Нічого вона не старувата, ринули з Вальки слова, наче потік води з ринви у зливу. Вона, вона От виросту і одружуся на ній, щоб ви знали!
Вихлюпавши все одним реченням, він рвонув у будинок і, впавши на застелену покривалом і ажурною накидкою постіль, заридав ридма Він не знав і навіть не здогадувався, бо своє горе затопило ввесь світ, що десь за сараєм, біля лопухів із скляним «скарбом», так само плаче до гикавки Ксенька, раз у раз повторюючи крізь сльози:
А в дитинстві, коли ще й рикати не вмів, казав: «Я за тебе молду кому хочеш набю».
* * *Відтоді вони вже не мандрували містом в парі. Навіть на руйнацію Свято-Троїцького храму ходили дивитися нарізно. Хоча там після танцхолу було ще й складське приміщення для меблів, люди вперто називали будівлю Троїцькою церквою.
Вальчин батько, як уже згадувалося, працював у Чапаєвській дивізії водієм тягача. Й однієї пятниці прийшов додому з видимим тавром розпачу на обличчі. Тупо й безцільно тинявся двором як немічний. А тут якраз Марія Павлівна до своїх прийшла.
Що з вами, Миколо, коїться? На вас лиця немає, спитала вона, звертаючись на «ви», бо мала таку культуру спілкування, що до всіх людей, окрім найближчих, тільки так і зверталася.
Та бі-біда в мене, заїкнувся чоловік. Завтра будуть тягачами церкву валять. А я ж не могу Мамка, хоч і пішла в петлю, але в Бога вірила й наказувала мені вірити. Я мамку любив Це батю я можу в куль скрутити, а мамку любив.
Та то дійсно біда Хіба я не знала вашої матері? Знала ще й як. Вона ж у ту церкву ходила, і вашого Вальку там хрестили. Вам теж велено поганську справу чинити?
Та вже розпоряженіє дали Щоб два тягача було напоготові.
Прости мене Господи, але я вам дам пораду, а ви вже самі вирішуйте, говорячи, Ксенчина бабуся, озирнулася довкола й перехрестилася пучкою правиці. Якщо можете, проберіться на територію військової частини і зламайте свого тягача. Відкрутіть якусь детальку Не треба на душу гріх брати. Ваша мати звідтіль благословить свою дитину і захистить
А це ви харошо придумали! аж зрадів Вальчин батько. От спасіба!
Він враз ожив, заметушився Та аж до заходу сонця так і тинявся двором, не йшов вечеряти, коли його кликали. А вже пізно ввечері зник кудись надовго. Ніхто не чув і не бачив, коли він повернувся додому, окрім його благовірної.
А назавтра, суботнього досвітнього ранку місто струсонув вибух. Та такої сили, що в чотириповерховому будинку на «кіровській» площі з боку церкви з брязкотом посипалися стекла з вікон і шпінгалети на балконах повідкривалися. Люди в спідньому повибігали з квартир й остовпіли. Пелехи пилюки сягали неба. Ніхто нічого не второпав. Коли порохня трохи уляглася, вималювалася церква, під яку закладали вибухівку. Сіра й мовчазна, вона стояла непорушно. І точно століттями ще була б, якби не більшовики зі своїм войовничим атеїзмом. Ці уславлені руйначі налетіли на споруду, як звірі на здобич. Усі методи годилися і вже за годину після вибуху потужний арттягач роздовбував своїми залізними гусеницями асфальт біля храму. Накинули троси петлею довкруги будівлі, наче задушити збиралися, тягач з розгону рвонув, та за мить забуксував. Тоді із військової частини пригнали ще одного такого ж монстра, він став на якір, а інший лебідкою тягнув троси. Бац!!! Усе обірвалося нитками, а церква як стояла, так і стоїть в сірих хмарах пилу. Обабіч ганяла туди-сюди ватага ущерть знервованих виконкомівців, партійці розмахували руками, щось горлали
Високий і ставний дядечко у військовому френчі без погонів легко, наче барс представник кошачої породи, видерся на тягача і, задерши голову, приклав руку козирком до брів І, що там хотів розгледіти, не ясно, тільки раптом він закричав так, наче його хто вкусив. Він сичав від болю, метляв руками чи то хапаючись за вухо, чи то бючи себе по вуху, врешті таки сплигнув із тягача, і до нього поспішили товариші по партії. Яким же було здивування, коли вони побачили на вусі колеги невеличкого кажана. Сіре створіння люто впялося зубами в плоть, стригло навсебіч чорними очками і, здавалося, не збиралося розлучатися з вухом шановної особи. Тоді вправна медичка в білому халаті, яка шастала довкола собору ще із самісінького початку дійства, швидко дістала пузирчик із нашатирним спиртом, плеснула на ватку речовину і піднесла її до мордочки вухогриза. Кажан розімкнув писок і дивним чином звився крізь людський кагал невідомо куди втік без покарання.
Вам терміново треба в лікарню! сказала медичка, обробляючи спиртом рану.
Ще чого? роздратувався виконкомовець. Чого я там не бачив?
Уколів від сказу, які необхідно зробити якнайшвидше, бо укус кажана це вам не шуточка.
За мить постраждалого всадовили у візок мотоцикла марки «ИЖ», і знаменитий міліціонер дядя Яша відтарабанив високопосадовця місцевого розливу в лікарню.
Тим часом комусь із керманичів залетіла в голову безпрограшна ідея вручну розібрати стіни церкви, дозволивши бажаючим забирати цеглу на будівництво.
Уже за кілька годин довкруги зраненої будівлі заметушилися люди з драбинами й молотами, з деревяними жолобами й кирками І де тільки набрали того реманенту?! Робота закипіла Цеглу скидали на землю по жолобах і без них, а вона гепалася, здіймаючи довкола куряву, але стояла на смерть не розбивалася. Навіть металеві пояси, які знаходилися в середині майже метрової стіни і підперізували весь периметр будівлі, не витримали палкого запалу любителів дармового. Ласих було хоч греблю гати, і їх не треба було двічі гукати. За кілька днів на майдані вишикувалися полчища цегли, які зовсім скоро мали переродитися на будинки і сараї, на вбиральні й курятники, навіть на свинячі хліви
Вальчин батько три дні займався ремонтом свого тягача, і на майдані його ноги не було, а Валька сходив туди із старшим братом Валєркою. Стояв тоді, низько опустивши голову Чомусь пригадувалися йому одразу всі траурні походи, які бачив за своє семирічне життя, та так, ніби без ліку небіжчиків ховають одного й того ж дня і везуть в гробах знаною вулицею Леніна на бортових машинах і підводах А він, малий, буцімто чекає й чекає, коли можна буде перейти на інший бік вулиці й несила перечекати І незвідана раніше туга брала його за горло жорсткими пальцями
Дивися, дитино, і запамятовуй! Колись розкажеш людям, почув голос Марії Павлівни поруч себе і здригнувся. Біда наших містян у одвічній жадобі. Ба, вони навіть у Бога готові щось поцупити. Колись давно у нас на Замковій горі стояв палац Вишневецького, і його розтягли так, що й сліду не лишилося. Та Ярема був великим магнатом, який когось гнобив, а тут Бог. Ці люди геть всі такі простакуваті й не розуміють, що у Бога можна вкрасти тільки свою душу, щоб тієї ж миті віддати дияволу. Більше у Господа не вкрадеш нічого. А як потім жити без душі? Не знаю
Вони Валька, Валєрка і Марія Павлівна стояли на «кіровському» майдані, притиснувшись одне до одного, й дивилися на метушню сірих від пилу людей, які нікого не бачили, бо саме вгризалися в церкву
Містечковий гамбіт[2]
До цього містечка, як і до багатьох міст Украйни, милої за Шевченком, не варто підходити тільки з однієї сторони. До нього треба придивитися звідусіль і копати, й копати Можна з Подолу й до самісінького центру, а можна від Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, який уярмили браві радянські вояки, і до колишнього жіночого єпархіального училища. А якщо хтось таки докопається хоча б до 60 чи 70 років XX століття, то матиме можливість побачити перевернуту догори ногами дійсність без титульної сторінки, яка ніколи не буває правдивою. До правди докопається тільки той, хто не погидує забрьохатися по самісіньке грішне тіло багном різного походження й кольору.
Тоді в моді був кумач
Уже першого дня після призначення товариша Семги начальником цеху чималого заводу в провінційному місті, новоспечений керівник напустив на себе поважність і, надаючи власному обличчю потайного виразу, одним махом спробував загнуздати усі очевидні емоції. Йому без особливого зусилля вдалося законсервувати посмішку до інших часів, а відбитки на серці осоружних прикростей він сподівався прямо таки поховати на віки вічні.
Ще не дійшовши до кабінету, він уявляв себе в начальницькому кріслі незламним і рівним, ніби гвіздок десяточка, який спеціаліст загнав твердою рукою куди слід. Усім без винятку відвідувачам Семга намірився демонструвати власну значущість і непохитність. Ні про яку, навіть найменшу, фамільярність мови не могло й бути. Моментально відчувши себе володарем енної кількості людських особин, він спрожогу почав пестити й множити в думках бажання прямо чи опосередковано відчути ще й можливість впливати на тих, хто мав душу.
Душу, як виявилося, мали всі: задушевні співрозмовники і майстри фраз для роздирання душ, ті ж душопродавці й довершені душогуби, не кажучи вже про добродухів. Її мали навіть ті, хто вихвалявся своїм бездушшям. Хоча стосовно них виникало питання: а таким то на біса душа? Відповідь могла бути приблизно такою: ця невидимка при народженні дається всім людям безвибірково для того, щоб нею користуватися. Усі інші питання, які виникають і витікають із даного, кожен володар душі може ставити собі сам і бажано самому на них відповідати.