Той березень був щедрим на сніги. І Семга тоді ще був рядовим майстром ливарного цеху великого заводу.
У кафе «Мрія» на вулиці Карла Марла, так місцевий пролетаріат любовно перефразував Маркса, готували добірну солянку, а ще там смажили мирові чебуреки й шашлики, але солянка була обїстися до півсмерті не шкода. До її складу входили й грудинка копчена, і свининка, і ковбаска сирокопчена, і огірочок квашений, і засмажка з помідорчиком, приправлена перцем, укропом, лавровим листом, цибулею і борошном загущена І де тільки усі ті інгредієнти діставалися при тотальному дефіциті?! Кажуть, запровадив таку кухню знаний у місті вірменин, але з часом він перебрався в ресторан, а навчені українські кухарки освоїли всі секрети і з легкістю могли запхнути за пояс у приготуванні страв самого вірменина.
Утовпитися в «Мрію», особливо ввечері чи у вихідний день, було мало не те саме, що потрапити до мавзолею на Красній площі. Ні, ну, може, черга й не така, але за павільйон.
Семга заходив у кафе з чорного ходу. Пишна любаска працювала там поварихою, і хоча йому подобалися не такі тілисті жінки, цієї він не цурався. Розважливо поглинаючи смачні страви, тут можна було слухати теревені підпилих і вкрай ситих людей, які у розніженому стані давали безмежну волю своїм язикам. І коли розмова бралася до діла, Владлен сідав між тих говорунів, смакував солянкою, попивав пивце, слухав і мотав розмову на вуса, знаючи наперед, що по нитці й до клубка дійдеш Сам у бесіди ніколи не встрявав, памятаючи: у чужій церкві свічок не поправляй, хоча ладаном там і не могло пахтіти.
Того недільного дня він прийшов у «Мрію» повечеряти. Смеркало Люду аж повітря на вдих не стає. Дим від цигарок над кожним столом коромислом, хоч хапайся за нього. «Столичная» горілка з-під поли до пива підмішується. Балачки в купки збиваються і під стелею гудуть одним великим вуликом.
Владлен замовив шашлик з подвійною порцією аджики, натрусив із перечниці у кривавого кольору приправу ще добрячу дрібку червоного злючого перцю, розбовтав усе те виделкою. Відтак зняв ножем із скалки добірні шматки свинячого пахучого мяса, залив гарячою ядерною аджикою. Холодне пиво у великому гранчастому бокалі ще тримало тонкий обідок білої піни. Відхлебнув ковток і обережно облизав язиком губи
Хлопці, а що воно таке? почув поруч голос з характерною мякою вимовою. Їй-бо, зроду-віку такого не бачив. Це таргани такі варені? Хіба їх їдять?
А ви, дядьку, спробуйте! До пива ці таргани ще й як смакують! знайомий голос начальника модельного цеху примусив Семгу напружитися, але він не озирнувся, навіть периферичний зір не сфокусував.
Та бєрітє, бєрітє! припрошував дядька бравий вишколений чоловік, який сидів за одним столиком з начальником, і його таки трішки було видно Владленові. Сєвєрниє крівєткі
А й спробую! Ви, мужики, нежадібні, та й у мене є чим вас пригостити. Ви копчених вюнів коли-небудь їли? Отож-бо! Я вам до пива по вюнчику
Нічого собі, вюнчик! І де такі ловляться?
Та у наших мгарських озерах ще й не такі ловляться А давайте я вам, хлопці, до пива трохи своєї домашньої плесну. Чого це ні? Вона у мене стократ краща за казьонку.
Слово за слово Владлен слухав і розумів, що у кожного є свої блохи, та нікому вигнати, а ось ця мгарська самогонка своє зараз зробить.
І вже за годину він утямив, що отой вишколений чоловік з російською говіркою приїхав до начальника модельного цеху святкувати день смерті товариша Сталіна. Вони, бач, цей день вважають святом.
Хлопці, і як же воно так? Ми ж тут, як почули по радіо про смерть такої людини, то баби ревище зчинили, адже Сталін таку війну виграв, допитувався у вже захмелілих друзів дядько з Мгаря. А ви, бач, святкуєте Та ще й кожного року.
Якби він не дав жабі цицьки, ми б з товаришем до амністії не дожили, сказав начальник цеху. Це в Англії на честь коронації амністія, і так кожного року, а ми б сиділи від дзвінка до дзвінка
Отакої, так цей начальничок із тих, хто строк мотав, вловив Семга. А якщо після смерті Сталіна потрапив під амністію, значить із політичних, мабуть, по 58-й статті проходив. Бути того не може, щоб відповідні органи його не тримали на гачку. Шкода, що вже давно перевалило за 5 березня 53-го року. Був би живий Сталін Хоча, геть! Тоді ж бо оці двоє десь, може, у тайзі ліс валили, і святкувати їм було б нічого. Але чому ні Хрущов, ні теперішній Леонід Ілліч за такі ось розмови не брали за барки. І, виходить, не піймавши, нічого скубти Нікому писати папірця про цю розмову і про свято смерті. Жаль! І тут крізь роздуми він вловив фразу, яка зірвалася з вуст того, вишколеного:
Знаєтє, Солженіцин в свойом «Гулаге» сказал: «Победы нужны правительствам, поражения нужны народу. После побед хочется ещё побед, после поражения хочется свободы»
Щось я не второпав, а навіщо народу потрібні поразки? мотнув головою дядько, наче загнузданий кінь.
Нема чого розуміти, рубонув начальник цеху. Ти подивись на німців. Невже не вловлюєш, що вони підуть угору, бо очистилися?
Єсть! Ось вони! Ці слова Владлен виудив, наче велику й поживну рибину із глибокого озера. А який рибалка не радіє справжньому улову?! Знав, за початком і діло станеться. А ще про той «Архіпелаг ГУЛАГ» Семга не профан він слухає «Голос Америки», і радіостанцію «Свобода» радіоприймач ловить тільки так, хоч і глушать наші тих балакунів, але ж Про заборонену в Союзі книжку він уже сто разів чув. Стоп! Чув то чув, а цей, вишколений, цитує, значить, він читав «Гулаг» Її аж у Парижі надрукували, а він уже читав
Не втримався Семга на радощах і витріщився на ту грішну трійцю дивиться і очей відірвати не може. І тут начальник цеху перехопив його погляд. Ненароком глянув як за гілку зачепився. Треба було б привітатися, а у Владлена в роті пересохло тільки головою кивнув. А той оком не моргнув і не відповів на знак не став із Семгою вітатися, немов відчув, потайного собаки треба більше боятися.
Усі троє встали з-за столу й мовчки пішли з «Мрії». А Владлен доїдав шашлик і відчував у собі чи то напругу, чи то силу. Бажання виникло, наче й нізвідкіль, але було потужним, всепоглинаючим Він і раніше відчував щось подібне, та зараз як по міді пішов.
Звісно, йому давно хотілося виштовхати цього поважного, твердого, немов каменюка, самовпевненого чоловіка з крісла. А як він думав, що грітиме своїм задом дерматин усе життя? З собою тепер можна бути відвертим і зізнатися, що просто звільнити крісло для своїх тренованих сідниць, Владленові було замало. А якщо сповідуватися собі самому, то хотілося побачити, як попередника будуть виводити під білі руки з кабінету, як підштовхуватимуть його широку спину у «воронок» Ні, і це не все душа прагла більшого треба було бодай не бачити, так знати, як ту спину бють носаками в закамарку для допитів, як чоловік падає додолу заюшений, безпорадний, принижений Стій! Ну на лиха втрачати себе на такі неподобства? Нащо хотіти так багацько? Бозна нащо! Адже цей чоловік ніколи нічого не спричинив особисто Семгі ні хорошого, ні поганого.
Дикі бажання, які приходять мимоволі, не вимагають пояснень вони вимагають або дії, нехай і абсурдної, або зречення.
Семга не зрікся, він усе описав до словечка, до коми, до крапки. І відніс куди слід
Керосинова вулиця
Ця вулиця пахла керосином. Хоча слово «пахла» бє по вуху, чомусь ніхто не казав, що там смердить. Може, тому, що до цієї горючої суміші ставилися з великим пієтетом, адже вона була вкрай необхідною майже в кожному домі. До слова, керосин тоді гасом ніхто не називав.
На розі Садової та Гомона постійно стояла густа й ядуча задуха. Грубезний дядько із жовтими від махорки вусами, у довгому, до самісінького долу, фартуху, у кирзових чоботях, у рукавицях чорного кольору наливав із діжок в посудину покупця керосин і бензин. Вонюча й горюча суміш потрібна кожному, бо на керогазі чи примусі їжу готує майже все місто, а по селах і навіть на околицях міста ще немає електроосвітлення, і лампа-керосинка освітлює темні закутки осель пролетаріату й селянства.
Жива черга, наче цілісна істота, із каністрами й пляшками різного штибу терпляче вихиляла хвостом і рухалася повільно-повільно. Люди гомоніли собі про всячину, та іноді зривалися на якусь суперечку і галас здіймався до самісінького небозводу.
Ану, цить! Не галдіть тут над вухом! Я й так уже з ніг падаю. Цигарку скрутити ніколи, а ви завелися, сердито гаркнув вусатий торговець.
А вам не положено цигарку тут крутити, перекрикнула його тіточка у квітчастій хустці. Он де написано й намальовано, що заборонено
Поговори мені! То стоїш із порожньою літровкою, з порожньою й додому почвалаєш. І не ти одна, а вся черга
Не маєте права! Ви на роботі, а люди
Та ладно Зачинюся зараз, так тобі усі таке «спасіба» скажуть.
Черга сколихнулася, захвилювалася і перемкнула всю багатоголосу увагу на тіточку. Загаркали. І як сім баб пошептало. Замовкла бідолаха.
Тільки у крамаря шланг таки застопорило не ллється керосин у посудину і баста. Він щось там смикав, перемикав глухо. Тоді вийняв гумову кишку із каністри, обтер так-сяк рукавицею і почав дмухати в отвір, надуваючи щосили щоки. Керосин не з місця. І вже аж після того, як дядько засунув шланг в рота й щодуху потягнув у себе, противна рідина рушила і за мить уже йшла цівочкою у ємкість. А продавець раз по раз спльовував гидоту через свої руді вуса на землю, встигаючи при цьому лаятися вповні пристойними словами.