Себто, як же це?!
Що саме? Ви про віщо?
Нема нічого більш зворушливого, як оця настовбурченість чесності. З самого початку свого падіння.
Ні, ви це серйозно?!
Цілком серйозно, голубе. А що таке? Можете взяти на себе це доручення?
Нечипоренко раптом поривчасто підводиться й говорить поважним, колишнім своїм тоном, тим самим, яким колись давав мені прикази по організації.
Слухайте, товаришу Антоне, (мене, в дійсності, звуть Яковом), коли це жарт, то я знаходжу, що він досить дурний. Коли ж серйозно, то то
Він не знаходить слова, яке відповідало б його почуванням.
Та що таке, любчику? Які жарти? Цілком серйозно. Ага, я ще забув сказати: гонорар вам я можу запропонувати триста карбованців за удачне виконання і сто за неудачне. Видатки, звичайно, на мій кошт. Їхати, якомога, швидше.
Триста карбованців для чесноти при голодних очах і діточках це поважний удар їй. Нечипоренко усміхається.
Одначе, цього я не сподівався. Чого-чого, а цього не сподівався навіть від вас.
Ну, голубчику, я не маю часу. Ви подумайте і приходьте з відповіддю. Тільки швидше. Бувайте!
Я встаю і злегка підіймаю циліндра.
Здорово! з непорозумінням говорить Нечипоренко. Він одсуває свою собачу шапку на потилицю й неодривно дивиться на мене. Я хитаю головою і йду в гору по бульварі. На лавах, по тім боці, що в затінку, кудовчаться темними купками людські постаті. Я згадую, що сьогодні неділя.
Іду довго, але кроків за собою не чую. Нечипоренко стоїть на місці чи, напнувши шапку по самі очі, спішить до своєї «жіночки» швидше розказати про все, що чула й бачила його чесна душа.
Андрійко сидить у їдальні за столом і, схиляючи голову то на праве плече, то на ліве, поклавши язика на верхню губу, розмальовує кольоровими олівцями якийсь краєвид.
Соня лежить у качалці й читає. Побачивши мене, вона спокійно опускає книгу на коліна й питає:
Чай питимеш?
Андрійко робить останній штрих, схоплюється й підбігає до мене. Я почуваю, як мякнуть мені ноги від його дотиків. Підхоплюю його під пахви й високо підношу догори. Руки мої чують ніжну теплоту його тіла, й мені знов здається, що я злитий з ним і що відірватись від нього буде для мене фізично боляче.
Вище, дядю Яша, вище! кричить згори Андрійко і здіймає руки, намагаючись дістати до стелі.
Ти його упустиш сухо кидає Соня.
Дядю Яша, ще, ще трошки!
Але я спускаю його на землю й, держачи за руку, сідаю за стіл.
Ну, як справи, малий?
Та нічогенько. А в одного хлопчика сьогодні знайшли табак у кишені. Второкласник. Його виженуть. Глупо за такий пустяк ісключать хлопчину. Правда, дядю Яша?
Я боюсь, що на моїм лиці занадто виразно помітно моє почування і, усміхаючись, кажу:
А звичайно, звичайно. Чорт зна що таке!
Ей, дядю, ти знов смієшся! Я не хочу. Я з тобою серйозно, а ти Коли я буду в другому класі, я теж куритиму!
А тепер не куриш?
Тепер ще рано, поважно говорить він.
Так, він викапана мати. Ті ж самі голубувато-сірі очі, тільки не такі сухі та жорсткі, те ж саме пукате, як бік чайника, чоло, гостре підборіддя, біляве, невитке волосся. Ніс неправильний. І сьогодні мені здається, що в ньому є щось качине, плескувате. Глибоке хвилювання та ніжність охоплюють мене.
Я кашляю, закурюю й кажу Соні:
Ти дуже сердишся?
За віщо? байдуже кидає вона, тримаючи руку на крані самовара. Потім закручує його й підсуває мені склянку міцного чаю, такого, який я люблю.
Ну, за віщо Але, бачиш, нема гірше, як грати в своїй кумпанії. Все дають один одному одігратися. Та так тягнеться доти, поки всі не втомляться
Андрійко тягне руку, хоче піти. Я обіймаю його й садовлю на своїх колінах. Він задоволений і зараз же починає нишпорити по моїх кишенях.
Андрійку, тобі час спати каже Соня.
Ну, ма-амо! Ти раз у раз, як приходить дядя Яша, женеш мене спати. А ще девятої години немає.
Знайомий біль і жаль до себе вколюють мене.
Так, правда, іди, хлопче, спати, йди
А отже, є якась підла насолода в цьому болю!
Соня, здається, розуміє мене, бо насмішкувато усміхається й підходить до нас.
Ти повинен бути вже в ліжку о девятій годині. Поки вмиєшся, роздягнешся Іди, скажи Фені, хай поможе тобі. Прощайся з Яковом Васильовичем та йди.
Андрійко помалу злазить з моїх колін і, коли вже стоїть долі, простягає мені руку. Я усміхаюсь, потискую її й випускаю. Андрійко цілує матір і виходить.
Ти повинен бути вже в ліжку о девятій годині. Поки вмиєшся, роздягнешся Іди, скажи Фені, хай поможе тобі. Прощайся з Яковом Васильовичем та йди.
Андрійко помалу злазить з моїх колін і, коли вже стоїть долі, простягає мені руку. Я усміхаюсь, потискую її й випускаю. Андрійко цілує матір і виходить.
Соня сідає проти мене, становить лікті на стіл і, зєднавши кінці пальців, говорить:
Мені, Якове, треба побалакати з тобою.
Коли за дверима їдальні зникає маленька постать, я стаю самим собою. Присуваю попільничку, закладаю ногу на ногу й одкидаюсь на спинку стільця.
Слухаю з охотою.
Я прохала би серйозніше вислухати.
Серйозніше від мене може бути хіба тільки ідейний вегетаріанець.
Соня деякий час мовчить, немов би занята своїми пальцями. Ніс у неї не Андрійків правильний, суховатий, з рожевими, рухливими ніздрями. У Сосницького теж не Андрійків мясистий, важкий; ніздрі, неначе цвяшком проткнуті. Мені здається, найвірніше дзеркало душі людини не очі, як гадають, а ніс. Бувають носи добрі, злі; мякі, тверді; важкі, легковажні; хитрі, простодушні.
Соня зводить на мене Андрійкові голубувато-сірі очі й тихо говорить:
Не ходи до нас.
Всередині штовхає мені щось боляче, але я, не перестаючи усміхатись, злегка дивуюсь і кажу:
Досить несподівана ґречність. Чому ж то так?
Ґречності покиньмо. Тому, що твоє тому, що ти погано впливаєш на всіх нас. Дмитро при тобі розпускається, нервується. Андрійко стає неслухняним, вередливим. Я також не легко почуваю себе з тобою. Краще нам не бачитись.
Я мовчу й усміхаюсь. Ніс у Соні від хвилювання блідне й губи стають ще тоншими, лице робиться сухим, колючим. Тепер видко, що їй двадцять девять літ, а то й більше.
Мені власне треба б встати й піти.
Чу-удно кажу я, струсюючи попіл з цигарки й роздрібнюючи кінцем цигарки сіреньку грудочку. Чу-удно. А я гадав собі, що впливаю на вас, як найблаготворніше. Друг дому. В справжньому смислі цього слова, без лапок!..
Ти, мабуть, не від того, щоб і в лапках бути другом?
Злість її не зовсім зрозуміла.
Соня поривчасто змахує руки зі столу й нервово чепурить волосся. На мене не дивиться, але я почуваю, що вона чекає відповіді на ці слова. Якось особливо чекає.
Через що ж раптом така постанова? Цілий рік буваю й нічого, і так несподівано?
Строго похмурює свої милі, широкі брови і, дивлячись убік, вже майже спокійним, звичайним сухим тоном каже:
Бо ця постанова давно вже назріла. Я хочу сказати тобі одверто Ти людина глибоко ненормальна, негарна й жорстока. Ти хитрий і вмієш ховати себе, але тебе все ж таки видно. У тебе нема нічого не то що святого, а а навіть дорогого, цінного в житті. Я не знаю, навіщо ти живеш. Побувши з тобою, почуваєш себе порожнім і зайвим. Стає нудно жити.
Немов із книжки вичитує, видно, давно наготовила всі ці фрази й не раз повторювала їх про себе. Я уважно слухаю.
Ти з усього смієшся й удаєш з себе розчарованого, але робиш це для того, щоби замазати свою бездушність і моральну порожність, і через це ти і жорстокий і багато іншого, ще гіршого. Я не хочу торкатись твого особистого життя. Це твоє діло, живи, як хочеш. Але, коли ти своєю особою входиш в наше життя, я маю право охоронити себе. До твоєї появи серед нас Дмитро був порядною людиною. Він не був тим, що вісім-девять літ тому, але не був і тим, чим він є тепер. Це ти навчив його сміятись з того, чому він раніше поклонявся, ти розпустив його. Так-так, ти! Це я раз у раз повторятиму. Ти навчив його грати у карти, писать брехливі статті, любити гроші, пити і мабуть, зраджувати мене. Я певна, що ти не раз тягав його з собою до продажніх жінок. І спеціально для того, щоб торжествувати, щоб тішитись і сміятися з нас, з нашого «семейного очага».
Мене, властиво, не дуже дивує цей потік обвинувачень і лайки. Він повинен був, зрештою, колись прорватися. Дивно тільки, що це, що здавалось, це без помітної причини сталось.
Прости, Сонічко, що перебю. Бачиш, слухаючи тебе, можна подумати, що Дмитро якийсь хлопчик або людина без волі. Це раз. Друге, що він ніби справді так змінився. А третє, що я надзвичайно сильна натура. Нічого цього, серце, немає. Він не хлопчик, силу волі має таку, що дай боже всякому, а я ніякого впливу не маю на нього. Ти все це Дозволь мені скінчити!.. Ти все це знаєш так само добре, як і я, але тобі треба до чогось причепитись, щоби вигнати мене. А втім, вибач мені, хіба не все одно яким способом ти це зробиш. Ти хочеш ще що-небудь мені сказати, чи мені вже треба йти?