Галицька сага. Велика війна - Петро Михайлович Лущик 4 стр.

Марта їх вже чекала. Посередині стола стояв чавунний баняк із бараболею, заправленою сметаною та прикришеною зеленою цибулею. Розуміючи, що гість прийшов не просто так, дівчина поставила на стіл розпочату пляшку горілки та два горнятка. Сама сіла на лаві біля протилежної стіни.

 Я не голодна,  пояснила вона.  Попоїла, поки вас чекала.

 Ну, тоді прошу до столу!  мовив Григорій і сів перший.

Він розлив горілку, й вони і удвох з Семеном залпом випили.

Невдовзі деревяні ложки зашкребли по баняку, причому найбільше старався малий Василь. Іншим разом батько зазвичай тріснув би його ложкою по лобі, але зараз його як підмінили. Сьогоднішня звістка зовсім вибила з рівноваги. Мовчала і Марта. Видно, наймолодший брат устиг повідомити їй новину, і вона скромно сиділа в кутку, чекаючи, що скаже батько.

Коли з обідом було покінчено, Григорій запитав:

 Що у тебе, Семку?

 Коли я йшов до вас і дорогою підібрав аркушик, якого вітром занесло аж до середини між нашими хатами, то мав час обдумати,  мовив Кандиба.  Вуйку Грицю, що б там не казав Тома, але війна буде і, гадаю, самими лише сербами тут не сьи обійде. А те, що наш цісар має орден Росії, ще нічого не значить. Позавчора я їздив до ґміни, то там висить його великий портрет, де він повністю обвішаний усіма орденами. Підозрюю, серед них був і сербський також[1]. Тобто це нічого не значить.

 То війна буде?  запитав старший Мороз.

 Буде, щоправда, не ясно, коли саме поступить указ мельдуватися резерву. Тому ми можемо не встигнути скосити пшеницю.

Почувши таке, Григорій подивився у низьке вікно, де за тином колосилася їхня пшениця.

 Та їй би ще тиждень постояти!  обережно сказав Мороз.  Червневі дощі не дали їй достигнути.

 Можемо не встигнути,  почув він очікувану відповідь.  Тому, вуйку Грицю, чи не приступити нам разом уже завтра до косовиці? Мій реманент, вас троє, нас троє; один день у мене, другий у вас. До неділі маємо встигнути.

Григорій Мороз відзначив слушність слів молодого ґазди. Той фактично наймав їх до себе на роботу, але тут не було ніякого підступу. Кандиба мав найкращий у селі реманент, іще покійний нині Ілько встиг придбати механічну німецьку косарку гордість Кандиб і заздрість сусідів.

 Можливо, твоя правда, Семку!  озвався Григорій.  Не варто ризикувати. Завтра й почнемо!

На тому і порішили. Домовилися з самого ранку, як зійде роса, розпочати косовицю на полі, що приступало до самого лісу.

Коли Семен залишив їхнє обійстя, Григорій витягнув із загати коси і зібрався їх клепати. Хоч як намагався Федір повторювати за батьком, він так і не навчився як слід клепати косу.

Тому, щоб не заважати батькові, він витягнув на середину подвіря воза. Взагалі-то і він, і батько завжди тримали воза у належному стані, але найближчими днями буде не до його можливого ремонту.

А Марті дісталася робота, яку вона найбільше не любила: чистити принесений наймолодшим братом улов. Нелюбов до вюнів автоматично поширилась на Василя, тому він завчасно сховався від сестри, і Федір отримав помічника

Назавтра з самого ранку батько розбудив старших дітей.

 А роса?  спробував опиратися Федір.

 Нема роси. Боюся, вдень буде дощ. Потрібно встигнути зробити якнайбільше.

Нашвидкуруч поснідавши, але не дуже, щоб це не заважало у роботі, Морози розмістилися на возі з високими драбинами, спеціально пристосованими для снопів і сіна, й залишили обійстя.

Село ще спало, як, зрештою, спав і наймолодший член сімї. Батько слушно вирішив сьогодні не залучати малого Василя до роботи, але завтра тому не відвертітися.

Виїхавши за село, Григорій нагнав коней, і вони швидко подолали відстань до поля, де Семен Кандиба вже прилаштовував косарку до коней. Жінка Єва і сестра Ганна робили останні приготування до майбутньої роботи.

 Дай Боже щастя!  привітався старший Мороз.

 Дякуємо! Вам також!  відповів, одірвавшись від роботи, Семен.  А я гадаю, приїдуть Морози швидше чи доведеться починати роботу самим!

 А чого чекати? Треба до дощу встигнути,  відповів Григорій.

 Та, може, і не буде його!

 Дай-то Бог!

Тим часом Семен прилаштував косарку, пустив коней уперед, перевіривши, чи справно працюють механізми, зняв кашкета, перехрестився, сів на залізне крісло і пустив коней по краю поля. Скошена пшениця акуратно лягала на стерню, де її відразу підхоплювали жінки та завязували у снопи. Зазвичай їх складали у копи, але непевність найближчого часу змусила змінити наперед визначений порядок. Федір підхоплював снопи за жінками і подавав на віз батькові, а вже той складав їх таким чином, щоб умістилося якнайбільше.

Робота кипіла. Григорій одразу відзначив перевагу німецької молотарки, адже досі йому доводилося косити пшеницю косами, щоправда, стерня після такої косовиці виходила низька, не те що після косарки, але таке «задоволення» могло затягнутися на тиждень. Мороз навіть подумував, що підготовлені звечора коси сьогодні навряд чи знадобляться.

За якихось дві години, у час, коли інші тільки виходили на поля, віз скидався на сніпяну гору, і Григорій вирішив, що досить. Семен якраз зробив чергове коло і зупинив коней.

 Єво!  покликав він.  Поїдь із вуйком Грицем. Покажеш, куди скидати.

Жінка з острахом подивилася на воза.

 Ні, я вже краще піду пішки,  сказала вона.  Щоб Хведькові не було нудно. Заодно подивлюся, чи не встали діти.

Семен не наполягав на своєму, лише побачивши, як небезпечно погойдується старший Мороз на вершечку «гори», з тривогою уявив весь шлях до господарки. Але Григорій Мороз недаремно зажив слави саме своїм умінням складати на воза снопи, тому тут ніяких несподіванок бути не могло.

Побачивши, що Ганна з Мартою ледве тримаються на ногах, він вирішив дати їм, та й собі також, перепочинок, поки не повернуться інші.

Його сестрі Ганні скоро виповниться девятнадцять років, і за інших обставин він як старший брат і глава сімейства вже шукав би для неї якусь пару. Дійсно, засиділася вона у дівках, але вираз обличчя сестри того дня, коли вона прощалася з Олексою Морозом, переконав Семена утриматися від такого кроку. Три роки не такий вже і великий строк! Повернеться Олекса подумаємо про весілля.

Семен подумки всміхнувся. От тільки чи відомо про це все самому жениху?

А дівчата, не підозрюючи про думки Семена, присіли на незабрані снопи, щоб відпочити.

 Чула, цісар оголосив війну?  поцікавилася на три роки молодша Марта.

 Чула,  відповіла Ганна і, зиркнувши на брата, тихо запитала: То що, тепер Олекса вже сьи нескоро верне?

Але Марта, підкована частими домашніми розмовами, заспокоїла подругу.

 Олексі й так іще два роки служити,  казала вона.  А війна сьи кінчи швидше. Вернеться твій Олекса вчасно, не переживай!

 А я і не переживаю. Просто вже давно у нас не було війни, а Семко каже, що і його можуть забрати. Що ми з Євою зробимо самі?

 Не бійся, подруго! Є мій тато, та й Хведько ще замолодий для війська. Протримаємось!

Того дня поле попід лісом було скошено і снопи перевезено на тік до Кандиб. Роботі не зашкодив навіть легенький дощик. Просто довелося зачекати якусь годинку, щоб пшениця висохла від несподіваної вологи.

Завтра домовилися почати косити поле Морозів.

2

У Томи Білецького віднедавна були натягнуті стосунки з власним батьком. Старий Андрій не поділяв поглядів сина, а коли той оголосив себе переконливим прихильником товариства Качковського, і без того не ідеальні стосунки батька з сином розладналися остаточно. Практично щоранку батько допитувався від Томи, що той сьогодні робитиме: піде на поле, до лісу чи готуватиме черговий вечір для молодих таких же ледарів, як і він сам.

Зрештою, Тома терпляче слухав батька, на котрого вже давно махнув рукою. Старий Андрій, який вже розміняв сьомий десяток, був непробивним для ідей спільного руського народу, тому всю свою невитрачену енергію він направив на молодь. Час від часу Тома збирав у себе вдома вечірки, куди залюбки йшла молодь, адже там можна було весело провести час, потанцювати, а принагідно послухати корисні, з точки зору Томи, історії та поради. Катерина, його жінка, спочатку насторожено дивилася на дивацтво чоловіка, але коли той почав звідкись приносити гроші, до того ж немалі, остаточно змирилася з цим і навіть з деякого часу почала допомагати Томі, адже отримані гроші дозволяли їм просто не працювати.

Щоправда, батько навідріз відмовлявся брати їх до рук, називаючи не інакше як юдиними срібняками, одначе вони були великою допомогою їхньому до недавнього часу небагатому скарбу.

Але сьогодні Томі було не до суперечок із батьком. Саме найближчої суботи він запланував чергову вечірку і з розмов молоді знав, що цього разу мають намір прийти навіть із близьких сіл. Тома Білецький вирішив утілити давню мрію: офіційно залучити до товариства Качковського нових людей, тим більше що про це йому вже неодноразово нагадували ті, з ким він час від часу зустрічався. Ось і сьогодні з самого ранку в той час, коли сусіди порозходилися по роботах, він запріг у бричку коней і, отримавши останні настанови від жінки щодо покупок, поїхав до повітового міста. Там він мав зустрітися з адвокатом Миколою Шараневичем, що в управлінні товариства імені Михайла Качковського обіймав не останню посаду. Саме з ним зазвичай контактував Тома Білецький. Сам адвокат був жителем Камянки центру повіту, але був особистим товаришем голови товариства. Для Томи Білецького останній був на такій недосяжній висоті, що він навіть боявся уявити себе під час малоймовірної зустрічі з ним.