Дєдеві несу на лан коло ставу.
Іди зо мнов, бідо, бо я також несу туди обід.
Пішли разом.
А хто обід варив?
Мама варила, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.
Та не слаба мама?
Чому не слабі, так си кочєють по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них робю
Ото ти робітник!
Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеси мами, який я розумний! Я оченаш знаю цілий
Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима і замовк. За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і загулював іти за собою.
IVТри дні опісля.
Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска з зеленими, накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.
Понаїдайтеси та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Дєдя казали, аби нести рано, в полуднє і надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть.
Семенку, не переломи дитину.
Я гадав, що ви спали. Дєдя казали давати вам студеної води і булку їсти. Марія така чемна, то вона тоту булку уфатила і вкусила вже раз. Але я набив та й відоймив. Мете їсти?
Не хочу.
Дєдя зсукали ще свічку та й казали, що якби-сте умирали, аби вам дати у руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати?
Мама подивилася великими, блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.
Дєдя рано в хоромах також плакали, так головов до одвірка лупили! Заплакані взєли косу та й пішли.
Взяв дитину та й вийшов.
Семенку, аби-с не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати.
Я не дам та й дєдеві буду казати.
Не поможе нічо, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіща! Як віростеш, аби-сте си межи собов дуже любили, дуже, дуже! Аби-с помагав їм, аби-с не давав кривдити.
Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, я буду до них щонеділі приходити.
Семенку, аби-с просив дєдю, що мама наказувала, аби вас любив
Їжте булку.
Співай дитині, най не плаче.
Семенко хитав дитину, але співати не вмів. А мама обтерла долонею сухі губи і заспівала.
У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихоньки спадала між діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не годен, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками
Похорон[36]
Спереду обдертий хлопчик із біленьким ковніром під шиєю. У руках держить чорний хрест і все глядить на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть трунву. На її вічку білий, тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах трунви прибитий віночок із жовто-брудних цвітів. З отих самих, що ростуть попри камінях на подвірях каменичних. Такий віночок, як колачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.
За трунвою плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі, погаслі свічки. Під пахами несуть напівзівялі вазоники. То ті марні цвіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого ясно-жовті.
Під ногами мокре каміння, і мряка непорушна висить у воздусі.
Одна жінка плаче, а друга їй каже:
Як був здоровий, то грався цілий день коло моєї будки. Порпався заєдно у тім рівці, що дощ викопав довкола будки, і витягав всякі камінчики. Курятко без квочки, ну, кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кождого дня я вибирала черствіші булки і кликала його до будки. Він сідав коло мене і їв. Як він красно їв! Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацінькі крішки та в ротик, у ротик. Най Бог запише мені лише ті булки, що я йому надавала
Жінка плаче дальше.
Осінь, осінь його доконала, сирий люфт і студінь. Бо ви цілий день не бували в хаті, а його різало без вас та й зарізало. А я приходила до него і свіженькі булки приносила, але він вже не їв. Водиці йому треба було раз по раз. Лежав, як рибка, і все ротик роззявляв. Потім посинів геть, а пашіло від него вогнем! Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця, накидав, аби горіли
Йдуть усі помучені, зівялі, сіру мряку хрестом прорізують.
Але він умер, відай, від тої канапи, що на ній лежав. Відки ви таку канапу дістали? Бігме, така, як гріб з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Я би боялася тої канапи, якби-м сама з нею лишилася. Втекла би-м або порубала би-м, ні, я би її в хаті не тримала!
То канапа його тата, він на ній родився, то спадок. Як вибирався з першого поверха, то нам її лишив.
А де ж він тепер?
Не знаю
Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки, хлопчики померзли, і баби ледво лізуть.
Йдуть серединою вулиці, як подерті тіні, чужі і не знайомі з ніким.
А цвинтар буде, лиш його крізь сіру мряку не видко.
Сон[37]
Спав твердо.
Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, якби маленькі дзвіночки падали.
Вітер вив, як гнаний пес.
Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на Різдво.
Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волосся посивіло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице, спалене вітром, поцегліло.
Балакав крізь сон і за кожним словом випускав з уст сніп білої пари. Голос його йшов з вітром до ліса і бився довго від одного дерева до другого.
Не рунтай тото, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов
Здоймив кулак, але він безсильно зсунувся на сухе бадилля.
Я можу працувати, бо маю моцні руки, як кінцьке копито Талапну раз та й дух віскочив!..
Землю цулуй, де си поступиш, бо вона ци твоя, ци чужа, то ти з неї жиєш, своя родить і чужа родить Певне, що правда, ой допевне! Ґрунт то спосіб до всего, як твій є. Він тебе загріє, і накриє, і погодує, і честь тобі поведе
Закашляв, як у великі труби заграв.
Як не маєш свої ниви, то не маєш куди ходити, не маєш по чім Нема, нема, о, нема
Поставив кулак під голови.
Я довго бідив по чужім полі. Але Бог мені вігодив, дай Боже так кождому. Взєв та й дав. На тобі, каже, грінку землі, але не пусти, тримай Зубами держи її, кохай, як коли жінку, що тобі під руку вдаласи
Капелюх упав з голови і з вітром покотився.
Танаску, мой, а скинь капелюх, таже ти перший раз вішов цеї весни у поле так годиться Як Бог дасть, то буде пшеница. Колачі спечємо і дамо таким, що не мають з чого спечи Дамо, дамо, як нам Бог дає, та й ми дамо, дамо
Ляг хрестом.
Межу кортить також зродити колос, бо межа таки земля, вона ще ліпше Я тобі по смерті лишу Аді, як скатерть рівна, лиш чорна. Я тобі накрию у полі цев скатертев стіл, а ти меш їсти і Бога молити, що-с такого тата мав
Весна-красна, аді, ори собі, не роби сказів, а воли напій та й повертайси перед сонцем, бо за худобу білший гріх, як
Збудився, ще почув своє останнє слово спросонку. Глянув на небо, потім обернувся за куражкою, посмотрив долонею по голих грудях, перехрестився.
Така лють зараз з осені? Ще сніг отут присипле Надворі зима, а мені така файна весна присниласи Гай, Якове, лупи кукурудзки, де вже кілько спати!..
Басараби[38]
ІТома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полудне Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорів і прибігли на Томине обійстя. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці, заліз у кошницю, і Бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвіря заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.
Та чого стоїте, як на заводинах, та поможіть мені єго занести до хати. Оце раз дурний нарід гадаєш, що ті вкусить?!
Тому занесли до хати, а юрба вийшла за ворота і почала судити по-своєму.
Басараби знов зачинають вішатися, не мають гаразду в голові.
Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; Господи, яка тогди буря зірвалася! Мені з хати цілий причілок урвало.
Басараби мають вже до себе, що тратяться один за другим.
Я памятаю, як повісився Николай Басараб, потім за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досвітка на маленькій вишенці зачепився Василь. Отряс із неї увесь цвіт, мав повне волосє того білого цвіту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловік мені, може, є, а може, ще нема трийцять і пять років.
Ти памятаєш це, а я тямлю, як на бантині повис їх прадід. Богатир був теменний, гроші сушив на верені і пішя ніколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму перескакував, і канчук все мав коло себе. То вповідали люди, що він гонив людий на панщину і тим канчуком мясо рвав на людях. А одного ранку розійшлася чутка, що старий атаман висить на бантині. Я ще малий був, але так як сегодня виджу цару народа на єго подвірю. Як єго відтяли і несли до хорім, то такий був страшний, що жінки зі страху плакали. А хлопи нічо, лише казали: «О, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот висадив на бантину!» Потім у день чи в два дні така звіялася буря, такі вітри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи