Якраз таким прикладом і є «7 днів», камерна літня історія про любов та мрії.
Seven Days, Rolando Colla, 2016Агата
(режисер Майкл Аптед, США, 1979)
Внутрішній світ жінки, можливо, має вищу «роздільну» здатність, ніж чоловічий. І хоча чоловіки більше рефлектують про психологію, досліджують нейробіологію емоцій, вигадують переживання в художніх творах, проте їм не вдається підійняти вуаль, що прикриває справжні почуття жінки. Припускаю, що й для жінок-авторок та дослідниць це завдання також ще не розвязане. І це прекрасно коли все ще залишаються таємниці, неповторність, простір для фантазій, коли до розуміння внутрішнього світу людини (і жінки, і чоловіка) нам далі, ніж до створення фізичної «теорії всього».
Британський режисер Майкл Аптед здійснив сміливу спробу проникнути у внутрішній світ Агати Крісті, однієї з найпопулярніших жінок в історії, створивши не чергову екранізацію її романів, а версію одного епізоду з її життя. Вже в цьому є інтрига, оскільки ще ніхто не наважувався створити кінобіографію письменниці, яка є найбільш екранізованою у світі й перевершує навіть Шекспіра.
Попри те, що видатна письменниця написала власну автобіографію, попри численні авторизовані біографії дослідників творчості, деякі сторінки її життя залишились утаємниченими. Сама письменниця не особливо розкривалася й воліла залишати частки себе у власних детективних історіях, задаючи дослідницький «квест» майбутнім літературознавцям та психологам. Вірогідно, що письменниця прагнула приховати щось особливо інтимне у власній біографії, щось, що було повязане або з сильними почуттями, або з глибокими переживаннями. Відтак, сама інтрига таких епізодів спокушала до творчого обігрування версій та причин цих таєм- ниць.
Найбільш герметичною таємницею біографії письменниці стали 11 днів її загадкового зникнення з поля зору рідних та журналістів у грудні 1926 року. Така поведінка була викликана важкою любовною драмою, яка сталася в житті Агати Крісті. Тому автори фільму створили власну версію причин та розвитку цієї справді загадкової історії. У результаті вийшла детективна історія, накладена на життя письменниці, тобто детектив, який вигадує таємницю для того, щоб пояснити іншу таємницю реального життя королеви детективу.
Проте як і належить художньому твору, фільм «Агата» став більше ніж детективом, майстерно стилізованим під «детективи Агати Крісті». Це по-жіночому інтимний фільм з точною деталізацією моментів часу та предметного світу, які відтворюють психологічну атмосферу життєвого простору тоді ще молодої письменниці. Недаремно до камери запросили одного з кращих кінооператорів Вітторіо Стораро, неперевершеного майстра емоційно пристрасного та математично розсудливого фільмування. Саме його «кінооко» відтворило оксамитово теплу атмосферу джазових двадцятих, світського товариства та розкішних британських морських курортів.
Для втілення ролі Агати Крісті запросили англійку Ванессу Редгрейв, жінку з королівською поставою та британською врівноваженістю, якій вдалося напрочуд переконливо відтворити характер письменниці. На той час Редгрейв була чи не найпопулярнішою драматичною кіноакторкою і її гра стала окрасою фільму. Американець Дастін Гоффман парував їй у головному дуеті, зігравши таємно закоханого шляхетного журналіста, який і розплутує загадкову історію (за цю роль він отримав нагороду американських кінокритиків). Доповнює розкішний акторський ансамбль англієць Тімоті Далтон, що зіграв першого чоловіка Агати красеня та гульвісу, який найвірогідніше і став причиною несподіваного зникнення письменниці.
Цей фільм не був би вартий уваги, якби просто імітував детективну історію. Насправді сам детектив слугує тлом, на якому розгортається історія про жіночу долю. І реальна Агата Крісті постає такою ж жінкою з плоті і крові, з пристрастей та помилок, як і більшість реальних, але не зіркових жінок
Agatha, Michael Apted, 1979Балада про Бастера Скрагса
(режисери брати Коени, США, 2018)
Кожного року наприкінці, з казковою наполегливістю, поміж вікна, крізь двері, а до когось і через комин пробираються наші мрії та бажання, матеріалізовані в теплих від любові різдвяних подарунках. Ми спатимемо найміцнішим з удаваних снів і в такому терміналі очікування на екранах нашої памяті пробігатимуть казкові спогади з домальованого дитинства, фрагменти незавершених підліткових фантазій та кінцівки недочитаних серйозних книг.
Кожного року наприкінці, з казковою наполегливістю, поміж вікна, крізь двері, а до когось і через комин пробираються наші мрії та бажання, матеріалізовані в теплих від любові різдвяних подарунках. Ми спатимемо найміцнішим з удаваних снів і в такому терміналі очікування на екранах нашої памяті пробігатимуть казкові спогади з домальованого дитинства, фрагменти незавершених підліткових фантазій та кінцівки недочитаних серйозних книг.
Ми ніколи не розминемося з казкою, нехай навіть останню й загубили в нетрях памяті. Адже казка, міф, легенда, як також ідея, теорія, переконання це сходинки до неба, по яких ми підіймаємося упродовж життя, щоби колись, після його закінчення, вже «не почути» від друзів та близьких майже казкову легенду про своє прожите життя. Ми ж розуміємо, що дитячі казки це як мелодії без аранжування: вже є головна ідея, але божественний декор звуків та думок зявиться пізніше, вже в дорослому житті. І все ж ідеї майже не зміняться. Не зміняться наші уявлення про перевагу добра над злом, не зникнуть очікування на шляхетних принців та принцес, не розчарується віра у вірність та порядність, не зникне потреба допомагати слабшим, не знеціниться вартість любові
Ми мислимо міфологічно, ми майже не виходимо з координат казки, навіть коли називаємо свої роздуми філософськими чи духовними. Власний світогляд формуємо на засадах полярних понять, які найкраще втілені в казках та легендах. Тому й притуляємося щоразу по-дитячому щиро до художніх творів, які повертають нам таку контрастну картину світу, без звичних і небезпечних розмитостей, невизначеностей та різнотлумачень.
Брати Коени прапороносці американського кінематографу є не просто чемпіонами в багатьох жанрах. Вони є першими, і не лише через унікальну свободу творчості, але насамперед через унікальну здатність перекладати дорослий світ мовою міфів та казок, не впадаючи в інфантильність комерційного кіно. За якихось тридцять років спільної творчості вони зуміли створити або ж ревізіонувати декілька жанрів кіно, задавши настільки високі стандарти, що мало кому вдається їх досягнути, не те що перевершити. Якщо говорити про кращі фільми у своїх жанрах, то за Коенами залишається «золото» в кримінальних детективах («Просто кров»), гангстерських бойовиках («Перехрестя Міллера»), інтелектуальних стилізаціях («Бартон Фінк»), психопатологічних трилерах («Старим тут не місце»), постмодерністських комедіях («Де ти, брате мій»), поліційних драмах («Фарго») та «найамериканськішому» із жанрів вестерні («Справжня мужність»).
Їхня нова робота, створена на платформі Netflix, знову навіть своєю назвою «Балада про Бастера Скрагса» повертає нас у світ казок та міфів, в яких режисери так добре почувалися упродовж всієї творчості, знімаючи насправді дуже доросле, серйозне, а часом надто жорстоке кіно. Цей фільм одразу занурює нас у минуле, коли чорно-білі контрасти моралі проявлялися якнайкраще, а американське суспільство лише починало боротися за ті цінності, які зараз є двигунами його прогресу.
Але як це й властиво сміливому стилю Коенів це дуже реалістичні історії, які лише виглядають немов міфологізовані казки. І лише Коени можуть наважитися розповідати їх в настільки неочікуваній манері: щасливого кінця немає; людина людині не друг, а ворог; добро програє злу; а духовне начало матеріальному. Такі собі антиказки, або ж «недобрі» історії. Але це лише на перший погляд так здається. А насправді режисери пробують у такий спосіб повернути нам відчуття дійсності, неприкрашеної та жорстокої, в якій ми живемо, оголити справжню природу людини, не заховану в снодійні ілюзії.
Це шість вестернізованих історій про життя самовпевнених ковбоїв, провінційних акторів, грабіжників, золотошукачів, наївних закоханих жінок, а також і таких жінок, що власноруч вершать правосуддя над негідниками.
Унікальність кінематографічного стилю братів Коенів полягає в тому, що навіть у найчорніших їхніх фільмах завжди присутня рятівна іронія та добрий гумор, які дають неперевершене відчуття легкості при перегляді. «Балада» якраз легкий, попри жорсткість та повчальність історій, фільм, навіть заявлений як комедійний кіноальманах вестернів.
Це, безсумнівно, черговий успіх легендарних режисерів. Американські кінокритики одразу включили його в десятку кращих фільмів року, а Венеціанський кінофестиваль відзначив за найкращий сценарій.