Ярослав Стельмах
Митькозавр із Юрківки
© Л. В. Хмелевська (правонаступниця Я. М. Стельмаха), 1985, 1983
© Л. В. Хмелевська, післямова, 2012
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010
* * *Вікентій Прерозумний (кіноповість)
Розділ І
Сумнолистого жовтневого полудня брів Віка додому. Ніщо не радувало його ні погожий суботній день, ані завтрашній вихідний. На душі в хлопця шкребли коти. І не ті коти, яких часто ще можна бачити в рамочках на стінах квартир або ж базарного дня у тьоть чи дядь з червоними обличчями пухнастеньких котиків з голубими очима й рожевими бантиками на шиях, а брудні й жилаві коти, королі задвірків і горищ, котрі пружнисто никають містом, зневажливо скалячись на перехожих. Ті коти, що, не вагаючись і миті, заводять одчайдушні бійки за парканами чи просто на вулицях і виповнюють моторошним нявчанням тишу поснулих вулиць уночі.
І от сьогодні, тільки-но Віка вийшов із школи, пятеро чи шестеро харцизяк і допалися до його душі.
А причиною цьому була сьогоднішня ж таки розмова із класним керівником Людмилою Петрівною.
Вікентію, мовила після пятого уроку Людмила Петрівна, ти мене дивуєш. Більше того непокоїш. Четвертий клас це вже, можна сказати, поріг зрілості. Після четвертого класу ти підеш до пятого, станеш майже дорослим. То хіба можна отак от ставитися до своїх прямих обовязків до навчання? Ну перші дні я ще розумію. Спогади про літо, відвик сидіти за підручниками Хоча от, наприклад, Мишко! Усі канікули трудився над оповіданням про красу рідного краю. А Сашко ліпив скульптуру. І це нічого, що сюжетну лінію Мишко запозичив у Квіт-ки-Основяненка, а описи природи у Гоголя; це нічого, що Сашко ліпив самого себе, у дітей є почуття прекрасного, і вони намагаються зміцнити й розвинути його. Я певна: згодом хлопці писатимуть свої оригінальні твори і ліпитимуть портрети шкільних товаришів, учителів, а то й ще кого А що робив улітку ти? Зрозумій мене правильно. Я не хочу втручатися, гм у твоє особисте життя, але мені хотілось би знати, чим живеш ти, про що думаєш, чому віддаєш вільний час. Га, Вікентію?
Віка зосереджено мовчав. Ну що він робив? Гуляв, грався з хлопцями, ходив у кіно, дивився телевізор, бігав, стрибав, повзав, лазив по деревах, катався на велосипеді, їздив до бабусі в Малин. І зовсім не думав розвивати в собі почуття прекрасного.
Полишимо літо, вела далі Людмила Петрівна. Воно минуло. Чому ще й досі ти не взявся за голову й за підручники? Двійка з математики, трійка з української, трійка з природознавства, двійка з історії ось твої оцінки за минулий тиждень. Скромно, занадто скромно! А ти ж не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так я тебе і не чіпала б. Живи собі як хочеш, дурій собі і слова не сказала б. А можеш же вчитися, можеш. І вчителі це кажуть. А без знань, Вікентію, у наш час Було б то раніше тоді, може, інше діло. Сидів би собі на возі волів поганяв. А нині на «цоб-цабе» далеко не заїдеш. Тож візьмися за розум і підтягнись, підтягнись, бо вже й кінець чверті не за горами.
Од неприємної згадки хлопчина мотнув головою, витрушуючи з неї недавню розмову, і розглянувся.
Він стояв у скверику. Колись саме на цьому місці височіли укріплення старого міста, кована залізом брама важко дивилась у далечінь, розчинялась до гостей чи мандрівних купців і замикалася наглухо на першу ознаку небезпеки. Колись тут Ет, навіщо гадати, що було тут колись, якщо сам ти цього ніколи не побачиш, і навіть найкращий і найточніший підручник у світі не передасть, не відтворить у твоїй уяві те незнане, поховане віками життя.
Віка поминув старовинні руїни, зиркнув недбало на прикріплену до них табличку, що сповіщала: «Памятка старовини, залишки фортифікаційної споруди ХІІ XIII століть, охороняється державою», пройшов у глуху алейку і опустився на лаву. Додому йти не хотілося.
Було безлюдно й тихо у скверику, сонце не по-осінньому припікало, і Віка, сидячи на вишаруваній, списаній юними і не тільки юними грамотіями лаві, розімліло замислився.
Власне, не розмова з учителькою порушила його душевну рівновагу до таких дрібниць хлопець давно звик, і не спогад про оцінки із цими житейськими незгодами він досі теж якось мирився. Просто сьогодні, вкотре вже за роки щасливого дитинства, Вікою знов опанувало почуття приреченості. Вчитися не хотілось, а нікого ж це не обходить. Навіть якби хотілося раз на тиждень, єдиний разочок не виконати уроки на наступний день, ніхто й не подумає тебе запитати: «Чи хотів би ти не вчити на завтра англійську? Чи погодився б ти не піти завтра до школи?» Ні, про це годі й мріяти. Зате кожен вважає своїм обовязком поцікавитись: «Ти вже зробив уроки?», «Ну як, багато двійок нахапав?», «А як ваш синочок учиться?»
І Віці спершу було незручно чути такі запитання він червонів і думав, як відповісти. Але коли збагнув, що відповіді од нього не вимагають, поки мама чи тато завчено говорили: «Та знаєте, якийсь він у нас до навчання Нічим не цікавиться», він спокійно стояв і, дивлячись у вічі дяді чи тьоті, скромно, але водночас із відчуттям власної гідності приязно усміхався.
«Як багато від нас вимагають, думав Віка. А яка сила-силенна предметів! Одразу й не перелічиш. І за кожен виставляють оцінки. А попереду, у старших класах, фізика, хімія, триного тригонометрія. Страшно й подумати! І все це я муситиму знати».
Погляд його знову спинився на стародавніх руїнах, і плин Вічиних думок дещо змінив свій напрям.
«А як училися в той час, коли це каміння ще не було памяткою старовини, сім віків тому? Хіба тоді така була іноземна мова? Взагалі, мабуть, не було ніякої. А математика? Вмієш лічити і то добре! А історія! Ха! Віці навіть смішно стало за тодішню історію. Не було ні Богдана Хмельницького, ні Наполеона, не було майже нічого. Якась куца була історія. Що там усе те вчити! За тиждень! Ну, за два. А як іще додати Вічині знання з інших предметів, його освіченість, кількість побачених кінофільмів, телепередач, уміння кататися на велосипеді і на роликах!..» Віці стало аж лячно. За ту далеку епоху, що він в ній не жив.
«Йой-йой, думав він, це ж тільки уявити собі. Скажімо, в нашому місті у ХІІ ХІІІ століттях зявляюсь я. Ким би я тоді був? Звісно, князем мене не зробили б, ну а першим міністром, чи як їх там, боярином, точно. Такого розумного, такого багатознаючого, такого ну всякого. І це нічого, що я не зовсім, ну дорослий. Навпаки, казали б: «Такий малий, а такий мудрий». Ех, і я вже їм такого понарозказував би, такого їх навчив би, стільки всякого понапоказував би У-у-у! Ну от хоча б телевізор! А літак! Автомобіль! Телефон! Пароплав! Відик! Касетник! Кулькова ручка! Колесо навчив би робити. Ні, колесо вони вже знали О! Інкубатор! Хо-го! Чого б я їх тільки не навчив!»
І від отаких думок, від теплого не по-жовтневому сонця, від довколишньої тиші Віці стало приємно-приємно. Поганий настрій щез, а натомість замріло в густому повітрі щось неясне й незрозуміле, передчуття чогось поки що невідомого, але хорошого й близького. І, тамуючи дух од цього невиразного передбачення, Віка підхопився з лави й гайнув на вулицю.
Хвилин із пять він крутив на всі боки головою, але нічого особливого або ж такого, що хоча б на секунду полонило його увагу, не побачив. Знайома зелена вуличка з одно- й двоповерховими будиночками обабіч спускалася до пустирища, де хлопці з усієї околиці палили з усякого непотребу вогнища, пекли картоплю й рили окопи, граючись у війну. Тож геть розчаровано Віка подавсь униз, плекаючи надію зустріти на пустирі когось із друзяк. Додому, як було вже сказано, йти не хотілося.
Хлопець поминув аптеку і знічевя зупинився коло дошки обяв. Як правило, на ній ніколи нічого не висіло, але сьогодні тут красувалася нова афіша сповіщала вона про концерт заїжджої співачки. І сама співачка у строгій вечірній сукні, із підмальованими любителями прекрасного хвацькими мушкетерськими вусиками замріяно посміхалась у світ. Тож, зупинившись коло афіші, Віка розстіб-нув портфель, видобув із нього ручку, щоб домалювати бідоласі пенсне і тим самим довести неабиякий власний художній смак, коли це помітив збоку наклеєний папірець. То був клапоть вирваної з арифметичного зошита сторінки, а на ньому зроблений од руки напис:
ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ ПРОЇЗДОМ!
З другої до третьої години (з 14.00 до 15.00) у нашому місті, в приміщенні пункту прийому склопосуду (вул. Південна)
ПРОДАВЕЦЬ ЧУДЕС
І більше нічого.
Од несподіванки Віка не одразу й второпав, що ж то криється за цими сімома рядками. Який продавець чудес? До чого тут склопосуд? Він добре знав облізлу халабуду в кінці вулиці, саме на пустирі. В ній сидів здоровенний дядько у ватянці й причіпливо оглядав кожну принесену йому банку чи пляшку. О другій годині приймальник чіпляв на двері замок і йшов на обід, а о третій повертався. Але навряд чи він погодився б пустити когось усередину, дозволив би зайняти своє законне місце бодай на годину. На дорослих він блимав із свого віконечка, мов тигр із клітки, а хлопців лаяв і не дозволяв бавитися поруч. То чому ж чудеса продаються саме в цьому, якнайнепідходя-щому місці? Проте роздумувати було ніколи.