чарівниці Катерини Білокур!
Село Богданівка, вирісши на прикордонні Київщини, Черкащини та Полтавщини, явило світові Катерину Білокур, і відтоді, за влучним висловом Олеся Гончара, стало її столицею.
Тут, на сільському закрутні, яке богданівці справіку нарекли «загребеллям», вросла у землю присадкувата хатина обитель земної долі та мистецького Всесвіту геніальної художниці. Тут живе її світлий дух, ось уже десятиліттями сюди долинає вона з-за вічного пругу чи то самотньою журавкою з пісні, чи жар-птицею з казки, чи гінкою мальвою з її численних полотен.
Богданівка стоїть за сто пятдесят кілометрів на схід від Києва. Тут майбутня художниця побачила світ, самостійно оволоділа грамотою. Тут упродовж всього життя вчилася у книжок і природи «святому малярству». Її Божий дар дитинний магічний позір буде з нею від дитинства до її земного вінця, шістдесят один рік.
«Людина це очі, а потім все те, що довкола очей», так колись сказала сама Катерина Білокур і, може, навіть не збагнула того, що словами змалювала портрет геніальності.
Тут, у Богданівці, у благословенному краї спізнала вона і горе, і сяючі вершини насолоди творчістю. Тут щасливо сміялася, співала близькі її серцю пісні, ткала полотно, вишивала, саджала рослини і квіти, полола, святкувала Різдво, Великдень, Трійцю, захоплено подивляла зачаровані взори вишивок, плахт, запасок, килимів.
На богданівському «загребеллі» по обійстях розкотисто кричать півні, лементують гуси, сито гавкають пси там кипить звична сільська буденність, а в обійсті художниці тихо, наче у храмі. За принишклим тином видніються зчорнілі купини, що ними під снігом позначено квітники там, де з приходом весни й до перших приморозків у дворі квітне розмай. А до квітів пильно поглядає з Вічності сама господиня: у спокої й мармуровій величі.
«Моє малювання до його не треба нічого добавляти і не можна в йому нічого зміняти, а нехай воно так і залишається і людям ученим, освіченим, культурним, котрі стоять на захисті мистецтва і культури Я на матір-природу дивилась і в неї, багатої на фарби, тони й півтони, училась. Там цвіте квіточка синя, а там жовта й червона, там кущик травиці, гілка калини схилилась, а над нею хміль і переступень покрутились. Там фіялкові дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, а там сині Петрові батоги над пахущим чебрецем схиляються І все це було чудово, чудово! І я передавала на свої картини теж виходило чудово!»[4].
Богданівка відкрила їй очі на все оте «цвітюще та зеленіюще», відмічав О. Гончар, на фантазію квітів, що вються десь по тину біля хати чи на польовім межівнику. Богданівка дарувала дівчині свої радощі й смутки, поезію барвистих свят і нещадну суворість селянських буднів, і рідна ж Богданівка пробудила в юній душі сільської дівчини неспокій митця, жагу творчості, нестримної сили потяг до «того святого малярства».
Саме тут, у Богданівці, вона писала поетичні, проникливо-ліричні, настояні на солоних сльозах самотності, листи, які своєю кришталевою чистотою возвеличують її мистецький чин. Настав час, коли полтавська Богданівка, як писав О. Гончар, стала мистецькою столицею Катерини Білокур. Звідси, з біленької селянської хати, рушила у великі світи творчість народної художниці, прийшла у світ її малярська поезія, сповнена фантастичної краси.
Спершу її картини побачила Полтава, потім Київ, Москва, а згодом і Париж. Біля них юрбилися відвідувачі на міжнародних виставках: хто ж авторка цих дивоглядних полотен? Звідки такий художній талант у простої української жінки, таке тонке естетичне чуття, звідки ця казкова, щедра буйність уяви?
Розділ четвертий. Чорнобриве дівча
Катерина Білокур. Вібраційне число її імені 3 звязок із космосом, Богом. Вібраційне число прізвища 8 уміння формувати події. За квадратом Пітагора сильна особистість, великий енергетичний потенціял, високий рівень мислення та інтуїції. Нічого для буденної суєти суєт. Енергія вогню: «духовный чин ей полезнее мирского» (Брюс). Згідно з друїдами: граб великий естет і мрійник, який бачить себе дуже високо і розуміє свою обраність. Її сутність перемога. Чим більше перешкод на шляху виконання програми, тим більший опір і бажання перемогти. Чим менше на її шляху учителів і попечителів, тим оригінальнішим і неповторнішим буде її «урожай» результат програми, енергії своєї праці, який мистецтвознавці ніяк не можуть запхнути у яку-небудь шухлядку. Генії не для шухлядок.
Історик мистецтва і художник, директор Полтавського художнього музею Кім Скалацький[5]У далекій і теплій Італії, неподалік від чарівної Флоренції, у сімї хлібороба народився хлопчик. Із самого дитинства у ньому жило непереборне бажання малювати. Якось він випасав свої вівці й охоплений нестримним прагненням малював на плескатому камінні гострим камінцем обриси овець, скель, постаті людей. Юного вівчарика зустрів по дорозі славетний художник Чімабуе і, вражений його малюнками, забрав у батьків до себе в науку. Незабаром учень перевершив учителя. Так виріс один із велетнів світового мистецтва, батько європейського живопису Джотто.
У селі Богданівці Пирятинського повіту Черняхівської волості Полтавської губернії (нині Яготинський район Київської області), зануреному серед полтавських ланів у зелень садків, гущавину городів, кучерявість квітів, у день святої великомучениці Катерини, 24 листопада (7 грудня) 1900 року, народилося чорнобриве дівчатко, якому випало згодом уславити свій талановитий народ перед світом.
«24 ноября 1900 года родилась и в этот же день крещена Екатерина. Родители: села Богдановки казённый крестьянин Василий Иосифов Белокур и законная жена его Акилина Павлова, оба православные. Воспреемники: крестьяне Пётр Корнеев Кононенко и Марфа Павлова Черномурова. Обряд крещения совершал священник Иоанн Полянский» із запису метричної книги Преображенської церкви села Черняхівки.
Отож, цього дня Бог подарував Україні й світові Квіткочарівницю Катерину Білокур, під дотиком пензля якої найбуденніші речі поставали як вінець творіння працелюбної людини; у «картинах квітах-дітях» якої кожна квітка та кожне стебельце співають хвалу життю та щедрій родючій українській землі.
«На сороковий рік по смерті Шевченка, на зорі «феміністичного» XX-го ст. історія поставила в Україні повторний експеримент: цим разом геній, народжений у селянській хаті, прийшов на світ дівчинкою. І цілий свідомий вік генія припав на час найбільшої в новітній історії Катастрофи її народу такої, перед якою блякнуть усі жахіття, спортретовані в «Кобзарі». Катастрофи, якій упродовж трьох поколінь приречено було залишатись німою і для решти світу невидимою», читаємо ми у О. Забужко.
Подібно до святої посестри, Катерина впродовж усього життя тяжко страждала від батьківського нерозуміння, від людського осуду, від забобон і упередження, від зневаг обранців свого серця до своїх душевних поривів, від чиновницької байдужості. «Я все життя невимовно страждала», згадувала у листах сама К. Білокур.