Після того випадку, як втікалася я від призрої холодності Назара, ледь не заливаючись слізьми, я не бачила його тиждень. Й майже весь тиждень той просиділа в кімнаті своїй, не зявляючись ні до сніданку, ні до обіду, й ніхто не турбувався тим, що зі мною. Щоправда, сестра Софія заходила один раз поцікавитися, як я почуваюся, але й вона була дещо байдужливою. Хоча вона все життя своє була такою. Донька мого батька та мачухи Наталі Павлівни Софія Володимирівна була справжньою Рихальською й успадкувала від мого батька його досить непривабливу зовнішність ті водянуваті сірі очі, невиразні риси блідого лиця й схильність до повноти. Та й норов мала батьківський холоднуватий і байдужливий. Між нами, хоча ми й жили під одним дахом, ніколи не було особливої близькості, й ми радше нагадували чужих людей, ніж сестер, рідних за кровю. Хоча чужими одне одному в нашому будинку були всі. Певний час, у дитинстві, я ще сподівалася якось, що в мене буде люба молодша сестричка хоч одна близька мені людина в стінах холодних нашого великого й розкішного будинку. Але ні Софія зростала замкненою й нетовариською, не надто охоче бавилася зі мною в дитинстві, а коли ми почали перетворюватися на панночок, віддалилася ще більше. Марина, котра була мені й мамою, й декотрою мірою подругою одночасно, взагалі говорила, що сестра мені просто заздрить.
Я дивувалася.
Але ж чому мені заздрити, Маринко? Чи ми ж не однаково доньки одного батька? Чи вона не має того, що маю я? Будь певна в чім-чім, але в зодяганнях та прикрасах батько нам не відмовляє й Соня має не менше від мого й суконь, й іншого
Марина тільки головою хитала.
Ви себе в люстро бачили?
Бачила То й що?
Що? А красу ви таку маєте, що хоч ікони та образи з вас богомазам малюй, а ось сестра ваша Обділив Господь її вродою, добре обділив. Й коли вам подарував вроди через вінця, то їй же, бідолашній, геть нічого не дісталося. А для дівчини то є горе. Хоча у вас панів, і то не горе. За посагом поженеться якийсь панок та й побереться з вашою сестрою. Та чи буде він її кохати?
Я зітхнула.
А хто мене з моєю вродою кохає?
Марина обійняла мене, притуливши до свого пишного тіла, як завжди робила то в дитинстві, втішаючи мене.
Та вас весь світ полюбить ось тільки прийде тому час. Тільки ж шкода мені вас, панночко. Чи будете ви в житті своїм такою щасливою, якою є вродливою? Як рідній дитині бажаю вам покохати й бути коханою Та ваш батько Чи дозволить же він вам зробитися щасливою?
Марина мов у воду тоді дивилася.
Батько не дозволив мені стати щасливою.
То був тиждень незвичного для мене існування. В перший той день, коли зустрілася поглядами з Назаром, ображена й вражена його ставленням, переплакавши й ледь заспокоївшись, я заприсяглася собі, що вже більш не стану й думати за того насмішкуватого кріпака, а тим більш закохуватися в нього. Та коли б воно так сталося, як гадалося. Як не гоновила я думки про нього, а вони ж усе одно поверталися. Й як не намагалася забути все те, що трапилося: той перший раз, коли побачила я його; ті хвилини, коли дивилися ми одне одному в очі, та все було марно. Знову майже всю ніч пролежала я без сну, намагаючись відігнати думки про нього. А образа пекла, здавлювала горло, витискаючи з очей сльози, які зовсім не дарували полегшення. Й зверхня, погордлива кров Рихальських у мені закликала не думати про того злидня в латаних штанях, котрий мав нахабність образити свою панну. Кров та ледь не волала в мені, аби я й про існування його забулася Й розпалена образою та враженими гордощами, я наступного дня навіть й одного погляду не кинула з вікна у садок, хоча й чула, як там стукається сокира.
Мене вистачило на два дні.
За два дні образа, що невидимим зашморгом здавлювала мені груди, відступилася й я таки підійшла до вікна. Довго стояла, вдивляючись у садок, але високу постать Назара так і не взріла. Й відчула таке розчарування, що вмить розплакалася. Але вже не злими й пекучими слізьми образи, а більш легким плачем суму.
Яринка, сновигаючи до моєї кімнати, все подивлялася на мене занепокійливо й бубоніла собі під носа, що панночка її підхопили котрусь невідому хворобину.
Й все приставалася наполегливо:
Захворілися ви, панночко Еммо?
Я лиш хитала заперечливо головою.
Зовсім ні.
Та де ж ні, коли на вас і личка немає. А змарніли ж як! Хоч зараз до домовини покладай
Тобі здається.
Й все приставалася наполегливо:
Захворілися ви, панночко Еммо?
Я лиш хитала заперечливо головою.
Зовсім ні.
Та де ж ні, коли на вас і личка немає. А змарніли ж як! Хоч зараз до домовини покладай
Тобі здається.
Курячою сліпотою вже не страждаю, ображено озвалася Яринка й змовкла на декілька хвилин, відвернувшись від мене й почавши щось шарудітися в моїх прикрасах. А я знову стояла біля вікна й дивилася в садок стомлене серце до відчаю бажало, аби я побачила Назара. Хоча б краєм ока, хоча б здалеку та на одну хвильку а все ж таки взріла постать його дужу. Я вже й розмірковувала над тим, аби піти прогулятися, коли за спиною залунав солодкий голос Ярини: Панночко, а може, Микита таки лікаря привезе?
Я від здивування навіть озирнулася.
Це ще навіщо?
Яринка благально закліпала очима.
Ну поглянув би він на вас може ж, хвороба яка вас змучує. Ви ж ці дні на себе не схожі
Я знову обернулася до вікна.
Немає в мене ніякої хвороби.
Але
Повагавшись, я все ж таки сказала покоївці правду:
Я, здається, закохалася, Ярино.
Вона так і сплеснула в долоні.
Справді? Але ж у кого? Невже в сусідського панича? Але ви промовляли, що не маєте до нього в собі ніякого почування
Я на мить заплющила очі.
Назар то, Яринко, Назар.
Ой!
Обернувшись, я мовчки поглянула на покоївку. Ярина застиглася на місці, широко відкривши очі й вхопивши себе долонями за лице. Й мені раптом закортіло посміхнутися. Вперше за ці дні просто посміхнутися. Дивно, але ця простодушлива, можливо, занадто гомінка дівчина з кріпачок була мені набагато ближчою що від сестри Софії, що від тих панночок, з котрими я була знайомою й серед котрих мала би була відшукати собі подругу, але не віднайшла. Натомість одного дня в моїх покоях три роки тому зявилася Яринка, й поступово якось, навіть непомітно для мене самої, ця дівчина заробилася тією людиною, якій я могла, як і Марині, відкрити найсокровенніше зі свого серця. Але за Назара я їй відкриватися якось соромилася, та зараз розуміла не можу більш тримати це в серці своїм, просто не можу.
Ярина нарешті оговталася від здивування.
Ой, бідна ж моя панночка! Чари цього Явора й вас не оминулися? Розумію, розумію Коли б сама не була закоханою ледь не з дитинства у свого Мишка, то підпалася б під чарівність його наче дику, долучилася б до божевілля дівчат Рихалівки, хоча й марно. Назар же за Марійкою так всердно впадається. Хоча стривайте! Ви ж, моя панночко, не рівня дівкам рихалівським, а тим більш цій злидні Марійці. Має вона гарненьке личко, та й усе. Але ж вроди вашої, неповторної чарівності в неї геть не відшукається.
Яринко, не говори так
А що, неправду я сказала?
Неправду. Сама ж торочиш, як впадається Назар за тою Марійкою.
Ярина якось трішки зневажливо пхикнула.
Та то він ще вас не бачив.
Я з сумом поглянула у вікно.
Бачив, проказала тихо й безбарвно.
Ярина навіть підстрибнула на місці.
Ну і що?
А нічого. Дивився мені в очі хвилини зо три, а потім образив, кинувши призро, що немає мені чого робити
Ярина вмить спохмурніла.
Так, я й забулася, що Назар Явір вашу родину ненавидить. Ще з дитинства, як батько ваш наказали побити його діда за мисливського собаку, котрого той не вгледів й вовкам на обід впустив
Я зацікавлено випрямилася.
Я про це нічого ж не знаю
Так давно то було, ви ще дитинкою були й хто б став вам про таке розповідати подібне не для вух молодої панночки. А на селі про той випадок довго балакалися й до цих пір ще не забули того, як жорстоко збили старого Микиту Явора А на другий день помер він на руках у Назара, котрий діда більш від батька рідного любив. Що було тоді з Назаром жовторотим юнаком кидався він до панського дворища сюди, аби батька вашого вбити. Не впустили його до пана, ще й боків намяли, а батько зачинив на горищі, аби охолонувся. Пройшов час він справді охолонувся та наче заспокоївся, та Рихальських ненавидіти не покинув.
Я вражено мовчала. Розуміла тепер, звідки взялася ця холодність ця майже ненависть у Назара в той час, коли він тільки вперше мене побачив. Він ненавидів увесь рід Рихальських.
Ярина співчутливо зітхнула.
Сумно, що вам припався до серця саме Назар Явір, а не панич-сусіда, за котрого вас просватує батечко. Та тут уже нічого не вдієш коли серце нас ніколи не слухається. Та ви не журіться, моя панночко. Коли б не ненависть Явора до Рихальських, то батько б ваш постався між вами Ніколи б пан наш не дозволив відносин ваших з кріпаком.