Сосницький жваво підходить до мене на зустріч, здоровкається, хляпає мене по плечах. Він усіх хляпає по плечах. Як і я сам, він з тих інтелігентів, що кажуть звожчикам, льокаям, дідусям-швейцарам «ти», «братєц», що хляпають своїх знайомих по плечах, животах і, загалом, скрізь і завжди почувають себе на місці.
Ти що ж це, Якове, зробив з моєю дружиною? Га? От комик! Та через що це ви горщика розбили?
Я теж хляпаю його по плечах і, сміючись, одповідаю якоюсь дурницею. Коли сходяться двоє, що хляпають по плечах, то той, хто хляпає дужче й певніше, займає пануюче становище. А в іншого зявляється запобігливе підхіхікування.
Та ні, справді, слухай, що сталось?
Я дивлюсь на його товстий, вялий, з круглими, крихотними ніздрями ніс, на голубі очі, на жовтяву гриву на голові, й у мене зявляється зловтішна радість: ніякої схожості немає в Андрійка з цим чоловіком. І знову хочеться спитати, чи знає він про сумніви Соні. Вона запевняє, що нічого не казала йому. Але хіба їй можна дати віру? А як знає, то що він почуває до мене й до Андрійка? А в тім, яке може бути батьківське почуття у цієї ледачої, розхристаної, сластолюбної людини? От він прийшов позичити грошей. За гроші він продасть і Андрійка, і Соню, і самого себе. Хіба купити Андрійка в нього?
Я знов пускаю незначний порожній дотеп про дамські настрої й розлягаюсь у фотелі.
Дурниці, їй-богу! сміється Сосницький. Сидить у спальні і плаче. Обідать чомусь не варили. Взагалі, паршива справа, Яша, каже він, криво усміхаючись і витягаючи цигарку.
«От зараз попрохає грошей».
Так, не вдалось життя. «Не зійшлись характерами», як ти кажеш. Найкраще, звичайно, найблагородніше це потиснути одне одному руки й розійтись.
Він замовкає, ходить по хаті, важко навалюючись на кожну ногу й дивлячись у землю. Іноді він зиркає на мене, і я схоплюю в його очах чудну, пильну увагу, немов він слідкує, яке вражіння роблять на мене його слова.
Пусте! кажу я, широко позіхаючи. Завтра зате матимеш на обід цвітну капусту. (Його улюблена страва.)
Ні, Якове Васильовичу, річ не в цвітній капусті. Не любить мене Соня, от що!
Він вимовляє ці слова серйозно, рішуче й тихо. Потім додає трохи хапливо:
Я не в претензії, я не в претензії. Давно вже знаю
І знову ходить, так само поглядаючи на мене. Що за чортовиння?
Таких балачок у нас ніколи не бувало. Що йому треба від мене? Випитати щось хоче, чи що?
Я знов позіхаю і, усміхаючись, кажу:
Ти що, програвся вчора, чи що? Чого таке скигління?
Його, як помітно, починає дратувати мій тон.
Ні, виграв! сухо говорить він. І можу тобі дати триста карбованців на рахунок мого довгу. От, маєш!
Він виймає гаман і одраховує з пачки триста карбованців.
Я збитий цілком з пантелику і на цей раз зовсім щиро не розумію нічого.
Так у чому ж річ?
Він червоніє й, дивлячись мені просто в очі, одповідає:
В тому, що я не можу більше виносити такого життя. Соня женщина гарна, розумна, чесна, але але, коли чесна женщина не любить, то життя з нею в тисячу раз важче, ніж з дурною й підлою. Цілий рік це вже тягнеться. Довго розказувати.
Він одходить від мене, іде до вікна і зараз же швидко вертається.
Ну, добре! З цим нічого не зробиш! Значить, який вихід? Розійтись. Чудесно! Але ж не я винен? Так? Виходить, з якої ж речі ти ставиш мені умовини? Я пропоную: я беру Андрійка, вона Василька. З Андрійком я можу жити, йому вісім літ. Василько має тільки два роки. Ясно, що йому тепер потрібна мати, а не батько. Ні-за-що! Мало не істерика. Н-ні-за-що!
А чого ж вона хоче? машинально питаю я.
Чого? Обох! Або ж, на крайній випадок, мені Василька, а їй Андрійка. Але ж вона знає, знає ж вона, що без Андрійка я не можу. Вона знає, що одбирає у мене мою останню
Він од хвилювання не договорює і знов іде до вікна.
Ми деякий час мовчимо. Я тільки тепер почуваю, як він увесь обважнів страшенно. А думки на диво бистрі, раптові, неначе отара кіз у загоні, чимсь стривожених, наляканих. Вони кидаються то туди то сюди, переплигують одна через одну, гасають, шукають виходу.
Ну, все одно! одривається раптом од вікна Сосницький. Не знаю, навіщо я тобі все це кажу? Тобі, мабуть, а ні трошки не цікаво. Ну, як ся маєш? Був учора в клубі?
«Справді, навіщо він мені все це казав?» думаю я й відповідаю:
Ні, не був. Занятий був.
І вмить, неначе слухаючись чийогось наказу, говорю:
А в мене, знаєш, теж Себто, не в такому змислі, але Закрутив, розумієш інтрижку з одною дамою. Навіть, коли хочеш, цілісінький роман. І серйозний, здається.
А в мене, знаєш, теж Себто, не в такому змислі, але Закрутив, розумієш інтрижку з одною дамою. Навіть, коли хочеш, цілісінький роман. І серйозний, здається.
Та що ти?! не то з ляком, не то з непорозумінням виривається у нього. Він зараз же силкується замаскувати цей тон прибільшеним інтересом, але я почуваю, що добре зробив, сказавши це.
Ти серйозно, Якове?
Без жартів.
Та так-таки справжній роман?
Атож! Уяви собі! Три роки ніякісіньких романів і от!.. Нічого не зробиш! Збираємось на літо їхати в Крим.
Я все більше та більше переконуюсь, що цим оповіщенням я розбив його якісь плани. Він не може вже сховати непорозуміння, розгубленості, нових думок і, мабуть, нових комбінацій. Вже не розпитує, відповідає неуважно і хутко йде собі.
А я довго сиджу в фотелі й думаю. Так, тепер з Андрійком мусить бути справжній кінець. План Сосницького був, очевидячки, такий: віддати мені Соню та Василька, а за те вимовити собі Андрійка. Але я віддам йому всіх. Всіх! Годі!
Встаю і збираюсь до Клавдії Петрівни.
Цього вечора я дуже ніжний з Клавдією Петрівною та Костею. Це викликає в її очах іскри захвату, здивовання і ще чогось. Костя лащиться до мене, гладить мене по грудях, усміхається улесливо, запобігливо.
Ух, які у вас довгі ноги! Чого ви такий високий? А ліфчик у вас сьогодні інший.
Потім ми вкладаємо Костю спати. І коли наші руки зустрічаються (вічна історія з цими руками), Клавдія Петрівна немов на момент губить притомність і потім починає без потреби хапатись. Щоки палають, і вона машинально прикладає до них руки.
Нарешті, за ширмою затихають викрики Кості. Ми сідаємо на широченну руду канапу. На столику неминучий чайник, конфітура. На стіні висить гітара з широкою червоною стьожкою. В голубім присмерку поблискують скла Клавдіного пенсне.
Я одкидаюсь на спинку канапи й майже лежу. Мене хвилює напружена метушня Клавдії Петрівни, червоні плями на щоках, її чорне, чернече вбрання, соромливість, молода постать. І одночасно чогось бере роздратовання й незрозуміла туга. Хочеться встати й піти собі швидше звідси. Але чую, що вже не можу: це буде образою Клавдії Петрівні, образою її палаючим щокам, напруженому сміхові, нелогічному, чогось чекаючому її поглядові за ширму, чи спить уже Костя. Вона часом навіть устає й підходить туди, прислухаючись. Мене це мимоволі хвилює, мимоволі слідкую за її тонким, одягненим у чорне, чернечим тілом.
І власне те, що воно в чорному, що нагадує якусь святість, незайманість, гріховність, це найбільше хвилює. Проти моєї волі уявляється, як це тіло буде в кожну хвилину, як тільки я того схочу, покірне мені; як ці проворні руки обезсиліють і будуть грішно голубити; який солодкий жах і тремтіння обхоплять цю замкнену, самотню, мрійну душу.
Костя починає чогось плакати. Клавдія Петрівна біжить за ширму і довго щось шепоче хлопцеві. Коли вертається, виразу напруженості вже нема ні в лиці, ні в руках. Вона задумливо бере гітару й тихенько награє. Я користуюсь цим і починаю прощатись. Клавдія Петрівна, неначе чуючи себе винною за щось, несміло й сумно простягає мені руку й не пробує тримати мене, як це робила перше щоразу. Мене вколює це. Я навмисне не випускаю її руки зі своєї й кажу якусь дурницю. Рука робить слабенькі спроби визволитись, але це мене тільки роздратовує й викликає бажання знов запалити їй щоки, щоб загорілась шия, зімняти той сум, який прибив її гріховність. Навіщо мені це не знаю. Але піти без цього вже не можу.
Ми довго мовчки стоїмо так. Я усміхаюсь і потискую руку, а Клавдія Петрівна старається не дивитись на мене і викручує пальці з моєї долоні. Помалу на щоках зявляється румянець, очі кілька разів зиркають на мене не то допитливо, не то благаюче. Ні вона, ні я не кажемо ні слова. Потім я пробую повести її до канапи. Рішаю: як піде, я посаджу її, поцілую руку й зараз же піду. Більше мені нічого не треба. Але вона опирається й починає важко дихати, в той же час придивляючись до ширми і слухаючи. Під час борні я близько торкаюсь лицем до її плеча. На мене гостро віє від її оголеної шиї. Через це я дужче пригортаю до себе все її тіло. Клавдія Петрівна глибоко, як людина, якій не вистачає повітря, зідхає, підводить до мене голову і я бачу, що її погляд уже безумний, тупий, щось слухаючий, чогось чекаючий. Руки слабнуть, тіло стає покірним, мяким і треба вже піддержувати його за стан, щоб не впала.
«Ну, треба йти, годі» думаю я, але замість того веду її до канапи.