Митькозавр із Юрківки - Стельмах Ярослав Михайлович 3 стр.


 То що ж ви мені почав він, повертаючись до продавця, і так і застиг із напівроззявленим ротом.

Позад нього нікого не було, а на дверях висів здоровенний замок.

Віка поторгав його замкнено. Приклав вухо до тонкої дощаної стіни ані звуку.

Тоді він загамселив у двері кулаком і закричав:

 Дядю! Дядю! Відчиніть!

 І чого? І чого б ото стукати?  почув сердитий голос і озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду.  Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобі? Чи, може, весь день отут сидіти накажеш, тебе дожидаючи, без обіду?

 Та Ме-е Не-е  промимрив Віка.

 Отож бо!  погодився приймальник. Він одімкнув замок і зайшов усередину.

Віка спробував і собі зазирнути слідом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж відскочив.

 Ох і цікавий,  мовив дядько уже з буди і виглянув з віконця.  Давай!

 Що?  не второпав Віка.

 Що «що»? Ти ж пляшки приніс, чи як?

 Е-е Ні, відказав спантеличено.

 То чого ж тоді грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобі дядю. І тьотю покажу. Племінничок! Ходять тут усякі. Давай-давай звідси. Так і нишпорять. Так і лізуть. Школяр називається! Замість того, щоб уроки вчити Знайшов дядю!

Віка підхопив свій портфель і кинувся геть. Він одбіг метрів із тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом відчув під ногами порожнечу і, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.

Уже лежачи на піщаному дні, Віка подумав із неприємністю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падіння й оце зловтішається у своїй буді. Тож, щоб не виказати роздратування чи навіть удати, що то він стрибнув у яму навмисне, хлопець зіпнувся на ноги, скривив губи у фальшивій посмішці, виткнув голову у білий світ і остовпів.

Приймальника посуду не було. Віка сторопіло покрутив головою навсібіч, але й сліду будки ніде не помітив. Мало того, йому здалося, ні, він уже виразно бачив навколишня місцевість змінилася теж.

Неохайний, брудний, привабливий лише для хлопячого ока своєю запущеністю пустир з безліччю ям і вибоїн перетворився на порослий травою й рідким чагарем видолинок. А ліс, що мрів десь аж на обрії, підступив зовсім близько чутно було навіть, як співає на деревах лісове птаство.

Спантеличений такими змінами у природі рідного краю, хлопець вибрався з ями, шукаючи пояснення незбагненним перемінам, повернувся до рідного містечка, і вже не здивування, а лоскотний страх підкотився до його грудей.

Знайома дорога, що нею спустився він півгодини тому, ніби запала у землю, і Віка дивився на неї вже трохи згори. Спадисті схили вкривала зелень рясна, кріпенька й закурена. Будиночки ж, що вишикувались обабіч з акуратними обійстями, фруктовими деревами й городцями коло них,  взагалі щезли. Натомість, куди сягало око, все вкривали кущі і рідкий перелісок.

Забувши про свій портфель той так і лишився на дні ями,  Віка кинувся вгору дорогою, що мала вивести його назад. Бігцем подолав підйом.

Просто перед ним перетинав путь і зникав десь далеко височенний і грубезний насип із деревяною кладкою вгорі і глибоким ровом біля підніжжя. Над самою ж дорогою здіймалася міцна камяна башта з важенною прочиненою брамою, крізь яку й мав пройти кожен, хто хотів утрапити до міста.

Біля брами стояло двоє здоровенних дядьків у шоломах і кольчугах, із двосічними мечами при поясі.

«Кінозйомка»,  спробував заспокоїти себе Віка, але тут же відкинув цю рятівну думку, бо не було поруч машин із різним кінозйомочним начинням, ні юпітерів, не було гримерів у білих халатах, операторського візка, ані навіть зівак.

Сповнений жалю до самого себе за незбагненність, що перед нею опинився віч-на-віч, хлопець стишив ходу, коли це один із вартових ступив до нього й проказав:

 Ти хто єси?

Розділ II

Віка спробував приязно всміхнутися, скласти докупи якісь доречні слова, аби справити найліпше враження, але:

 Е-е-е Мне-е-е  скоріш за все відповідь його прозвучала саме так.

 Що-що?  перепитав вартовий і багатозначно, здалося хлопчині, глянув на товариша.

Той дивився на Віку з прихованою недовірою.

 То хто ж ти такий?  вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.

 Я Віка. Вчуся в школі зацьковано почав пояснювати бідолаха.  Іду додому.

 Додому?  встряв у розмову другий охоронець.  То ти тут живеш? У нашому місті?

 Тут, тут,  закивав енергійно хлопяк.  На Бочар-ній, поруч із молочним магазином. Знаєте отако від скверика праворуч?

 Тут, тут,  закивав енергійно хлопяк.  На Бочар-ній, поруч із молочним магазином. Знаєте отако від скверика праворуч?

 Х-хе,  єхидкувато вищирив зуби перший чоловяга.  Бочарну ми знаємо, хто ж її не знає. А от скверик Молочний цей магазин І звідки путь держиш?

 Із школи я. Побачив обяву спустився до будки, у яму впав, побіг сюди А тут ви,  пояснював Віка і розумів: говорить він досить плутано. Принаймні для цих двох.

 Ми, голубчику, ми. А ти ж думав ворота навстіж, а варта спить, га?  охоронець несподівано боляче вхопив Віку за руку.  То ти, мабуть, вивідувач?  закричав страшно.  Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотів вивідати?

 Та нічого. Пустіть, дядю!  заскиглив той.  Який я виві шпигун? Я Віка

 Знаємо, голубчику, знаємо,  промовляв між тим вартовий, вправно звязуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом.  Ще й імя якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.

Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було звязано, і другий вартовий гукнув комусь через плече:

 Гей, хто там на коні! Давай сюди!

Мов із-під землі вродився перед їхньою трійцею верхівець теж у бойовому спорядженні, на баскому коні; той, хто звязував Віку, вхопив хлопчину однією рукою за комір, а другою за штани ззаду і просто закинув на рисака животом донизу. Тоді одступив на крок, мовби милу-ючися своєю роботою, і наказав голосно:

 До князя його прямісінько! Мовляв, вивідувач, прикидався тутешнім, а де живе й сам пуття не знає, плутається. Якби гість, то так і сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось

 Но!  Верхівець зірвав коня в галоп, і все замерехтіло перед Вікою дорога, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Мовби опинився він у поганенькому кінотеатрі, де показують давній німий фільм на історичну тему. Та ще й плівка стара, і апарат завалящий, і все скаче, миготить у очах, і незрозуміло який фільм, про що в ньому йдеться, а лише неясні й змазані окремі кадри вихоплюєш із тієї круговерті.

Та мало-помалу картина вияснилась.

Хлопяк приноровився не тюкатися носом у бік рисакові, з цікавістю задирав голову і вбирав те нове, що відкривалося йому. Віка ще подумав: тож він їде рідним своїм містечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками Проте всього цього не було й сліду. Куди там!

Кінь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далі потяглися зруби показніші й просторіші. Коли ж під копитами застукотіла деревяна мостова, трапив на очі хлопцеві міцний частокіл піднімався високо над землею, й не видко було, що ховається за ним. Цей частокіл змінив другий, третій, і Віка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ багатший, вельможніший.

Та от вони виїхали на просторий майдан, взяли праворуч і спинилися біля воріт, прикрашених не багатою, але вмілою різьбою.

 Відчиніть!  гукнув верхівець і стукнув кілька разів у ворота держаком нагайки.  Гонець од прибрамної варти.

Негайно ліва половина воріт прочинилася, кінь вбіг у широкий двір і завмер коло ґанку, кладеного з колод, просторого, гарного з галереями, різними колонами й вікнами,  терема. Широкі сходи вели до розписних дверей. Далі, за теремом, розкинулися теж деревяні прибудови, комори, стайні. Сокотіли, блукаючи по двору, кури, туркотіли голуби ото й усі звуки.

Прискочив звідкись хлопчина років десяти-одинадця-ти у полотняній сірій сорочці, зиркнув з цікавістю на Віку й ухопив коня за вуздечку.

 Ходімо!  гонець поклав важку руку бранцеві на плече й злегка підштовхнув.

Піднялися східцями, поминули передпокої й зайшли до зали. Трійко чоловіків дивилися очікувально на прибульців.

Перший худорлявий і сивуватий, невисокий на зріст, у багато розшитій одежі, сидів у кріслі. Другий червонолиций череватий здоровань стояв поруч. Чимось він нагадав Віці приймальника посуду. Третій же, у якомусь непримітному довгому аж до пят балахоні, сидів оддалік за невеличким столиком. Рудувата довга й рідка борода його (Віка помітив, що всі чоловіки тут носили бороди) спочивала на розкритій книзі. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.

 Чолом тобі, княже,  поштиво проказав Вічин про-вожатий.  Ось затримали. Хотів проскочити до міста. Гадаємо, що вивідувач.

 Вивідувач?  чогось радісно перепитав худорлявий і підхопився з крісла.  Нишпорка! І в кого ж ти на службі?

Назад Дальше